Давним-давно жив великий хан, відомий своєю могутністю й багатством. Було у нього сім синів, один краше іншого. Але хан дні і ночі молив всемогутнього аллаха про дочку. Та, обертаючи свої благання до всемогутнього, він говорив:
- Якщо у мене народиться дочка, то я зроблю так, що жоден чоловік її не побачить. Кожний, хто дерзне глянути на неї, буде страчений. Але якщо хто-небудь Усе-таки пробереться до моєї дочки й зуміє сподобатися їй, тоді я віддам її у дружин зухвалому...
Усе у руках всемогутнього аллаха! Зачала дружина великого хана, і ось після дев'яти місяців, дев'яти днів і дев'яти годин у хана народилася дочка, яку назвали Шахо...
Зрадів хан, але суворо-пресуворо наказав дружині й служницям нікому не показувати крихітку. Хан пригрозив, що якщо хто побачить її, то він накаже стратити всі. Але на цьому не заспокоївся великий хан. Він повелів своїм слугам побудувати прекрасний палац із високими стінами, такими високими, щоб ніхто не міг через них перебратися.
Та незабаром недалеко від міста піднеслися до неба прекрасні вежі нового палацу.
За стіною палацу був розбитий чудесний сад, у тихий ставок пустили невідомих риб, а у старій-престарій вербі, яку із труднощами обхоплювали двадцять слуг, виробили ложі - троя для Шахо.
Разом з дівчинкою у палаці оселили сорок перевесниць. З ними красуня Шахо весело відіграла, не знаязабот.
Хан своїми руками міцно замкнув ворота палацу. Ключ від воріт він поклав до себе у скриньку, а скринька сховала у схованку.
Час ішов, Шахо з кожним днем гарнішала й скоро стала такою красунею, що птахи любувалися її відбиттям у дзеркалі ставка. Немов пелюстки троянди, була ніжна її шкіра. Чорні очі її були, як мигдалини, а тонкі брови над ними - немов дуги лука.
Щодня, уставши від сну, Шахо гралася у саду серед запашних квітів, а потім відпочивала, слухаючи пенье птахів або казки служниць. А у той час у славному місті Кандагаре жив відомий злодій, красень і веселун Диляй. Це про нього, сміючись, говорили старі: "Якщо б аллах дав кішці крила, вона б тягала яйця із птахів!" Але останнім часом, расхаживая по шумному базару, Диляй смутно думав: "Часом я буваю багатий, а часом - бідний. Але немає у мене ні будинку, ні сім'ї".
Навіть уночі у сні він марив про свій будинок і про спокійне життя. Адже недарма ж говорять, що прагнучий і у сні бачить воду.
Довго сумував Диляй. Але ось дозрів у його голові сміливий план. Чув він, що у хана дочка гарна, як троянда у кольорі! А що, якщо пробратися до неї водворец?
Чоловік той, хто не говорить, а робить. Та ось силою, під покривом тьми, підкрався Диляй до стенамдворца.
Ходив Диляй, ходив навколо палацу, але бачить, ніяк туди не пробратися. Тоді він пішов у Кандагар, роздобув довгу мотузку й повернувся до високих стін палацу на світанку, коли вершини гір уже починали червоніти.
Закинув Диляй мотузку на зубець стіни й обережно забрався наверх. Так само обережно оя спустився вниз і опинився у квітучому саду. Оглядівся Диляй, побачив величезну вербу й розв'язав сховатися у її листі.
Незабаром настав ранок. Прокинулися дівчата й разом із Шахо сіли під крислатими галузями верби, розповідаючи один одному сни.
Пройшов цілий день, а Диляй, притаившийся у галузях верби, усе не міг намилуватися красою Шахо.
Коли дівчата розійшлися й Шахо залишилася одна, Диляй написав їй записку: " Побачивши тебе у моєму серці спалахнув вогонь любові. Без тебе немає для мене життя, як подорожанинові немає життя у пустелі без води. Багато довелося мені страждати, і зараз я зрозумів, що краще вмерти мені, чим жити без тебе. Відповідай мені, світло очей моїх, про красуня Шахо, чи полюбиш ти мене?"Написав Диляй записку й кинув її вниз, до ніг Шахо. Велике ж було її подив, коли вона прочитала записку!
