У ті дні коли жив Припригги, не було у небі шляхів-доріг. Зірки були тоді зовсім юні і яскраві й нудьгували на самоті, тому що не було на небі дороги, по якій вони могли б піти у гості друг до дружку й поплясать у довгі темні ночі.
Так було до того, як з'явився Чумацький Шлях.
А на землі люди були щасливі, вони часто співали й танцювали навколо багать, на яких жарилася дичина.
У усі сторони тяглися по землі дороги, гладко втоптані ногами друзів.
Припригги жив на довгій косі, у усті ріки Пайн. Він був співак і танцюрист. Коли звучали у тьмі гуделки і його брати по племені густо розмальовували себе священною глиною, Припригги заспівував пісню й заводив танець. Та пісні, які співали люди, були піснями Припригги, і танці, які вони танцювали, теж створював Припригги. За це люди любили його, і він став сабоним, і гордим, і щасливим від їхньої поваги.
Якось ранком, коли повернулися з полювання летучі лисиці й затих шум їх лайки, Припригги побрав свій спис і воммеру й пішов у мангровий гай шукати видобуток.
Уночі повинне було відбутися велике свято. Багато племен зібралося на корробори. Уночі чоловіка будуть стукати списами, танцювати під музику Припригги, весело ляскати себе по стегнах і відбивати п'ятами дріб.
Від його пісень усім стане радісно й добре, і люди будуть танцювати так само красиво, як і він. Але для свята потрібна їжа, а Припригги був до того ж гарним мисливцем.
Ще не зачервоніло на сході небо, ще летучі лисиці висіли на мангрових деревах, немов чорні плоди, а Припригги нечутно підкрадався до величезного дерева, на якому спали самі більші й найдужчі летучі лисиці. Велика сила й міць таїлися на цім дереві.
Припригги зачепив воммеру за кінець списа й відкинувся назад, щоб метнути спис. Він спустив спис, і воно полетіло нагору. Страшний шум і свист пролунав від змахів безлічі крил. Мангрові дерева захиталися й загуділи, немов у буру, але ще голосніше волала й пищала розлютована зграя.
Летучі лисиці ринулися вниз із вершин мангрових дерев. Немов перелякані парфуми, проносилися вони меж галузей.
Опустилися вони до Припригги, сцапали його й потягли наверх. Лисиці пробилися крізь зелену завісу листя й злетіли у небо. Чорними смугами прочертили зорю крила лисиць, які несли Припригги.
Люди із племені Припригги почули свист і ляскіт крил, вибігли з хатин і побачили, що летучі лисиці несуть Припригги. Ті племена, які прийшли на корробори, теж прокинулися й теж побачили, як Припригги, немов зірка, пронісся по небу. Він летів так швидко, що за ним тягся струмок диму.
Коли свист крил стих і пропав димний слід, з неба, через саму далеку зірку, люди почули голос Припригги.
Він співав їм свою прощальну пісню. Це була сама остання пісня Припригги, і він співав її з неба, і усе знали, що там, на небі, він уже більше співати не зможе. Цією піснею він прощався з людьми.
А вони слухали його, і у їхній уяві зароджувався новий танець, і раптом усі стали притупувати ногами, змахувати руками й погойдувати головою. Та вони запекли прощальну пісню Припригги, як співав її він сам.
Тієї вночі її співали усе. Та танцювали новий танець під останню пісню Припригги. Із усіх танців це був самий прекрасний танець, і із усіх пісень остання пісня Припригги була самої врочистою.
Люди співали й танцювали, дивлячись нагору, і раптом вони побачили, як через небо простягнувся Чумацький Шлях.
А колись його там не було.