Колись цар Петро Перший подорожував у наших північних краях. Почув він, що у одному селі у коваля такий кінь, рівного якому немає по жвавості й силі. Захотілося цареві на цього коня подивитися й, якщо правду про нього говорять, то купити.
Приїхав цар у село, зайшов у кузню, попросив коня підкувати. Коваль скував підкову й кинув остуджуватися. А цар Петро побрав підкову, повертів у руках та й розігнув. Говорить ковалеві:
- Іде поголоска, що гарний ти коваль, а підкови твої, як глиняні. Коваль нічого не говорить, робить нові підкови й коня підковує. Цар дав йому за роботу срібний рубль. Коваль бере рубль, вертить у руках та й розламує монету навпіл, і говорить:
- Що це цар-гроші твої начебто з полови. Сподобалася чи ні паную
Сміливість коваля, про те невідомо. Запитав він, як ні у чому не бувало:
- Говорять, у тебе кінь добрий є?
- Є деякий, - відповідає коваль.
- Не чи відвезеш мене на ньому у місто? Тільки дивися, за годину треба доїхати.
А до міста верст п'ятдесят буде. Коваль подумав і погодився.
- Тільки помни, - продовжує цар Петро, - коли у строк не доправиш, нарікай на себе. На те вуж буде моя воля.
- Добре, - говорить коваль, - повезу. Дай тільки час три залізні прути скувати й коня запрягти.
Скував коваль три прути залізних, запріг коня й занурив у сани залізні болванки, нудов на п'ятнадцять. Здивувався цар, запитує:
- А вантаж навіщо? Едак ми й до вечора не доплетемося.
- А це, щоб кінь не занадто шпарко біг.
Цар тільки головою покачав. Сіли вони у сани, поїхали. Кінь трусит собі потихеньку. Цар і говорить:
- Видне, бути тобі, коваль, на цілу голову нижче, за те що хвастався конем.
- А я хіба хвастався?- сказав коваль і вдарив коня іншим прутом. Кінь рвонув і помчався. У сідоків тільки вітер у вухах свистить! Другий перелісок проїхали. А цар усе незадоволений:
- Помни нашу угоду: якщо у строк не приїдемо, нарікай на себе! Ударив коваль коня третім прутом. Кінь здійнявся й полетів, немов птах! Сани ледь землі стосуються.
- Зрозумів тепер, цар, - прокричав коваль цареві Петру на вухо, - навіщо я болванки поклав?
Уже не розібрати, де поля, де лісу. Не бачив ще цар такої швидкої їзди. Домчав їхній кінь у місто на півгодини раніше домовленого строку. Встає цар із саней і запитує:
- Скільки ж твій кінь коштує? Коваль говорить:
- Не продається кінь. Цар другий раз запитує. Коваль знову своє:
- Не продається кінь. Запитує цар третій раз:
- Так невже коневі ціни немає? Проси за нього що прагнеш. Усе віддам. А коваль стоїть на своєму:
- Адже сказане вже - не продається кінь.
Цар не на жарт розсердився й застрелив коня.
Пішов коваль із горя бродити по місту. Бродив до самого вечора й прийшов на постоялий двір. А там сидить старий писар. Запитує він у коваля:
- Хто тебе, добра людина, скривдив?
- Ех, старовина, міцно мене скривдили. Тільки правди мені не знайти, тому що кривдник мій - сам цар.
Та розповів, як була справа. Писар говорить:
- Найдеться управа й на царя. Я тобі так складу прохання до суду, що
Там по справедливості розсудять. Коли цар запитає, що ти прагнеш за вбитого коня, скажи своє заповітне бажання. Та написав ковалеві прохання.
На інший день шукають коваля, до суду кличуть. Та розв'язав суд, що прав коваль, що цар повинен за коня ковалеві заплатити, скільки той не попросить.
- Що побереш?- запитує цар. Коваль відповідає:
- Я вже сказав тобі, цар, що кінь не продається. Те ж і зараз скажу. Але за те, що ти коня мого вбив, звільни, цар, увесь мій рід від царських податей.
- Хай буде так!- сказав цар. Мабуть, сподобався йому сміливий коваль.