Жили за старих часів чоловік і дружина. Прожили вони життя у любові й згоді, але скривдила їхня доля: не було у них дітей. Одного разу говорить дружина чоловікові:
- Ми тепер старі сталі, сил мало залишилося. Треба нам кого-небудь замість сина у будинок побрати. Став би він нас годувати у старості.
Відправився чоловік сина шукати. Іде по лісовій стежці, дивиться - назустріч ведмідь. Що робити? Праг бігти, так сил ні, і розв'язав: будь що буде. Порівняв ведмідь зі старим і раптом людським голосом заговорив:
- Куди йдеш, дяденька?
- Так ось сина шукати пішов...
- Побери мене сином, - говорить ведмідь. Старий злякався, слова вимовити не може. А ведмідь йому:
- Не бійся, дяденька, я тебе не трону. Якщо побереш, буду тобі добрим сином, а не побереш, іди спокійно своєю дорогою.
Старий подумав-подумав: "Дивний який ведмідь, по-нашому говорить, мабуть, треба побрати". Привів ведмедя додому, заходять у хату. А дружина у віконця льон пряде. Чоловік говорить:
- Дивися, я сина знайшов.
Ведмідь подає бабі лапу: "Здраствуй, мати!" Бабуся так злякалася, що без почуттів упала. Ведмідь лапою злегка вдарив її по плечі - вона й опам'яталася. Ведмідь говорить:
- Не бійся, мати, я вас не трону, ось побачите.
Стали вони жити втрьох. Щоранку син-ведмідь запитує:
- Що треба робити, батько й мати?
Що батько так матір скажуть, то й робить. Батько й мати не нарадуються.
Довго жив ведмідь у старого й баби, але ось задумав одружитися.
Батько й мати й раді б мати у будинку невістку, так боязно: хто за ведмедя піде?
А він говорить:
- Думаю до царьової дочки посвататися.
Ось адже що придумав! Намагаються батько так мати сина образумить:
- Не віддасть тобі цар свою дочку. Ми - бідні старі, а ти, син, хоч і гарний і добрий, так на людину-те не схожий... А син-ведмідь своє:
- Спроба не катування, посватаюся, а там видне буде. Іди, батько, завтра до царя.
На наступний ранок побрав старий весла й відправився на човні на іншу сторону озера, де царський палац стояв. Прийшов до царя: так і так, мол, мій син прагне на твоїй дочці одружитися. Цар було розгнівався, а потім розв'язав посміятися над старим.
- Що за син у тебе? - запитує він.- Може, він царевич або королевич?
- Мій син, - говорить старий, - схожий на ведмедя. Отут уже цар розлютив, але виду не показує.
- Ах ось як!-говорить.- Так нехай колись вибудує він такий же палац, як у мене, а вуж потім і сватається до моєї дочки. А не буде палацу - за зухвалість я вам обом голови знесу.
Пішов старий додому засмучений. А син побачив його у вікно й матері говорить:
- Дивися, батько голову повісив, вірно, не з добрими звістками вертається.
Прийшов батько у хату:
- Я ж говорив, не віддасть цар за тебе дочка. Велів він, щоб ти такий же палац, як у нього, побудував. А не зробиш, так тобі й мені голови знесуть.
Син говорить:
- Залиши турботу на завтра.
Настав вечір, повечеряли вони й лягли спати. Коли старі заснули, син-ведмідь вийшов у двір. Перший раз поклонився на північ, другий раз - на схід сонця, третій раз - на полудень. Звідки не візьмися, знайшло ведмедів сила-силенна. Обернулися молодцями й запитують:
- Що тобі треба, хазяїн?
- Щоб ранком на цім місці стояв палац краще царського.
А сам повернувся у хату й ліг спати. Прокидаються ранком старий і баба, глянули у вікно - очам своїм не вірять. Давай скоріше сина будити.
- Вставай, син! Подивися на чудо: увечері отут нічого не було, а за ніч виріс палац краще царського!
Син говорить:
- Цей палац - наш будинок, ми тепер у ньому жити будемо. Мабуть, батько, до царя, і скажи, що я його завдання виконав.
