У селищі Тальхак, що біля Кандагара, жили колись два брати: Вали Мухаммед і Алі Мухаммед.
Щасливо протікали дні їх життя. У кожного з них була дитина. У Вали Мухаммеда - прекрасний син Шади, а у Алі Мухаммеда - красуня дочка Бибо. Шади й Бибо росли разом і міцно любили один одного. Ішли роки. Шади виріс у гарного, стрункого юнака, а Бибо була настільки прекрасна, що й пером неможливо описати.
Якось раз пішли вони у ліс за хмизом. Був жаркий день, сонце яскраве сіяло, у небі відіграли ластівки.
Прийшли вони у ліс. Отут глянув Шади на Бибо, і затріпотіло у ньому серце від любові до дівчини. Прекрасні очі її були напівприкриті, червоні губи посміхалися, а чорні коси блищали, як шовк.
Шади повернувся й пішов у хащу подалі від Бибо, щоб не бачити її прекрасної особи. Але якась невідома сила змусила його повернутися до коханої. Зітхаючи, зупинився він поруч неї, а що сказати - не знав. Нарешті, не витримав Шади, нагнувся до малень-кому вушку Бибо й прошептав: - Кохана, поцілунок мене один тільки раз, і я буду самою щасливою людиною на світі.
- Дорогою мій Шади! Не те що поцілувати, я готова життя віддати за тебе. Тільки не тепер.
- Але чому, кохана моя?
Фарба зніяковілості залила щоки Бибо, і вона прошептала:
- Адже дядько може віддати свою дочку у дружин племінникові, у афганців є такий звичай. Попроси мого батька віддати мене тобі у дружин! Тоді ми будемо цілуватися щодня й ніхто не скаже про нас нічого дурного.
- Про Бибо! Навіщо думати про те, що буде завтра? Завтра - у руках божих. Поцілунок мене зараз!
Покачала Бибо головою й утекла у ліс, блиснувши на прощання білизною перлових зубів.
Залишився Шади один. Смутні думки заволоділи ім. "А що, якщо Бибо розповість про всього дядька?" - раптом подумав юнак. Злякався він і розв'язав не вертатися у рідний будинок. "Піду краще куди ока дивляться!" - подумав Шади й пішов з лісу на дорогу. Він ішов і співав прощальну пісню: Вибачай, Бибо, любов моя! Страшу до батька повернутися я. Розв'язав піти я у Исфаган, У чужі далекі краї.
Почува Бибо цю пісню, кинулася шукати Шади. Усі пагорби обходила дівчина, відшукуючи улюбленого, але Шади був уже далеко. Повернулася вона у селище вся у сльозах, упала на підлогу й не може двох слів сказати. Побачила мати, як страждає Бибо, і запитала:
- Бибо, ніжна дочка моя, хто причина твоїх сліз? Відкрийся твоєї матері! Та тоді, заливаючись сльозами, розповіла Бибо матері всі, як було. Задумалася мати, а потім прийшла до батька й питалася поради. Підійшов батько до дочки, погладив її по голові, став заспокоювати:
- Він повернеться, донечка! Ти тільки чекай його. Вір мені, пройде небагато часу й ти знову побачиш свого Шади.
Але не допомогли слова батька: з кожним днем Бибо блідла й танула, немов віск.
А Шади, як пішов з рідного будинку, так і йшов по дорозі всі вперед, поки не добрався до високої гори
Кухидав. Увійшов він у селище Диларам і побачив там безліч верблюдів. Тоді він наблизився до караван-баши, поклонився йому й сказав:
- Про курбаши, не чи потрібний тобі людей?
- Звідки ти? - поцікавився караван-баши Тадж Мухаммед-Хан.
- Я з Тальхака, про пан, а кличуть мене Шади.
- Гарне ім'я!-засміявся караван-баши й, оглянувши ще раз стрункого юнака, сказав:-Добре, я беру тебе. Я сам з Індії, а зараз іду у Исфаган. Служи мені вірно, і я буду добрий з тобою. Згодний?
- Звичайно, згодний, про пан, - з радістю відповів Шади.
Та через кілька годин караван відправився у шлях. Шади йшов поруч із Тадж Мухаммед-Ханом і думав про те, що його очікує.
