Давним-давно жили у горах Саянах велетні. Найбільше вони любили ганяти чаї. Та у кожного минулого улюблена чашка або келих із блюдцем. Потім велетні як мамонти вимерли, а посуд так і залишився лежати там і сям під гірськими перевалами. Поруч із нею піднімаються дотепер або гори чорних або білих сухарів, або уламки печива, або шматки цукру. Ось про що повідав раннім ранком на березі ріки Шумак Алпан людям. Загорілися у них ока, захотілося їм солодкою халяви. Але алпан попередив, що шлях туди неблизький, усе вище й вище по струмкові у гори, через кам'яні перешкоди. Але хіба народ тепер зупиниш. Зрозуміли вони, що нема чого їм тягти наверх вафлі Артек і цукор-рафінад, залишали усе зайве у мішки, кинули у лису нору й ломанулись наверх. Того не знали тільки, що закупорили вони своїм доброму лисові із сімейством вихід назовні. А та через природну тайгову делікатність не посміла доторкнутися до чужого, - ледь не рушилася коні разом з дітьми. Не думали про це богатирі й богатирши, квапилися до чайного стола. Одна Илон Жовтогарячий Комбінезон не поспішала, у неї у мішечку зі шкіри молодого ізюбра за багато днів добровільного голодування скопилося чимало цукерок і вафелек.
Чи Довго, чи коротко йшли вони - притомилися, розв'язали наостанку свого какави випити, щоб там ні з ким не ділитися, так дров із собою побрати, щоб там ні у кого не просити. Пішли далі, бачать на березі струмка два снежничка, немов два шматочки від безе. Піднялися ще вище - ось вона гігантська чаша - стіни гір навколо, а надщерблені краї - перевали. На дні чаші був колись чай, так позеленіло усе від часу. Зрозуміли отут супутники Алпана, що припозднились вони до чаювання, прийнялися юрти ставити, юшку варити, стирати-полоскати, на дні кам'яної чаші купатися. Тільки строгий Алпан Більша Борода начистив до блиску казанок, подивився у нього (традиція така) і велів на край чашки дертися - той, який люди Вітряним прозвали. За шматками кам'яного, зеленню затягнутого хліба, побачили вони озеро-блюдце, з відколотого краю якого лився-переливався недопитий велетнем слабенький трав'яний чайок. Покарабкались наверх по твердих кам'яних шматках, кришився під руками й ногами стара посудина, уже не до застіль їм було, доцарапались до краю чашки. Походили по ній туди-сюди, ледве не здуло, а потім хоробро з'їхали вниз. А парфуми, що у раніше служили у велетнів, расстарались, почали гостей із чайника зверху поливати дощичком і підсипати цукру-градам. Бігли чаювальники, ніг під собою не чуючи, до рідних кибиток. Нахлебались до останньої нитки, відігрівалися, копаючи золотий корінь... А ввечері бачили, як поруч із кам'яною чашею виросла у небі й пішла за хребет семибарвна райдужна ручка стародавньої порцеляни. Видне парфуми у іншу долину конфетницу із частуваннями поволочили.