Прийшов старий до царя, говорить:
- Виконав мій син твоє завдання. Видавай за нього свою дочку. Але не так-те просто із царем зговоритися. Говорить він старому:
- Нехай твій син побудує через озеро міст. Та щоб були на цьому мосту мармурові стовпи із самоцвітними каменями, птаха-солов'ї навколо співали. Тоді й віддам свою дочку. А не зробить - за зухвалість голову відрубаю.
Знову йде батько додому сумний. Син дивиться у вікно й говорить матері:
- Дивися, бідний батько знову голову повісив. Приходить батько, розповідає:
- Перше завдання ти, син, виконав, але цар задав нове, ще сутужніше. Велів він тобі через озеро міст побудувати, щоб на мосту мармурові стовпи стояли, самоцвітні камені б горіли на кожному стовпі й птаха-солов'ї б співали.
Син говорить:
- Залиши, батько, турботу на завтра.
Настав вечір, повечеряли вони, лягли спати. А син не лягає. Коли батько з матір'ю заснули, вийшов він у двір. Поклонився раз на північ, другий раз-на схід сонця, третій раз поклонився на полудень. Як і перший раз набігло ведмедів повний двір. Обернулися вони молодцями й запитують:
- Що тобі, хазяїн?
- Треба, - говорить він, - до ранку міст через озеро побудувати з мармуровими стовпами й щоб камені самоцвітні горіли ьа кожному стовпі так птаха-солов'ї б співали.
А сам повернувся у будинок, ліг спати.
Встають ранком батько й мати, дивуються: тому це вся хата начебто сіяє? Подивилися у вікно - а там міст через озеро прокладений і камені самоцвітні на мармурових стовпах блискають! Будять вони сина:
- Вставай, скоріше! Дивися, увечері нічого не було, а тепер міст!
- Так і мабуть, - говорить синг - По цьому мості до царя їздити будемо. Знову приходить батько до царя:
- Мій син усе виконав, як ти велів. Тепер, вірно, можна й весілля зіграти?
Задумався цар. Ніяк від старого не відскіпатися. Говорить старому:
- Я ще подумаю. Приходь через троє доби, тоді й скажу.
Іде старий додому, не знає, чи то радіти, чи то горювати. Прийшов додому, говорить синові:
- Цар троє доби подумає, а потім своє слово скаже. Син говорить:
- За троє доби багато можна видумати, тільки всі його думи будуть даремними.
Через три дні батько знову пішов до царя.
- Що, цар, надумав? чи Віддаси дочку за мого сина?
- Нехай твій син зробить таку карету, яка б сама по землі й по воді ходила, і на цій кареті приїде за моєю дочкою. А то - голова геть!
Іде батько додому, знову голову повісив. Дивиться син у вікно й матері говорить:
- Дивися, мати, знову батько сумний вертається. Приходить батько й говорить:
- Ось що цар надумав: нехай, говорить, твій син зробить карету, яка б сама по землі й по воді ходила.
- Три дні цар думав і тільки-те всього придумав! - говорить син. Залиши, батько, турботу на завтра.
Батько гарчить:
- чи Довго ще до царя ходити? У мене вже ноги від цієї ходьби занедужали. Настав вечір, батько так мати лягли спати. А син-ведмідь вийшов у двір, поклонився один раз на північ, другий раз - на схід сонця, третій раз - на полудень. Набігло з лісу
Ведмедів сила-силенна. Обернулися вони молодцями й запитують:
- Що тепер тобі, хазяїн?
- Треба, - говорить він, - до ранку таку карету змайструвати, яка б сама по землі й по воді ходила.
А сам повернувся у будинок і ліг спати. Батько так мати встали ранком, дивляться: а під вікном карета золотом і сріблом на сонце блискає! Будять вони сина:
- Вставай, син! Дивися, увечері у дворі нічого не було, а тепер карета під вікнами така, що навіть у сні не присниться.
Син і говорить:
- Одягайтеся, батько й мати, - поїдемо за царською дочкою. Причепурилися вони, сіли у карету й поїхали. Їдуть по мості з мармуровими стовпами, а колом птаха-солов'ї заливаються. Бачать царські слуги, що карета без коней, сама йде. Побігли до царя. Цар думає: "Не позбутися мені від цього нареченого, ніяк не добратися до його голови - усі завдання виконав. Знати, сила у нього така є".
Батько й матір виходять із карети, а син залишається у кареті. Заходять старі у царські палати, цар виходить їм назустріч.