Довго йшов караван. Сонце сховалося за пагорби. Горбаті тіні верблюдів побігли по землі. А потім опустилася ніч. Та смутно стало Шади, тому що він згадав свій рідний край і ніжну кохану Бибо.
А тим часом бедняжка Бибо лежала на своєму ложі, дивилася на далекі зірки, і вони видалися їй прекрасними очима улюбленого. Вона не пила й не їла, і спала лише саму малість, - усе інше час вона думала про свій улюблений. Вона складала коханому вірші й шепотіла їхньому вітру, думаючи, що він донесе їх до слуху Шади.
Якось раз вбіг до Бибо радісний батько й говорить:
- Дочка, ніжна газель моя, скоріше біжи до воріт! Там іде караван з Індії, може бути з ним їде й Шади!
Обрадувалася Бибо, підхопилася з постелі й побігла до воріт. Сіла там, підперла свою голову руками й прийнялася дивитися на ледве помітні чорні крапки вдалині. Серце Бибо стискувалося від хвилювання. Яскраве сонце різало їй ока. А вона усе сиділа й чекала.
Ось караван підходить ближче, ось уже чутні лементи погоничів, а Шади усе не видне.
Так і пройшов караван через усе село, і Бибо не зустріла свого коханого.
Ще сабоніше відчула Бибо гіркота розлуки. Стислося її бідне серце, і вона тихо запекла, дивлячись вслід каравану, що йде:
Про караван, не йди, постій! Скажи мені, де Шади улюблений мій?
Невже ніколи він не повернеться?
Умру тоді, змучена тугою!
Так проспівала Бибо й, ридаючи, упала на землю.
Пройшло ще кілька років. Та ось одного разу вночі у ворота вдома Вали Мухаммеда постукався запилений гонець. Не сказавши ні слова, він простягнув лист і поскакав. Розгорнув Вали Мухаммед папір, і від радості на очах у нього навернулися сльози. Лист був від Шади. На прекрасному папері син писав рядки любові, і перші слова його були до Бибо:
" Про кохана, нехай слова мого привіту дійдуть до тебе! Я здоровий і сабоний, як, і колись. Болить лише моє серце від розлуки з тобою. Я живу у Исфагане, як багатий бранець, і тужу про тебе, улюблена.: Про батько мій, тінь над головою моєї, вибач мене за всі й поцілунок мою матір. Я став іменитим і багатим купцем, торгую тепер з Індією. Не знаю, повернуся чи до вас. Але якщо ти, дорогою батько мій, захочеш побачити свого сина, то радості моєї не буде межі".
Прийшов Вали Мухаммед до Бибо й, не говорячи ні слова, поклав у її узголів'я лист Шади. Прочитала дівчина лист і відразу розцвіла, як троянда у травневому саду.
Та поки Вали Мухаммед збирався у шлях, Бибо надписала ніжний лист коханому й принесла його дядькові, благаючи скоріше передати лист Шади. Та ось відправився Вали Мухаммед у дорогу-дорогу. Довго йшов він і, нарешті, добрався до шумного й багатого Исфагана.
У цім великому торговельному місті відшукав Вали Мухаммед будинок свого сина. Подивувався він красі й багатству цього будинку: стіни високі, зовсім як у палаці, а у воріт коштує слуга.
Підійшов Вали Мухаммед до слуги й запитав його, удома чи Шади-Хан.
- Хто ти такий і навіщо тобі потрібний Шади-Хан, очужестранец? Вали Мухаммед посміхнувся й тихо відповів:
- Я батько Шади-Хана.
Слуга зніяковів, поклонився батькові хазяїна й, бурмочучи вибачення, провів його у багаті Спокої. Потім слуга доклав Шади-Ханові, що прибув його батько. Несказанно зрадів Шади, кинувся до батька назустріч і впав перед ним на коліна. Заплакав батько, підняв сина. До темряви сиділи вони у багатих спокоях, розповідаючи один одному про усе, що трапилося. Потім Шади відвів батька у найкращі Спокої й велів своїм слугам виконувати всі його накази. Пройшло кілька днів. Вали Мухаммед відпочив, нагостился. Та ось якось раз він запитав сина:
- Ну як, синок, чи скоро поїдемо додому? Насупився Шади.
- Я не поїду з тобою, батько. Вибач мене за зухвалість моїх слів.
