Колись у селі Пинцзивей жила стара жінка зі своїм сином по імені Паньвань. У них не було ні клаптика своєї землі, і старої матері доводилося збирати у горах хмиз для продажів, а синові - пасти чужа худоба. Паньвань був дуже рухливим і спритним юнаком. Він любив бігати й стрибати, добре лазал по деревах, міг піднімати більші кам'яні брили й з ходу перекидатися через голову. Та тому він був здоровішим і міцним. Якось раз, коли він пас череду, два бики почали буцатися. Ока у них налилися кров'ю, вони нагнули голів, ударили один одного рогами - і зчепилися, так так, що й розійтися не могли. Паньвань підбіг, схопив обох забіяк за роги й відкинув їхній друг від друга на кілька сажнів. У биків при цьому навіть роги погнулися, така сила була у Паньваня! А юнак глянув на, що важко дихали биків і сказав:
- Ще станете битися - зовсім вам рога обламаю!
Біля Пинцзивей протікала невелика ріка; через неї був перекинутий гарний кам'яний міст, на якому стояла альтанка. Знизу міст підпирали п'ять кам'яних стовпів.
Міцний був міст! Але коли дули сабоні зимові вітри, вода у ріці прибувала від потоків, що мчалися з гір, і починала підмивати кам'яні стовпи. А траплялося це щороку. Але міст до пори до часу стояв міцно. Одного разу у холодний зимовий день північний вітер бушував особливо люто, кожний його порив з коріннями виривав більші дерева. Паньвань гнав свою череду через кам'яний міст. Міст тремтів і гойдався, немов був зроблений з бамбука. Юнак подивився вниз - ай-я!
Один кам'яний стовп уже повалився, та й сам міст міг ось-ось звалитися! Погано довелося б жителям Пинцзивей, якби це трапилося: адже через міст проходила головна дорога. А знову побудувати такий міст із альтанкою - нелегка справа!
Не довго думаючи, Паньвань засукав штани й - пу-тун! - стрибнув з мосту у воду. Хей! До чого холодна вода! Юнак заліз під міст і вперся руками й головою у його звід. Так він і застиг, немов відлитий зі сталі, не сміючи поворухнутися. Руки швидко затекли, але опускати їх було не можна: адже міст міг упасти й роздавити юнака! Так Паньвань усе стояв і стояв, напружуючи останні сили.
У цей час його стара мати верталася додому із хмизом. Кам'яний міст валандався від вітру, і жінка нагнулася, щоб подивитися вниз. Ай-Я! Упав кам'яний стовп! Міст ось-ось міг розвалитися! Як його потім полагодиш? Умить кинула вона свій хмиз і - пу-тун! - стрибнула у ріку. Побачивши матір, Паньвань закричав:
- Мама, іди, я один витримаю! Зрозуміла матір, що син уже давно коштує тут, і сказала з любов'ю:
- Ні, синок, тобі одному не удержати, міст уже валандається. Я допоможу тобі!
Та вона вперлася головою й руками у звід мосту. Тепер вони стояли вдвох, мати й син, друг проти друга у крижаній воді й підтримували міст. Пройшло кілька днів. Повз плив рибалка й помітив під мостом два кам'яні стовпи, схожі на людей. Він придивився й побачив, що це коштують Паньвань і його стара мати. Вони перетворилися у кам'яні стовпи й міцно підперли міст. Рибалка побіг у село й скликав народ. Люди дивилися на кам'яних героїв, і сльози котилися у них з очей і капали у ріку. З тих пір міст близько Пинцзивей називається Мостом Матері й Сина.