У одного короля було три сини: два розумні, третій дурень. Був у короля луг, і з того лугу, що ні ніч, то пропадало по копиці сіна. Робити нема чого, велить король синам луг стерегти. У першу ніч відправився на луг старший син, але опівночі напав на нього сон, так такий солодкий; задрімав він, так нічого й не укараулил. На іншу ніч пішов середній син, але й на нього теж сон напав, і копиці наче й не було.
На третій вечір дурень проситься, щоб його сторожем послали. А король не прагне його пускати: чого, мол, він, дурень, там зробить; уже якщо розумні не змогли встерегти, то він і поготів. Але потім подумав: «А нехай його йде, будь, що буде!»
Відправився дурень, але і його сон морить. До напівночі просто сил ніяких ні, очі так і сліпаються. Ось він і думає: «Так справа не піде. Підлізу-но я під копицю, руки, ноги розчепірю ширше, так, щоб назовні стирчали, і буду спати собі як ні у чому не бувало... Хто прийде сіно красти, той, мабуть, або за руку, або за ногу зачепить, отут я й прокинуся».
Та точно! Ледь встигнув як слід заснути, приходить злодій за сіном — біла кобила із двома лошатами — і давай їсти сіно. Їдці навіть не помітили, як настали дурневі на палець. Дурень прокинувся, схопив кобилу за поводи, підхопився на неї. Кобила вітром відмахала верст п'ятсот, а дурневі дарма: скакай хоч шістсот. Нарешті кобила стала, віддихалася й говорить: — Ти мене переміг, тепер я твоя. Мене віддай своєму старшому братові, старше лошати — середньому братові, а вузду цю й менше лошати залиши собі. Коли тобі у чому нестаток буде — тільки побренчи вуздою й побажай — відразу твоя воля здійсниться. А якщо коли-небудь здумаєш верхи покататися, тільки вуздою дзвякни й поклич: «Жеребчик!», негайно з'явиться у блискаючому уборі мій младшой лоша.
Подякував дурень кобилу й, не гаючись, поскакав додому й віддав її старшому братові, старшого лошати — середньому братові, а собі залишив младшого лошати й від кобили вузду. Однак який була користь віддавати добро розумним братам? На інший же день відвели вони своїх коней на базар і продали, а дурень поставив своє лошати на стайню й знай пестить його невтомно.
Поблизу від королівського палацу жила одна відьма. Несподівано приковиляла вона до королеви й говорить їй: — Послухай, що я тобі скажу! Коли до ранку ти дурня не переведеш, то дурень тебе загубить. Ось тобі зілля, усип його дурневі у їжу — буде добре.
Розкинула королева розумом: « Відьмі-Те видніше, треба її послухатися».
Як тільки смертне вариво поспіло, кличе королева дурня до стола. А дурень спершу заходить на стайню лошати погодувати. Коштує лоша, голову повісив, на корм і не дивиться.
- Що з тобою, жеребчик, тому не весел?
- Не по собі засмучуюся! - відповідає лоша, — а по тобі. Мати прагне тебе смертним варивом нагодувати. Нізащо не їж! Краще віддай чорному котові, тому, що у кімнаті сидить.
Дурень так і зробив, дав котові — кіт ноги й простягнув. Кота дурень викинув за вікно, а матері сказав, що з'їв, мол, вариво. Мати ще запитала, по чи смакові довелося, і чекає, коли він помре, а дурень їй у відповідь: — Уж до чого смачно-те! - і не думає вмирати.
На інший день, ледве світло, відьма отут як отут:
- Де будете ховати дурня?
- Бач ти, яка прудка! Ще не помер — вуж і ховати! - озлилася королева. А відьма стращає:
- Коли добром не прагнеш зжити дурня зі світла, те завтра дурень тебе загубить. Звари м'яса добрий шматок і приправ цим зіллям, буде добре.
Королева повірила, поставила горщик на вогонь і варить синові своєму смертне вариво. Тільки горщик з вогню геть - кличе дурня є. А Дурень знову першою справою до лошати заходить і бачить його таким же сумним:
- Що з тобою, жеребчик, знову негаразд?
- Наварила мати м'яса тобі на погибель, ти його не їж! Краще окуні у миску з варивом куточок скатертини, тоді сам побачиш.
Так дурень і зробив, занурив куточок скатертини у миску — скатертина відразу й згоріла синім полум'ям разом з м'ясом. Потім мати запитує, по чи смакові довелося частування, і чекає, коли він умре, а дурень і не думає вмирати.
Ранком відьма ще раніше принеслася й негайно запитує:
- Ну як, загубила дурня?
- Де там! - відповідає королева, — чого йому не давай — ні у яку!
- Постій-но, тоді знаю, у чому отут справа. Усьому перешкодою це лоша, його-те й треба першою справою прикінчити. Накажи дурневі лошати зарізати й серце вирвати.
