Жили на світі чоловік із дружиною. Тільки й думали з ранку до вечора, як би розбагатіти. Скаже, бувало, дружина:
- Давай кравцювати станемо, одяг шити!
- Не справа це — кравцювати, — відповідає чоловік. - Цілісінький день голку встромляти так нитку тягти. Утомишся тільки, а заробиш саму малість.
- Тоді давай займемося фарбувальним ремеслом, — не вгамовує дружина.
- Фарбувальне ремесло й того гірше. Та самі у фарбі, і навколо одні фарби. Що за життя! А користі знов-таки ніякий.
Сперечалися вони, сперечалися й розв'язали нарешті влаштувати постоялий двір. Улаштувати-Те влаштували, і справи у них пішли непогано, а багатства однаково не нажили.
Багаті гості добро привезуть, так із собою відвезуть. А з бідняка що побереш? Він сам злиденний так гол.
Та ось забрів одного разу на постоялий двір ушанований старець — борода біла, посохнув довгий, на ціпку червоною тушшю ієрогліфи виведені: «Коли я ввійду у ворота, усіх позбавлю від турботи». Побачив чоловік, що написане на ціпку, і думає: «Не інакше як це безсмертний провісник долі».
Не витерпів він і запитує:
- Пан, а пан! Розкажи, як ти людей від турбот рятуєш?
- Є у мене одне зілля, — відповідає старець, — хто вип'є його — про всі негоди забуде! Суми, туги так турбот — наче й не було!
Почули це чоловік із дружиною й стали просити старця, щоб продав їм чарівне зілля. Погодився старець, відважив пол-ляна.
Побрала дружина зілля й говорить чоловікові:
- Ну, тепер ми неодмінно розбагатіємо, подсипем багатим гостям цього порошку у рис або чай, і забудуть вони тут свої мішки так тюки.
Та треба ж було так трапитися, що прямо на інший день заїхав на постоялий двір багатий купець. Скриньки перлами набиті, мішки — яшмою, ящики — коралами так бірюзою. А прикрас золотих і срібних — не порахувати! Розгорілися у жадібних хазяїв ока. Поки чоловік дивився, як купець у своїй кімнаті безцінні скарби біля кана складає, дружина на кухні у чай так у рис усипала гостеві весь порошок до крапельки. Гість з'їв увесь рис, спорожнив цілий чайник чаю й спати ліг. Жадібні хазяї з нетерпіння всю ніч тремтіли й не заплющили очей.
А рано ранком, тільки купець виїхав, кинулися до нього у кімнату: поруч кана нишпорять, на кане шукають — нічого знайти не можуть. По кутах шукати сталі, підлога розвернули, кан розібрали, усі дарма: не те щоб коштовностей, камінчика — і те не знайшли!
- Обдурив нас проклятий старий! - у люті закричала дружина, — не чарівне це зілля, усе купець із собою відвіз, нічого не забув!
- Ах, черепашаче поріддя! - ще голосніше заволав чоловік. - Забув! За постій сплатити забув! Говорив нам старий: «Хто вип'є зілля, про всі негоди забуде!» А ми ці його слова забули!
Жадібність, мабуть, пам'ять відбиває!