- А де ж наречений? Чому не заходить у палати?- запитує цар. Кличуть нареченого, а він у відповідь:
- Нехай царська дочка сама до мене вийде.
Вийшла царівна нареченого зустрічати, підійшла до карети, руку подала, але як розглянула молодця, почуттів втратилася, бездиханна стала. Наречений вийшов з карети, торкнув її лапою злегка по плечі, дівчина й отямилася. Пішли вони у палац. Загорювали цар із царицею: правду старий сказав, що син його на ведмедя схожий. Як же дочка з таким чоловіком жити буде? Але весілля справляти треба, коли він усі завдання виконав.
Справили весілля, поїхали молоді у будинок чоловіка. А коли настав вечір, скинув чоловік із себе ведмежу шкіру - і перетворився у юнака, що ні у пісні проспівати, ні у казці сказати! Обрадувалася царська дочка. А ранком чоловік знову надяг ведмежу шкіру й став, як колись, ведмедем. Живуть-Поживають, а дружині хочеться довідатися, що за чудеса діються із чоловіком. Одного разу вона й почала випитувати:
- Що за чудеса з тобою діються? Удень ти ведмідь, а ввечері перетворюєшся у молодця, що ні у пісні проспівати, ні у казці сказати. Чому ти не можеш завжди бути людиною?
- Не можу я тобі цього сказати, - говорить чоловік. - Але знай, тепер уже недовго мені залишилося ведмедем ходити. Скоро перетворюся у людину. Але про це поки ніхто не повинен знати.
- Довірся мені, я зумію зберегти таємницю, - просить дружина.
- Ну, так слухай. Коли я був хлопчиком, Сюоятар викрала мене у батьків. Потім, коли підріс, я втік від неї, і за це вона звернула мене у ведмедя на три роки. Через місяць цей строк скінчиться. Чаклунство її перестане мати силу.
Так і розповів дружині всю правду. Пройшло скільки-те часу, поїхали молоді у гості до царя. А цариця й почала розпитувати:
- Як же ти, донечка, живеш із таким чоловіком? Адже й дивитися на нього страшно.
Дочка говорить:
- Він дуже гарний, мене не кривдить.
А мати усе своє: "Так на людину-те він не схожий". Кривдно стало дочок, забула вона попередження чоловіка й усі матері розповіла. Розповіла, як його Сюоятар зачарувала, як він перетворюється у молодця, гарніше й краще якого немає у всьому царстві.
Лягли вони ввечері спати, а цариця прокралася у спальню, схопила ведмежу шкіру й у печі спалила.
Ранком чоловік дивиться - немає шкіри. Засмутився він, говорить дружині:
- Не послухалася ти мене, ось і викликала на нас обох лихо. Більше ти мене не побачиш.
Дав дружинам на пам'ять шовковий пояс, зняв кільце з пальця, попрощався й зник - тільки вона його й бачила. Заплакала царська дочки, говорить матері:
- Що ти наробила? Погубила ти моє життя! Повернулася вона у будинок чоловіка, до старого й бабі. Живе з ними, рокам рахунку не веде, усе тужить. Одного разу й говорить старим:
- Не можу я більше так жити. Піду чоловіка шукати. Якщо знайду-повернуся разом з ним, а не знайду - де-небудь на дорозі вмру.
Та відправилася чоловіка шукати. Іде по лісах, іде по болотах, через скелі, через бурелом перелазить. Прийшла у темний ялиновий ліс. Дивиться - хатинка на півнячих шпорах вертиться.
- Хатинка, хатинка, - говорить жінка, - не вертися, зупинися, стань до лісу задом, до мене передом! Дай подорожанинові заночувати, що змерз обігрітися. Хатинка зупинилася. Заходить вона у хату, а там баба на. грубному стовпі сидить, вугілля у грубці носом ворушить і присуджує:
- Ось добре, сама чоловічина прийшла: є, пити так за вухо лити! Відповідає жінки:
- Яка, бабуся, з подорожанина їжа: ні м'яса, ні жиру, одні жили так кістки. Краще б нагодувала, напоїла, а тоді вже й з'їла.
- Бач ти, - дивується баба, - зуміла відповісти! Нагодувала вона її, напоїла, стала розпитувати:
- Звідки бредеш, куди йдеш? Жінка всі їй і розповіла. Баба говорить:
- Бачила я твого чоловіка. Дев'ять років тому він тут проходив, ніч у мене переночував.
