У глибокому яру за стіною стародавнього повітового міста текла невелика ріка, через ріку міст перекинений із чистого білого каменю. Камінь той з гори носили, не одну чи сотню проїхали. На поруччі леви мистецьки вирізані, люди, квіти, трави різні — багато сил так праці покладене.
Давним-давно на місці глибокого яру струмочок вузенький був, через нього не те що міст, колоди ніхто не перекинув. Струмок неглибокий, води на самому денці, а однаково не перескочиш. Із чи поклажею хто йде, чи порожній, роззувається, через струмок перебирається — морока, та й годі. А взимку того гірше, від крижаної води кістки ломить. Лежав у того струмка чудовий камінь, назвали його люди камінь безсмертного. Подивишся на камінь бачили — начебто старий лежить, ближче підійдеш — ока, вії так бороду розглянеш. Говорять, камінь цей у безсмертного два рази перетворювався. Про ту пору й приключилися там дві дивні історії.
Жив у ті часи юнак, самотній так бідний, ні землі у нього, ні поля. Щодня ходив у гори хмиз рубати, щодня перебирався через струмок, щодня бачив, скільки турбот від нього перехожим. Нарубав юнак якось хмизу у'язку, притяг до струмка, дивиться на воду й думає: « Щодня тут стільки народу проходить, хоч би хто догадався мосток перекинути! Дай-но я це зроблю, хмиз у мене є, нехай ненадовго, а на день-інший містка вистачить». Шкода йому хмиз, тільки зняв він його із плеча, у воду поклав. Вода як текла, так і тече, ідуть люди, туфель не знімають, не бояться ноги промочити. Хто не пройде, кожний хвалить:
- Що за добра людина місток зробив? Добре-Те як! Ні турбот, ні турбот!
Ходить юнак щодня по своєму місткові, незабаром і думати про нього забув. Тільки йде він якось опівдні, дивиться — камінь шелохнулся, старцем обернувся. Підійшов старець до юнака й ласкаво так говорить:
- Чекаю я тебе, юнак, цілу тисячу років. Насилу дочекався. Дав я зарік: кого похвалять при мені сто раз, дати тому багатство й славу.
Сказав так старий, рукою махнув, дивиться юнак — широка дорога вдалині, на дорозі паланкін багатий блискає, вісім носіїв його несуть, у паланкіні — повітовий начальник, шовкова шапка на ньому.
- Бачиш? Отож, незабаром ти сам будеш у такому паланкіні їздити.
Сказав так старий, рукою махнув, усе зникло — і дорога й паланкін. Побачив юнак паланкін, заздрість його побрала, тільки не повірив він старому й говорить:
- Не знаю я жодного ієрогліфа, який же з мене повітовий начальник?
Поплескав його старий по плечі й відповідає:
- Не засмучуйся, юнак, іди, тримай іспити. Грошей на дорогу я тобі дам. Є у мене трохи лянов срібла, побери!
Дав старий юнакові гроші, ліг у струмка, знову каменем обернув. Побрав юнак срібло, одяг собі нову справив, зібрав речі й відправився на екзаменаційний двір. Тільки побрав у руки кисть, а вона сама по паперу заходила, глядь — і твір готовий. Подарували юнакові ступінь сюцая. Зрадів він, у столицю відправився. Витримав іспит, подарували йому ступінь цзюйженя. Ще іспит склав, одержав ступінь цзиньши. Отут і государевий указ вийшов призначити його начальником рідного повіту. Сів юнак у великий паланкін, паланкін вісім носіїв несуть. Так зі славою й відвертав у рідні краю. Уже таке йому щастя привалило, така пошана, що й розповісти неможливо. Чого тільки у нього немає! Свіжої риби так м'яса їж — не прагну, шовків так атласів — носити не переносити. Думає начальник: « Увесь-Те міст — хмизу у'язка, а скільки щастя так багатства приніс! Побудую-но я теперішній міст, великий так широкий, подивлюся, що буде». Та велів він людей із усього повіту пригнати, кожного, хто працювати може. Одні білий камінь чистий з гори тягають здалеку, інші землю риють, струмок ширше роблять. А було це навесні, про ту пору, коли зерно сіяти потрібне. Стражників там сила-силенна, у кожного батіг довгий-довжелезний. Тільки не даремно говорять: «Велика долоня, так не закриє піднебіння, один тисячі рота не заткне». Нарікають люди, стогнуть, душить їхній гнів так злість, і говорять: «Немає на повітового начальника погибелі! Міст йому будуємо, а сіяти коли будемо? Прийде, видне, восени голодувати!»
Багато днів будували люди міст, побудували, потім так сльозами полили. Сіл повітовий начальник у великий паланкін, підняли його вісім носіїв, до мосту понесли. Принесли. Зліз начальник з носилок, на міст подивився, відігнав усіх, хто близько стояв, підійшов до каменю й говорить:
- Безсмертний, а безсмертний! Подивися, який міст я вибудував! Що ж цього разу ти мені у нагороду даси?
Камінь шелохнулся, старцем обернувся. Подумав старець і говорить:
- Дав я зарік, коли одна людина тисячу прогніває, повинен я перетворити тієї людину у чорного осла ушастого!
Сказав так старий, рукою махнув, дивиться начальник — дорога вузька спереду з'явилася, нерівна, по дорозі чорний осел іде, поклажі на ньому — аж вуха у бідолахи відвиснули. Бреде осел по дорозі, поклажу тягне. Отут старий рукою махнув, і осів і дорога зникли.
Злякався начальник і запитує:
- Хіба цей великий міст гірше того, маленького? Цей з білого каменю зроблений, білий камінь із нефритом посперечатися може, той — з у'язки хмизу.
Відповідає старий сердито:
- Нічого я тобі не скажу! Сам подумай! Тільки перетворишся ти зараз у осла волосатого.
Не встигнув старий домовити, а у юнака вже довгі вуха виросли, рота уперед витягнувся. Праг він закричати, а заревів по-ослиному. Хто був з начальником, усе до мосту побігли. Дивляться — немає начальника, біля каменю чорний осел коштує. Повели вони осла додому, після торговцеві зіллю продали. З тієї пори часто ганяли осла з важкою поклажею по великому мості, але ніхто так і не довідався, про що осів думає.