Кажуть, що Иара лежить на білому піщаному дні ріки й відіграє з рибешками матупирис, які пропливають поверх її тіла, наполовину схованого потоком, що тікають до затоплених лісів игапо.
Иара - прекрасна індіанка, вона співає під покровом пальм розчісуючи свої чорні волосся, такі ж пекуче-чорні, як і її більші дивовижні очі. Чоло її вінчає гірлянда лілових квітів, а тонкі червоні губи посміхаються так звабливо й влекуще. Співає Иара а лісова луна вторить її пісні. Коли наступає ніч, голос Матері Вод дзенькає й ллється над велетенською рікою.
Гасне останній промінь сонця. Розпускаються, тягнуться до неба червоні троянди й золотаві бутони жасмину. А Иара усе співає й співає. Та юнак-індіанець страшить піднятися до початок ріки. Він тремтить, вражений співом Иари, і біжить, щоб не чути її голосу, і шепотить:
- ПРО, Иара!... Вона прекрасна... але вона несе смерть!
Одного разу зграя риб захопила юнака далеко від будинку й ніч застала його на озері...
Воно було так величезне, безліч річкових припливів упадала у нього, і юнак намагався удержати свій човен на воді, те налягаючи твердою рукою на весла, те відштовхуючись від берега, щоб не наткнутися на затонуле дерево; так він плив повз прибережні зарості, пальмові гаї, затоплені ліси. Але раптом він почув пісню й побачив, як з води піднімається голівка Иари. Посмішка, погляд і краса її засліпили юнака. Вислизнули весла з його рук, і забув він усе: і рідний будинок, і сім'ю, онімів і оглухнув, чуючи тільки биття свого власного серця; забувся рибалка, і каное його саме поплило за течією. Коли ж юнак опам'ятався, у особу йому дул свіжий вітер з безкрайніх просторів Амазонки.
А на інший день він прокинувся пізно й відразу зрозумів, що всі радості життя для нього перетворилися у сум; борошном було йому перебувати під рідним дахом, турботи близьких обтяжували, і тільки ріка тягла його. Пустельні краї у її джерел притягали юнака.
- Зачарувала його Иара! - говорили люди. Щоранку, тільки-но сонце вставало над обрієм, а птаха у гаях вітали його дружним хором, легеня каное під темним, пофарбованим пальмовим соком вітрилом уже сковзало по ріці, і юнак-тапуйо жадав почути вечірню пісню птаха аранкуа. Одного разу, щоб скоротати час, розв'язав він пополювати на морських черепах. Але стріли випали у нього з рук і лук опустився. Ішов час, а він, занурений у роздум, плив за течією, віддавшись на волю хвабо.
Ось уже у гнізда повернулися чаплі й гнізда побіліли від безлічі птахів, але аранкуа ще не запекла. Юнак почував, як іде його сум і вертається радість: сонце опускалося за дерева, береги Амазонки поринали у темряву, наступала година Иари!
Опам'ятавшись, став закоханий потихеньку гребти. Визирнувши із заростей очерету, злякав його гризун капивара, спурхнув із плавучого острівця бекас, хлюпнула риба у ріці - і серце юнака стислося у болісній надії. У лісі серед хитких оманних тіней раптом почулася жагуч пісня, що чарує. Це Иара скаржилася на холодність юнака. А у нього випали з рук весла, і незмога відвести ока від прекрасної Иари, сьогодні вона як ніколи гарна. Рветься із грудей його серце, але на пам'ять приходять слова матері:
- Синок, не дай Иаре зачарувати себе! Біжи від неї, тому що згубні її обійми.
Аранкуа вже не співає. З лісу доноситься тільки різкий сміх нічного птаха урутау.
Ніч уже вступила у свої права. Темрява огорнула береги, і юнак сумніше звичайного вертався додому, розриваючись між потягом серця й наставляннями матері.
Так ідуть дні за днями. Індіанець давно закинув рибний лов, він уникає друзів і рідних.
Та ось одного разу побачили люди, як пливе по ріці його спустілий човен. З тих пір ніколи вже не вийшов рибалка на лов риби: захопила й зачарувала його Иара.
Кажуть, що кілька днів через знайшли на очеретяному острівці тіло юнака, губи його ще кровоточили від поцілунків Иари.