Добре. Даремно не гаючись, кличуть дурня й велять йому лошати зарізати й серце вирвати.
Дурень ні так, ні немає не сказав, а бігцем на стайню, порадитися, як бути далі. Лоша говорить:
- Піди до самого короля й на колінах проси, щоб дозволив тобі востаннє по двору верхи на мені проїхатися. Скажи, мов, ходив ти за мною, кормил, пестив, а прокотитися так і не довелося. Він не відмовить. А тоді ти загнуздай мене тою вуздою, що мати дала, і тільки обскакай на мені навколо двору тричі.
Пішов дурень до батька. Випросив дозвіл. Ось загнуздав він лошати і їде на ньому коло, іншої — усе дивляться. А як третій-те коло поїхало, не встигнув і оком моргнути, як здійнялося лоша у піднебесся й упорхнул метеликом разом з дурнем на чужу сторону. Лише на другий день
у іншому королівстві лоша опустилося на землю й говорить: — Тепер зніми з мене вузду, дзвякни нею й побажай шубу хутряну, щоб була вовною назовні й уся з однієї шкіри. Потім схорони вузду під шубою, ступай у королівську столицю й нічого не говори! Якщо хто розпитувати чого або вивідувати стане, відповідай: «Не знаю, не знаю!» Входить дурень у дивовижній - шубі у місто. Городяни відразу обступили його, дізнаються, хто такий, звідки шлях тримає?
- Не знаю, не знаю!
- Не знаєш — ось дивак-те! Що з таким розмовляти? Треба відвести до короля, пускай він розбереться!
Привели до короля — там те ж саме: «Не знаю, не знаю!»
Махнув король рукою й відправив недоумка до садівника — хоч до якої-небудь справи його приставити, либонь хоч свій хліб відробить.
Велів садівник дурневі сад розчистити. Сів дурень наприкінці саду, побренчал вуздою й наказує: — Нехай сад стане чистим!
Негайно усе дерева з коріннями разом вирвалися й унеслись по повітрю; незабаром увесь сад був розчищений, ні єдиного деревця не вціліло. Прибігає садівник: — Ти з розуму з’їхав з глузду? А ну ступай до короля!
Наказав король усипати дурневі п'ять батогів і послав до водоноса. Велить йому водонос наносити у будинок води. Прийшов дурень до озера, побренчал вуздою й наказує:
- Щоб були у мене більші бадді, кожна по сорок пара цебер, і щоб у мене сил вистачило донести їх!
Негайно у дурня на плечах виявилося коромисло з величезними цебрами. Ось тягає він воду так, знай, заливає через трубу у будинок. За дві секунди будинок полнехонек, по самий кінець труби. Прибігає водонос: — Ти з розуму з’їхав з глузду? А ну ступай до короля!
Наказав король усипати дурневі десять батогів і відправив до дроворуба. Велів йому дроворуб нарубати дров на усе місто й перетаскати їх. Прийшов дурень у ліс, побренчал вуздою й наказує:
- Щоб був у мене канат, яким можна обв'язати сто сажнів лісу стоячого й своєю силою його у місто перетягнути!
Негайно канат з'явився; обніс Дурень ліс канатом і тягне за собою. Сидить молодша королевна у вікна й дивується: — Дивитеся, диво-чудове: мужик спереду йде, а ліс за ним слідом!
Почув те король, вибіг дурневі назустріч: — Ти з розуму з’їхав з глузду! Палац мій перекинеш! Кидай канат ладь і ступай сюди, накажу всипати тобі п'ятнадцять батогів!
А у той день усі три королевни вибирали собі наречених: обидві старші вибрали двох королевичів, тільки молодша сама не знала, кого їй вибрати. Однак король не вгамовує, пускай, мол, скоріше скаже, за кого надумала заміж піти. А вона ніяк не може придумати, за кого піти.
- Екая лихо з тобою! - розгнівався король, — бери хоч дурня, але чоловіка тобі потрібне неодмінно, така моя воля!
- Добре, поберу дурня! - погодилася дочка.
«Робити нема чого, що сказане, те сказане», — подумав король і велів обвінчати дурачка з молодшою дочкою.
Час біжить день за вдень; дурень зі своєю дружиною живуть ладніше, чим обидві старші сестри зі своїми королевичами. Ніхто навіть вірити не праг, однак була це чиста правда.
Так настав одного разу чорний день: звідки не візьмися на тій горі, що близько міста, завівся чорт і зажадав, щоб щороку віддавали йому по одній людині, а у перші роки подавай йому королівських дочок, не те він озлиться й усю землю розорить.
Робити нема чого — спершу довелося вести до чорта старшу королевну. Зажурилися усе у цей день. Дурень теж сумним прикинувся, так тільки інше у нього на розумі. Коли городяни повели старшу королевну на чортову гору, він вуздою побренчал і покликав: — Жеребчик!
Негайно прискакав кінь срібний, у срібній кольчузі, зі срібним мечем і говорить: — Полезай у моє ліве вухо, вилазь у праве!
