За старих часів жив на світі один коваль, трудолюбивее не знайдеш. Та був у нього син, без малого двадцять годков хлопцю, високий, ставний, до їжі охочий, а у роботі ледачий. Ось одного разу коваль і говорить синові:
- Усе століття я трудився, синок, що є у будинку — усе моїми руками нажите. А ти працювати не прагнеш, тільки їж так п'єш, жодного юаню не заробив. Що ж далі-те буде?
Пропустив син батьківські слова повз вуха й говорить:
- Ека важливість юань заробити, так отут ніякого талантові не треба!
Відповідає батько:
- Добре, коли заробиш юань, я тобі ціла скриня добра віддам.
Не терпиться синові скриня з добром одержати, так немає у нього юаню. Працювати небажання. Ходить він взад-вперед перед воротами, не знає, як бути.
Подивилася на нього мати, пошкодувала сина: як би не перевівся він від дум, як би не висохнув, підійшла вона до нього й говорить:
- Дам я тобі юань, скоріше батькові віднеси.
Побрав ледар юань, вузлик з їжею прихопив, улігся у холодку під деревом і уплітає за обидві щоки. До самого вечора провалявся, відвертав додому, як ні у чому не бувало, батькові юань віддав і говорить:
- Ось тобі юань, давай сюди скриню з добром.
Побрав коваль монету, подивився, у руках повертів, у горн жбурнув і говорить:
- Не заробив ти цей юань.
Зрозумів ледар, що не мабуть йому скрині з добром, розтривожився. Спати ліг, ніяк не засне, з боку на бік ворочається. Довідалася про це мати, і на інший день знову грошик йому дала. А ледар побрав грошик і знову цілий день пробездельничал, тільки цього разу прикинутися розв'язав, бігцем пробіг два чи, увесь спітнів, у будинок влетів, аж задихався, віддав батькові юань і говорить:
- Ну й намаялся я, поки цей юань заробив, прямо ноги не тримають! Тепер неси скриню з добром!
Побрав коваль грошик, довго на неї дивився, потім у ріку кинув, яка біля будинку текла, і говорить сердито:
- Та цей юань ти не заробив!
Бачить ледар, що ніяк не роздобути йому скриня з добром, побрала його досада, хоч помирай!
Зміркувала отут мати, у чому справа, зрозуміла, що не добро — зло синові робила. Кликнула вона його на інший день і говорить:
- Батько добра тобі бажає, синок. Коли прагнеш скриню одержати, потрудися чесно!
Послухався юнак мати, у той же день із будинку пішов. Ішов, ішов, поки всі підошви стер, нарешті на вуличці однієї підрядився колоди тягати. До ночі тягав, а як артільному за харч заплатив, гривенник один залишився. Ніколи хлопець не працював і так намаялся, що з ніг звалився. Підняли його, знову став колоди тягати. Десять днів трудився, ні монетки не витратив, юань зібрав. Радісний додому відвертав і батькові гроші віддав. Побрав батько монетки, перерахував, знову у горн кинув. Не стерпів син, гроші з вогню вихопив і говорить батькові обиженно:
- Десять днів я працював, поки цей юань заробив!
Зрадів батько й відповідає:
- Вірно говориш, синок! Тепер я бачу, що ці гроші ти сам заробив. Мабуть не шкода було, коли я чужі у вогонь кидав!
Сказав так коваль, винесла скринька й знову говорить:
- Не злато-срібло, не рідкі скарби у цій скриньці — увесь мій інструмент. Побери його й помни, що дорожче він злата-срібла, дорожче всіх багатств! Трудися! Століття горя знати не будеш!
Засміявся син весело й прийняв батьківську спадщину. Це й була сімейна коштовність.