- Чому ж?
- Мені соромно перед дядьком, - ледве чутно прошептав Шади. Вали Мухаммед розсміявся.
- Ну, якщо тільки це втримує тебе у Исфага-Ие, - не лихо! Повір
Моєму слову, - дядько нітрохи на тебе не гнівається. Навпаки! Він прагне, щоб ти скоріше повернувся. А Бибо? Адже вона тебе чекає не дочекається! Якщо ти не приїдеш, не знаю, що з нею й буде.
Зрадів Шади й розв'язав поїхати разом з батьком на батьківщину.
Осідлали вони двох гарячі коней і раннім ранком наступного дня відправилися у шлях. Їхав Шади й співав:
Вірний кінь, біжи скоріше, Сил у дорозі не жалуй!
Серце б'ється, немов птах, Їжу я до Бибо моєї.
Ось і гори всі видней, За простір полів, - Мчися, мій кінь, невтомно? Їду я до Бибо моєї.
Так, ніде не зупиняючись, добралися вони до вечора до Фараха. Тут спішилися батько із сином і веліли слугам скоріше нагодувати коней. Але тільки зібралися вони їхати далі, як раптом Шади побачив Тадж Мухаммед-Хана. Радісно привіталися друзі, однак радість зустрічі не зігнав сум з особи кара-ван-баши. Помітив це Шади й запитав:
- Що з тобою, друг? Який сум гнітить тебе? Смутно глянув Тадж Мухаммед-Хан на Шади исказал йому так:
- Друг мій, я забув у будинку брата документи на сто п'ятдесят тисяч
Рупій. Без них я пропаду. Прошу тебе, з'їздь зараз у Індію, а додому й потім встигнеш. Зроби як я прошу, і я буду вічно пам'ятати цю послугу. Задумався Шади. А Тадж Мухаммед-Хан попрощався з усіма й, не говорячи більше ні слова, поскакав убік Исфагана. Отут підійшов батько до сина й сказав йому:
- Улюблений син мій, для афганця прохання друга священне. Але послухай мене й зроби так: швидше вітру несися у Тальхак, побач матір, побач свою Бибо, а потім скакай у Індію й виконай усі, про що просив тебе Тадж Мухаммед-Хан.
Шади погодився з мудрою радою батька, підхопився на коня й погнав його так, що вітер засвистів у вухах.
Без жалості гнав Шади свого вірного коня, поки не зупинився у воріт будинку, де жила Бибо.
- Чий це будинок? - грізно крикнув Шади. А сам увесь побілів від хвилювання. Вийшла на поріг мати Бибо, подивилася на запиленого вершника й відповіла:
- А хто ти? Та куди тримаєш шлях?
Не довідалася жінка Шади! Адже пройшло стільки років з тих пір, як він виїхав! За ці роки з тонкого боязкого юнака перетворився Шади у сабоного хороброго чоловіка.
Однак Шади довідався матір Бибо й, сховавши радість, відповів:
- Я мандрівник і їду у Індію. Дорога мене стомила. Не чи велиш ти, про жінка, принести мені кальян?
Мати Бибо уважно подивилася на вершника, і серце її забилося сабоніше. " Як схожий цей красень на Шади! Уже не чи він це?" – подумала жінка й кинулася у Спокої Бибо.
- Донечка, там у воріт коштує вершник! Дуже вже він схожий на Шади-Хана! Піди-но подай йому кальян.
Бибо кинулася до вогнища, стала заправляти кальян. Прагне його розпалити, а гарячі вугілля увесь час випадають у неї з рук. Адже не звикли її ніжні пальці до болю, до вогню!
Не помітила дівчина, як Шади обережно ввійшов у кімнату й зупинився у дверей. Лише коли він тихенько запік, здригнулася Бибо, Почув ніжний голос улюбленого. Шади їй співав:
Кальян ти розпалюєш для мене, Моя Бибо, Та руки обпалюєш для мене, Моя Бибо, Залиши кальян і краще оглянься, Моя Бибо, Твій погляд світліше жаркого вогню, Моя Бибо.
Як колись, ти прекрасна й ніжна, Моя Бибо, Та якщо ти у своїй любові вірна, Моя Бибо, Нехай солов'ї співають нам до ранку, Моя Бибо, Мені радість зустрічі нині сужденас моєї Бибо!
