У полях ставало усе менше й менше тварин. У ріках і озерах усе рідше й рідше можна було побачити спини сріблистих риб. Дерева вже не приносили плодів, зникли й більші звірі: ягуари, гризуни капивари, танири, олені, муравьеди. У вечірньому повітрі вже не чувся переклик птахів жаку й птахів макуко: фруктові дерева засохли.
Індіанці, які у ту пору ще не обробляли землю, зовсім зубожіли. З їхніх селищ пішла радість, яку приносило їм достаток колишніх часів. Смутно виглядали їхні хатини. Засмучені старі цілий день спали на циновках, вони сподівалися, що бог Туна ниспошлет їм барило меду. Жінки сиділи у колі на землі й скаржилися на свою бідність. Сумні юнаки дрімали з порожніми шлунками. А чоловіка від нема чого робити бродили але лісам, де вже нікого було ловити за допомогою ласо, пастки або капкана. Навіщо вони були тепер їм потрібні? Час стер сліди на мисливських тропах - сліди, залишені у інші місяці, у інші, більш щасливі часи.
Люди так жахливо страждали, що одного разу на лісовій галявині двоє друзів-індіанця із племені гуарани розв'язали попросити допомоги у Великого духу - у Ньяндейари. Обоє добре знали, що для того, щоб дух почув їхнім благанням, необхідно принести жертву. Але яку? Вони готові були піти на найстрашніші випробування, аби тільки не бачити, як їх плем'я, їх родичи вмирають від виснаження тому, що у них немає їжі.
Прийнявши такий розв'язок, обоє індіанця розтяглися на випаленій галявині й стали чекати. Настала ніч. На землю спустилася тяжка тиша, тяжка, тому що не чутно було голосів живих істот. Раптово за два кроки від наших індіанців виник посланець Ньяндейари.
- Чого ви прагнете від Великого духу? - запитав він.
- Ми просимо якої-небудь нової їжі для нас самих і для наших сімей, тому що дичина, риба й плоди, очевидно, зникли з особи землі.
- Добре, - мовив посланник.- Ньяндейара згодний почути вашим благанням.
Але для цього ви повинні боротися із мною доти, поки слабейший з нас не розстанеться з життям.
Обоє індіанця прийняли цю умову й кинулися на посланця Великого духу. Спочатку чувся тільки важкий подих борців, глухі удари падаючих на землю тіл так шурхіт піску, що розкидається ногами, що й сиплеться на траву. Незабаром, однак, слабейший з індіанців підняв руки, схопився за голову й повалився на землю...
Він був мертвий. Його друг у глибокому горі поховав його неподалік від місця сутички.
Настала весна, і, немов силою чарівництва, на могилі загиблого індіанця по імені Ауати виросла прекрасна рослина з більшими зеленими листами й золотавими колоссями. На згадку індіанця, який пожертвував собою для блага свого племені, гуарани назвали цю рослину - свою нову їжу - кукурудза ауати.