Виліз дурень увесь у сріблі, схопив меч, підхопився на коня й поскакав, і їде кружним шляхом назустріч королевне, кланяється їй. А вона йому: — Та чого ти еше мене дражниш? - і думає про себе: «Мабуть, це і є сам чорт!»
Так у той сама мить вилізла з гори теперішній чорт, шестиголовий, і прагне схопити королевну. Дурень чекати не став і як рубане риса срібним мечем, так і відітнув йому всі голови. Королевна не довідається дурачка, запитує:
- Як же віддячити мені тебе за порятунок?
- Скажи королеві спасибі за п'ять батогів! - відповів Дурень і зник разом зі срібним конем у лісі.
Там срібний кінь зупинився й говорить: — Полезай у праве вухо, вилазь у ліве!
Зробив так дурень, глядь — і немає на ньому срібного одягу.
На наступний рік інший чорт, девятиголовий, завівся на тій горі. Треба віддавати йому середню королевну. У той день, як іти королевне до чорта, Дурень знову побренчал вуздою й сказав: — Жеребчик!
Негайно прискакав золотий кінь, у золотій кольчузі, із золотим мечем і говорить: — Полезай у моє ліве вухо, вилазь у праве!
Виліз Дурень увесь у золоті, схопив золотий меч, підхопився на коня й поскакав. Та їде кружним шляхом назустріч королевне, кланяється їй. Та подумала, що це і є сам чорт, і говорить:
- Чого мене ще дражниш!
Так у той сама мить вилазить із гори теперішній чорт, девятиголовий, королевну схопити збирається. Рубанув дурень чорта золотим мечем і відітнув йому всі голови.
- Ой! Так чому віддячити тебе за порятунок?
- Скажи королеві спасибі за десять батогів! - відповів дурень і зник у лісі.
На третій рік ще один рис завівся на тій горі, про дванадцять голів. Цьому треба дуракову дружину віддавати. У той день як дураковой дружині до чорта йти, Дурень побренчал вуздою, присуджуючи: — Жеребчик, жеребчик!
Негайно прискакав алмазний кінь, у кольчузі алмазної, з алмазним мечем і говорить: — Сьогодні будь обережний! Вийде з гори велетень величезний про дванадцять голів, а крім нього ще дванадцять ковалів. Коли ті ковалі поспіють ударити по ковадлу, то з'являться ще дванадцять ковалів. Тому насамперед убий ковалів, а вуж тоді рубай велетня. Зрозумів?
- Зрозумів, зрозумів!
- Добре, тоді полезай у ліве вухо, вилазь у праве!
Поліз Дурень і виліз увесь у алмазах. Вистачає він алмазний меч і скакає дружині назустріч, кланяючись. Та думає, що це і є сам чорт, тому й говорить: — Чого ти ще мене дражниш?
Отут виходить із гори велетень зі своїми ковалями. Тільки зібралися вони вдарити по ковадлу, так встигнув дурень усіх їх перебити, жодному не вдалося стукнути. Накинувся він на велетня, а велетень і вбив його по самі коліна у землю. Підскочив отут жеребець і вирвав його із землі. Знову пре дурень на велетня, а велетень його тепер по пояс увігнав у землю. Жеребець знову витягся дурня.
Та отут замахнувся дурень мечем, що було сечі. Це його й урятувало. Відрубав алмазний меч велетневі ногу. Бабах! Гримнулося величезний тулуб велетня об землю з усіма головами. Підхопився на нього дурень і давай рубати одну голову за іншою, як дрова. Алмазний меч аж загострився. За дві секунди всі голови геть — і велетневі кінець. Але й у дурня нога у одному місці кровоточить. Дружина його скорехонько хустка дістала, рану перев'язала й запитує: — Уж і не знаю, чим заплатити тобі за порятунок?
- Скажи королеві спасибі за ті п'ятнадцять батогів — більше нічого.
Промовивши це, підхопився дурень на свого коня й зник у лісі. Там кінь йому й говорить: — Полезай у праве вухо, вилазь у ліве!
Так Дурень і зробив, негайно пропали всі алмази. Додому приходить, а дружина назустріч: — Якби ти знав, хто мене врятував! Вершник у алмазах, на алмазному жеребці, я йому поранену ногу своєю хусткою зав'язала.
- Ну й слава богу! - сказав дурень і більше ні полслова. А ввечері, коли зібралися до сну відходити, дружина побачила свою хустку у чоловіка на нозі, так так і сторопіла, очам своїм не вірить. Ще раз подивилася: він самий. Насідає на чоловіка, щоб усю правду розповів. Чого ж отут довго за ніс водити? Побрав та й розповів. Дуракова дружина бігцем до короля, підняла його з постелі й розповіла про дуракови справи.
Та з того дня став Дурень у короля улюбленим зятем. Король сказав:
- Коли помру, то на моє місце дурачку сідати!