Скрикнувши від радості, обернулася Бибо й відповіла так:
Улюблений мій, ти щастя мені приніс! Але я тобі відповіщу на запитання:
Глянь, я розпалила тобі кальян, Та він заправлений пелюстками троянд.
Із цими словами ступнула Бибо вперед і прабонула до могутніх грудей свого коханого. Увечері радісний Шади-Хан прийшов у свій будинок, і велике було щастя його матері, коли вона побачила сина, що вернувся.
Він надяг свої кращі одяги й сіл у вікна, очікуючи, коли ж приведуть до нього його наречену, красуню Бибо.
Він прождав до напівночі, але Бибо так до нього й не привели. Здивувався й засмутився Шади, однак розв'язав, що, може бути, не покладено приводити до нареченого наречену у першу ніч. Але скільки він себе не заспокоював, на серце у нього було важке, - адже він не виконав прохання друга! Настав ранок наступного дня. Приїхав Вали Мухаммед і зрадів ще більше, побачивши, як син його спить на своєму палянге у рідному будинку. Шади-Хан почув кроки батька й прокинувся.
- Тінь над головою моєї, улюблений батько мій! - сказав він.- Я чекав учора всю ніч, коли приведуть у будинок мою наречену Бибо, а її всі немає й немає.
- Не засмучуйся, синок. Повір мені, до вечора прийде до тебе Бибо й стане твоєю дружиною.
Та знову потягнувся тяжкий годинник очікування. Зовсім перевівся Шади, схуд за ці два дні. Ось уже спала денна жара, сонце сховалося за гострі вершини гір, а Бибо всі немає.
Та коли настав вечір, Шади-Хан насупив брови й сказав своєму батькові:
- Вибачай! Я зробив так, як ти мені велів; але бачиш: усі дарма.
- Почекай ще, синок! - заблагав батько.- Я зараз сам побіжу до Вали Мухаммеду й довідаюся, у чому справа. Він адже обіцяв мені видати Бибо за тебе. Але Шади-Хан був непохитний. Він осідлав коня, підхопився у сідло й зібрався їхати. У цей час у двір вбігла Бибо, схопила його за стремя й гірко заплакала.
Шади зійшов з коня, схилився до улюбленої, і вона оповила його ніжними руками, як ліана обвиває могутнє дерево.
- Я на усе згодна, улюблений! Цілуй мене скільки прагнеш, тільки залишися. Це мати затримала мене, тому що весільне моє вбрання ще не готове.
- Ні, Бибо, - смутно відповів Шади.- Два дні я чекав тебе, але більше
Чекати не можу. Прохання друга -
Священне прохання. А честь для афганця - дорожче всього. Та як не благала Бибо Шади-Хана залишитися, він так і не погодився. Останній раз поцілував він Бибо, підхопився на коня й умчався у темряву ночі, що наступала.
Після довгих днів шляху Шади добрався до багатого міста Кветти. У цім місті жив брат Тадж Мухаммед-Хана, Баз Мухаммед-Хан. До нього-те у будинок і приїхав Шади.
- Здраствуй, Баз Мухаммед-Хан! Нехай будуть благословенні дні твого життя!
- Здраствуй, про Шади-Хан, чия слава гримить усюди! Навіщо ти подарував у мій будинок?
Та Шади розповів йому про те, що Тадж Мухаммед-Хан забув тут важливі документи. Баз Мухаммед-Хан швидко знайшов ці документи, повернувся до Шади й сказав йому так:
- Смертна буде мені образа, якщо ти виїдеш, не погостювавши у моєму палаці.
- Але ж Тадж Мухаммед-Хан чекає мене!
- Не велика важливість, почекає зайвий день. Зате я тобі дам потім таких гарячих коней, що ти вдвічі швидше доберешся до Исфагана. Та довелося Шади-Ханові залишитися у палаці, погостювати День-другой.
А Баз Мухаммед-Хан залишив Шади у своєму палаці не без наміру. Були у нього дві гарні дочки, і мріяв він одну з них видати за Шади. Довідавшись про цей, Шади тільки смутно посміхнувся, тому що серце його належало Бибо. Тільки про неї однієї він мріяв дні і ночі, про неї тужив усе сабоніше й сабоніше.
