Жили дві жінки. Ім'я першої - Хонь. У Хонь був син, два місяці йому. У другої жінки двоє дітей: хлопчик і дівчинка, хлопчикові три роки, дівчинці два роки. Друга жінка з дітьми, виходить, відіграє. Її груди більші були, бере вона їх, виходить, і тріпає. Тільки вечір настане, вона їх бере й тріпає. Діти сміються, їхній сміх лунає із землі до неба. Ось Хонь їй говорить:
- Подружка, перестань! Як би хто-небудь із хижаків не почув. На землі багато їх ходить і рознюхує.
Через день або два ввечері до них у чум жінка зайшла, у дверей у куточку села. Хонь як тільки подивилася на цю жінку, відразу догадалася, що не жінка це зайшла, а литись, чотирипала.
На протилежній стороні чуму друга жінка знову свої груди бере й тріпає. Діти знову сміятися сталі. Хонь сказала:
- Подружка, досить!
Литись по сторонах подивилася - їй усе це не сподобалося. Хонь на свого сина подивилася, уся тремтить: литись дивиться на її сина, як би не з'їла його! Його тіло м'яке, солодке - він ще одне тільки молоко їсть. Але на очах у всіх литись не може його проковтнути. Хонь зрозуміла, що чортиха їх з'їсти прагне. Хонь мокру стружку з колиски сина у ганчірочку поклала й назовні понесла, сказала:
- Бабуся, піднімися небагато.
Литись небагато піднялася. Хонь пройшла повз неї назовні. У цей час червоний місяць почав підніматися над обрієм. Хонь край дверей відкрила й сказала:
- Бабуся! Твоїх дітей там за чумом вогнем підпалили. Литись як божевільна вискочила назовні й запитала:
- Де?
Хонь їй рукою показала. Литись подивилася у ту сторону й подумала: "Мій чум саме там".
А біля чуму жінок ріка текла. Коли литись сюди йшла, вона перейшла вбрід, а назад побігла як божевільна через яму. Спочатку вода їй до колін була, потім до грудей вода дійшла, потім до рота вода дійшла, потім вона з головою під воду пішла, тільки кінчики волось ледве видне було, потім тільки пухирці булькають. Хонь подумала: " Від смертельної небезпеки ми позбулися; тепер і звідси вперед ми живі будемо". Казці кінець.