Жила на світі мама-кенгуру, і був у неї шустрий син-кенгуренок. Коштувало матері відвернутися поскубати трави, як маля тікало, і їй доводилося довго шукати його.
Одного разу кенгуру залишила сина у примітному місці, а сама розв'язала поласувати соковитою зеленню. Трава була смачна, і мати-кенгуру із задоволенням її щипала.
Раптом бачить - через галявину бреде старий-престарий вомбат. Повільно бреде через галявину й розмовляє сам із собою - скаржиться на неміч, на те, що нікому тепер не потрібний і що всім байдуже, живий він або вмер.
Жаліслива кенгуру запитала старого вомбата, не чи може вона чим-небудь йому допомогти.
Вомбат попросив проводити його до заростей соковитої й солодкої трави.
Кенгуру у кілька стрибків наблизилася до нього, сліпий старий вомбат ухопився за її хвіст і пішов слідом. Вона підвела його до соковитої трави й помчалася до свого дитинчати. Але кенгуренка на місці не виявилося.
Багато часу витратила мати-кенгуру на пошуки сина, а коли, нарешті, знайшла його, підхопила передніми лабетами й поскакала на галявину, де старий вомбат міцно спав після рясної їжі.
Та отут мати-кенгуру помітила, що з буша крадькома виходить мисливець і тримає напоготові спис - зараз метне його у сплячого вомбата. Кинула кенгуру сина у кущі й поскакала ще швидше.
Мисливець помітив кенгуру й поспішно зник у бушу - для людей його племені кенгуру була священною тваринам, він не змів убити її.
Як тільки небезпека минула, кенгуру направилася до вомбату, але його вже не було на галявині.
Старий вомбат був зовсім не вомбатом, а духом, який прийняв таке обличчя, щоб довідатися, хто з живих істот саме добре й чуйне.
Дух був добрий і подумав, що не зле б віддячити мати-кенгуру за те, що вона намагалася врятувати його від смерті, коли мисливець мав намір метнути у нього спис. Адже вона ризикувала життям!.
Та отут добрий дух побачив сумку, яка лежала неподалік. Парфуми трави вміло сплели її. Він згадав про непосидючий кенгуренке й про те, скільки турбот доставляє маля своєї турботливої матері, і відразу доручив одному зі своїх синів розшукати мати-кенгуру, віддати їй сумку й сказати, щоб вона прив'язала її до живота, так міцніше.
Син доброго духу всі так і зробив. Та мати-кенгуру слухняно виконала наказ духу. Вона прив'язала сумку ліаною й у ту ж мить відчула, як сумка приросла до живота, стала частиною її тіла й покрилася зовні й зсередини вовною.
Мати-Кенгуру зрозуміла, який коштовний подарунок вона одержала від доброго духу, і відразу почала навчати своє дитинчати користуватися новою затишною колискою - спати й відіграти у покритому хутром притулок.
Коли кенгуренок підріс і зміцнів, він навчився вистрибувати із сумки й підхоплюватися у неї головою вперед. А мати робила сумку те більше, те менше. Тепер дитинча завжди було разом з матір'ю.
А коли вороги починали переслідувати кенгуру, вона мчалася до буша гігантськими стрибками, вихоплювала передніми лабетами кенгуренка із сумки й кидала його у хащу, подалі від себе. А сама мчалася далі й вела за собою переслідувачів, щоб урятувати маляти.
Про чудовий подарунок доброго духу незабаром довідалися родичку кенгуру, а потім і інші тварини: воллеби, щурячі кенгуру, вомбати, опосуми, коали й навіть єхидні.
Кенгуру впросила доброго духу дати тваринам сумки, у яких вони могли б вирощувати й виховувати своїх дітей. А він попросив парфумів трави виткати сумки для всієї більшої й малої родички матері-кенгуру, а потім і для інших тварин.
З тих пір так і повелося: коли народяться дитинчата, тваринам жіновий статі їх матері дарують сумки, без яких ніхто з них на австралійській землі обійтися вже не може.