Нарешті, розпрощавшись із Баз Мухаммед-Ханом, Шади відправився у Исфаган. Доїхав він до маленького містечка й там звалився з коня від утоми. А вночі у нього почалася лихоманка. Абияк переспав він до ранку, а на світанку із труднощами сіл у сідло й рушив далі.
По безлюдній дорозі скакав Шади-Хан, і у очах у нього раз у раз з'являлися зелені кола. Але, стисши зуби до болю, він їхав усе далі й далі.
Але скоро сили залишили його, і, не доїжджаючи до Дила-Рама, він звалився з коня. Довго лежав Шади без руху, поки, нарешті, не отямився. Оглянувся Шади-Хан, бачить: колом нікого ні, тільки коштують у дороги якісь прадавні руїни. Заповз туди Шади, ліг на сиру землю й забувся. чи Довго лежав він так, немає чи - невідомо. Але коли опам'ятався, була вже ніч. Тихо навколо, безлюдно. Лише величезні крила невідомих птахів грізно шарудять у нічному небі. Знову забувся Шади, а коли знову відкрив ока, був жаркий полудень. Та знову колом тиша. Та жодна душа не знає, що лежить він тут хворий і самотній.
Відчув Шади-Хан, що приходить його смертна година, і гірко задумався над своїм життям. А коли згадав про Бибо, сльози навернулися у нього на очах.
Нарешті, наприкінці четвертого дня почув він десь поблизу цокіт копит. З останніх сил закричав Шади. Чує: вершник зупинився. Потім підійшов і схилився над ним. Ледве чутно прошептав Шади-Хан:
- Подорожанин, зроби, як я прошу, і аллах пошле тобі щастя у житті.
- Слухаю тебе, про мандрівник, - тихо відповіла людей, тому що він бачив, що говорить із умираючим.
- Скоріше поїдь у Тальхак і скажи моєї улюбленої Бибо, де я й що із мною.
Піднявся Шади-Хан на лікті, подивився на людину величезними очима, повними болі, і запитав:
- Зробиш, як я прошу?
Людина кивнула головою, підхопився на коня й помчався у Тальхак. Приїхав він туди вночі, кинувся до будинку Бибо.
- Вставайте скоріше, Шади-Хан умирає у Дила-Рама! Останні слова його були про тебе, Бибо.
Не одягшись, кинулася Бибо убік Диларама. Довго бігла вона й, нарешті, добралася до тих руїн, де лежав Шади. Вона схилилася до нього, припала вустами до його особи й промовила, заливаючись сльозами:
- Улюблений, що з тобою, відповідай мені! Я. готове життя віддати за один твій погляд!
Тихо зітхнув Шади й прошептав:
- Вибачай, улюблена, вибачай, Бибо! Більше ми ніколи не побачимо. Поцілунок мене на прощання.
Схилилася над ним Бибо й стала цілувати його особу. А коли вона піднялася із землі, Шади-Хан був уже мертвий.
Як дерев'яна стояла Бибо над тілом улюбленого, а потім опустилася на коліна й закрила йому ока.
Отут прибігла й. уся рідня. Кинулися люди до Бибо, стали утішати ридаючу дівчину, а вона попросила їх тільки про одне:
- Залишіть мене! Дайте мені побить із моїм коханим хоч небагато. А потім робіть, що прагнете.
Родичка погодилася й, тихенько ступаючи, вийшли назовні.
Тоді Бибо лягла поруч із Шади-Ханом, пригорнулася до його особи губами й укрилася покривалом.
Через якийсь час повернулася родичка й бачила: лежить Бибо поруч із Шади-Ханом і не рухається. Прошептав тоді Алі Мухаммед:
- Вставай, рідна! Отут уже горю не допоможеш. Але Бибо не відгукнулася. Ще раз повторив Алимухаммед свої слова, і знову Бибо нічого не відповіла. Тоді він схилився над дочкою й отпрянул з голосним лементом. Ніжна Бибо вмерла.
Та поховали улюблених поруч у тому самому місці, де вони заснули останнім сном. Замість руїн побудували тут прекрасну гробницю, і люди дотепер роблять сюди паломництва.
Ось і кінець правдивої історії про Шади й Бибо. Та так вибачить всемогутній аллах їх, і нас, і всіх правовірних.