На ранок зібралася жінка у шлях. Баба й говорить їй:
- Далі, за три роки шляху звідси, живе моя старша сестра. Вона більше мого знає. Але як зайдеш у хату, зумій їй відповісти.
Пустилася жінка у шлях. Іде по лісах, по борам, сухі болота прямо переходить, топкі болота колом обходить. Прийшла у темний ялиновий ліс. Дивиться - коштує хатинка на півнячих шпорах і вертиться. Стала вона присуджувати:
- Хатинка, хатинка, не вертися, зупинися, стань до лісу задом, до мене передом! Дай подорожанам заночувати, що змерз обігрітися.
Хатинка зупинилася. Заходить вона у хату, а там баба, страшніше першої. На грубному стовпі сидить, ноги навколо стовпа оповила, носом вугілля у грубці ворушить:
- Хо-хо, ось і чоловічина сама прийшла, мені є, пити так за вухо лити! Жінка у відповіді:
- Яка, бабусі, з подорожанина їжа: жменька костей так ложка крові. Краще
Би нагодувала, напоїла так спати уклала, - дивишся, пом’ягше б я стала, тоді вже й з'їла б.
- Бач ти, зуміла відповісти!-похвалила баби. Злізла вона із грубного стовпа, нагодувала, напоїла жінку, спати уклала. Ранком стала її розпитувати:
- Звідки йдеш, куди бредеш?
Розповіла та усе: як чоловіка втратила, як шукати його пішла. Баба говорить:
- Твій чоловік проходив тут шість років тому. Далі, за три роки шляху звідси, живе моя старша сестра. Я грізна, тільки вона у три рази грізніше. Вона тобі скаже, де твій чоловік. Але зумій добре їй відповісти. Пустилася вона знову у шлях. Іде, іде, через ліси й драговини. Озера обходить, ріки перепливає. Приходить знову у темний ялиновий ліс. Дивиться-Коштує хатинка на півнячих шпорах і вертиться. Вона й говорить хатинці:
- Хатинка, хатинка, не вертися, зупинися, стань до лісу задом, до мене передом! Дай подорожанинові заночувати, що змерз обігрітися.
Хатинка зупинилася. Заходить жінка у хату, а там баба - страшніше страшного. Сидить на грубному стовпі: руки, як граблі, очі, як плошки, носом палаючі вугілля у грубці ворушить. Побачила баба подорожницю, обрадувалася:
- Хо-хо! Сама чоловічина прямо у рота лізе! Жінка відповідає:
- Яка, бабусі, з подорожанина їжа: замість м'яса кістки, замість крові водиця. Ти б мене нагодувала, напоїла, у лазеньці попарила так спати уклала - а вуж потім би й з'їла.
- Бач ти, зуміла відповісти!
Спустилася баба із грубного стовпа, нагодувала, напоїла подорожницю, у лазні попарила.
Троє доби проспала царська дочки. На четвертий ранок прокидається. Баба й починає розпитувати:
- Звідки йдеш, куди бредеш? Жінка розповіла. Баба говорить:
- Знаю я твого чоловіка. Три роки тому назад він тут проходив. Тепер він у Сюоятар у працівниках.
- Як же мені його знайти, у очі йому хоч один раз заглянути?-запитує жінка.
- Знайти-Те можна, але побачити з ним важко, - говорить баба.
Сюоятар його зірко стереже. Щоранку вона посилає його через непрохідні ліси далеке поле орати. А поле це зачароване - уся огорожа довкола нього оповита зміями. А на ніч Сюоятар замикає його у комору й перед сном напуває сонним зіллям, щоб він уночі не втік. Але я тобі допоможу. У Сюоятар є три комори повних льна. Ти попросися до неї прясти, вона тебе побере, але дасть один тиждень строку. Якщо ти за цей час не спрядеш увесь льон, Сюоятар перетворить тебе у чайку. Але я дам тобі ось цю дудку. Як тільки дунеш у неї, з'явиться мишей сила-силенна. Лясни три рази у долоні - і вони перетворяться у дівчат і спрядуть тобі льон. А ще дам я тобі ось ця перинка ластівки,
Воно теж може придатися. Дунь на нього й обернешся ластівками. Подякувала жінка бабу й пішла до Сюоятар. Три роки йшла, шляхи не розбираючи. Ночі не спала. Та дійшла нарешті до лісової галявини, де був будинок Сюоятар. Заходить у хату, здоровається.
