Одного разу навесні звив собі шпак гніздо на невеликій берізці й висидів пташенят. Коли пташенята його вже неабияк підросли, трапилося повз берізку пробігати лисиці.
Глянула вона нагору, побачила на вершині гніздо, а у ньому шпаченят, уже досить більших, і подумала: "Ласий шматочок, тільки як уводити, увести до ладу нього доберешся?" Та розв'язала вона шпака провести. Говорить лисиця старому шпакові:
- Усі вже обсіялися, а у мене навіть сохи ні, прийде зрубати цю берізку, щоб соху собі зробити.
- Голубонька, не рубай берізку, - заблагав шпак, - дитинки у мене зовсім ще малі, куди ж їм тоді подітися?
- А мені яка справа? - говорить лисиця. - Віддай мені одного шпаченяти, тоді не стану рубати.
Задумався шпак: що ж робити? Видне, і насправді прийде лисиці шпаченяти віддати, але якого? Який палець не вколеш - усім боляче. Отут, звідки не візьмися, - ворона.
- Не бійся, скворушка, - утішає вона його, - не зрубати їй берези: сокири-те у неї немає.
- А ось моя сокира, - говорить лиса так хвостом своїм пухнатим помахує. Зрозумів шпак, що нічого лисиця не зробить такою сокирою.
- Рубай, - говорить.
Так хіба дерево хвостом зрубаєш?
Розсердилася лисиця на балакучу ворону й розв'язала їй помститися. Тільки як це зробити? Вибігла вона на пагорок і розпласталася на землі. Пролітала стара ворона повз пагорок, бачить: дохла лисиця лежить. Села вона біля лисиці й тільки виготувалася клюнути, як лисиця - цап! - і схопила її.
- Попалася, порадниця! - говорить. - Зараз я з тобою розправлюся.
- Тільки не роби із мною того, що з моїм дядьком зробили, - заблагала ворона.
- А що ж із твоїм дядьком зробили? - запитує лисиця.
- Так його у маточину колеса засунули й з гори спустили. Розв'язала лисиця розправитися з вороною так само, як з її дядьком розправилися. Роздобула вона, не гаючись, колесо, засунула у маточину воронові й спустила з гори. А як же ворона? Її лисиця з однієї сторони у маточину сунула, а вона з іншої й вилетіла. Тільки тоді лисиця догадалася, що ворона її провела.