- Звідки ти узялася? - запитує Сюоятар.- Люди сюди не знають дороги.
- А я, тетенька, заблудилася, зовсім знесиліла від голоду. Дозволь мені у тебе небагато пожити, сил набратися. Може, робота є яка, я адже прясти більша майстриня.
- Робота-Те у мене є, - говорить Сюоятар. - Бачиш ось ці три комори. Вони повні льна. Якщо спрядеш увесь льон за тиждень - добром відпущу, а не спрядеш - нарікай на себе! Сама напросилася.
Жінка погодилася. Дала їй Сюоятар суху кірку хліба й води кружку й відвела у першу комору. Тільки двері комори закрилися, жінка дістала дудку, дунула - набігло із усіх щілин мишей сила-силенна, і обернулися усе дівчатами. У кожної у руках прядка й веретено. За два дні весь льон у коморі спряли.
Але не за тим адже жінка весь цей нелегкий шлях пройшла, щоб у Сюоятар льон прясти. Стала вона стежити, коли її чоловік з поля вертається й куди Сюоятар його спати веде, Бачить, як заходить сонце, замикає відьма її чоловіка у четвертій коморі, яка коштує осторонь від будинку. Як з ним побачити, словом перекинутися? Та згадала отут вона про перинку, яку дала їй баба. Подула вона на перинку й негайно перетворилася у ластівку. Літає, носиться навколо комори, де чоловік спить, ніяк не може щілинку знайти. Нарешті
Помітила
Маленький отвір під стрехой і прошмигнула у комору, на землю опустилася й стала знову жінкою. Прийнялася вона будити, термосити чоловіка, а він спить мертвецьким сном - адже Сюоятар його сонним зіллям напоїла. Припала дружина до нього й усю ніч проплакала. А перед світанком зняла шовковий пояс, який він їй на пам'ять залишив, і оперезала їм чоловіка. Сама знову обернулася ластівкою й полетіла.
Прокидається чоловік і бачить, що сорочка у нього на груди мокра, думає: "Що за чудо?" Потім пояс помітив: "Точно такий же пояс я дружині залишив! Невже дружина моя приходила?"Послала знову Сюоятар працівника орати поле, яке змії стережуть, а дружина у другій коморі льон пряде. Увечері, коли чоловіка повели спати, вона знову обернулася ластівкою й прошмигнула у комору. Знову намагалася чоловіка розбудити, трясла його й термосила, але він так і не прокинувся. Проплакала вона всю ніч над ним, а ранком, перед сходом сонця, зняла з пальця кільце, яке він їй на пам'ять залишив, надягла йому на мізинець, перетворилася у ластівку й полетіла.
Прокидається чоловік і бачить на пальці кільце. "Так це ж те саме іменне кільце, яке я дружині на пам'ять залишив! - думає він.- Та що це я гак міцно сплю? Уже другу ніч до мене хтось приходить, а я нічого не чую. Вірно, Сюоятар чимсь напуває мене".
Увечері, коли Сюоятар налила працівникові сонного зілля у кухоль, він не став пити, а непомітно вилив під стіл. Замкнула Сюоятар його у коморі, але цього разу він не заснув, чекає, що буде. Ось влетіла у комору ластівка, обернулася жінками. Дивиться він - так це ж його дружини! Розповіла вона, як шукала його, як нарешті дорогу до нього знайшла.
Та розв'язали вони наступною ніччю бігти. Коли настала ніч, відімкнула дружина всі запори, випустила чоловіка, і пішли вони у ліс.
А Сюоятар тим часом зачула щось негарне, пішла подивитися, на місці чи її бранець. А у коморі порожньо! Розлютила відьма й пустилася у погоню. Чують чоловік із дружиною, що Сюоятар за ними женеться, доганяє вуж. Свиснув отут чоловік, і негайно з усіх боків прибігли ведмеді. Устали вони на задні лабети, заричали й рушили на Сюоятар. Тільки жмути від неї залишилися. А чоловік із дружиною повернулися до старого й бабі. Обрадувалися старі. Та син їх більше у ведмедя не перетворювався. Став він із дружиною жити так поживати. Може, і понині ще живуть.