"Але як же я скажу, полюблю я його чи ні, якщо я нікого не бачу?" -здивовано подумала дівчина й оглянулася. Раптом погляд її впав на дзеркальну гладь ставка. Шахо здивовано скрикнула. У воді відбивалася особа незнайомця, чиї прекрасні очі були спрямовані прямо на неї. Фарба зніяковілості залила ніжні щоки Шахо. Вона опустила очі, не сміючи більше глянути на гарного юнака, який так ніжно їй посміхався. Але раптом Шахо почува голос, несшийся не з води, а звідкись зверху: Шахо прекрасна, квітка душі моєї, Як луки чорні - вигин твоїх брів, Як зірки - ясний блиск твоїх очей; Довідавшись тебе, я втратив спокій. Коли милий тобі, шепни про той у тиші, Не муч мене, відповісти поспіши, Шахо прекрасна, квітка моєї душі, Мені серце ніжне своє відкрий.
Розгубилася Шахо й не знала, що відповісти цьому прекрасному незнайомцеві. Пройшло кілька хвилин, а Шахо усе мовчала.
Серце Диляя наповнилося смутком. Він зстрибнув з дерева й, похнюпившись, пішов до стіни. По мотузці забрався він наверх і тихо сказав, звертаючись до Шахо:
- Вибачай, дорога Шахо! Вибачай навік. Ти запалила у моєму серці пожежа любові, і немає мені більше життя без тебе...
Злякавшись, що прекрасний юнак піде й більше ніколи не повернеться, Шахо глянула на нього й ледве чутно прошептала:
- Я люблю тебе, про незнайомець.
Почув ці слова, Диляй ледве не звалився зі стіни від радості. Забувши про усе, він голосно крикнув:
- Чекай мене, дорога! Я прийду за тобою, вір мені!
Та із цими словами радісний і схвабоований Диляй зстрибнув униз і пішов по дорозі, що веде до Кандагару.
Але слідом за радістю завжди приходять гіркі думки.
"Адже я бідняк! - думав Диляй.- Як я прийду, до її батька - великому й могутньому ханові?"Та розв'язав Диляй піти у Індію й останній раз у своєму житті украсти багато золота й коштовностей, щоб жити із Шахо безбідно й щасливо.
Не доходячи до міських воріт, повернувся Диляй і направився у іншу сторону, у Індію.
Довго йшов Диляй. Багато курухов залишилося позаду,. перш ніж він прийшов у величезне місто - столицю великого Акбара.
Диляй змішався з юрбою людей, став прислухатися й придивлятися.
Зіркі очі його усе примічали й усе запам'ятовували.
А вночі, перехитривши стражу, забрався Диляй у царський палац. Знайшовши
Потайную двері, окуту важким залізом, він проникнув у скарбницю.
Здесьдиляй розіпхав по кишенях стільки зелених смарагдів, криваво-червоних
Рубінів і злитків золота, скільки міг віднести. Тепер треба було вибратися з палацу.
Але коли Диляй пробирався до виходу, його помітили стражники. Після довгої погоні схопили вони Диляя, загорнули йому руки за спину й привели до найстаршого візира.
- А, погане поріддя! - закричав на Диляя візир.- Ти праг ограбувати скарбницю, підлий злодій?
- Решето сказало глечику, що той дірявий! - з посмішкою відповів Диляй.-Я злодій не більше, ніж ти!
Ці слова привели візира у шаленство. Відразу наказав він кинути Диляя у у'язницю й через три роки стратити самою лютою стратою....А прекрасна Шахо дні і ночі тужила про улюблений, не догадуючись про те, яким страшним борошнам він зазнає.
Та ось одного разу, коли хан приїхав відвідати Шахо, вона сказала батькові:
- Батько, я виросла, не бачачи білого світла. Випусти мене звідси. Натосковалось моє серце.
Почув зухвалі слова дочки, хан розгнівався. Він наказав побільшати число служниць і, повісив на воротах палацу ще більше важких замків. Гірко плакала Шахо, але поробити нічого не могла. Та так, у смутку, скорботі й очікуванні, пролетіло цілих два роки. Одного разу Шахо забралася на вербу - подивитися, де ховався її коханий. Вона забиралася усе вище й вище по стовбуру могутнього дерева, і, нарешті, її погляду відкрилася невідома прекрасна картина: удалині, скільки очей вистачало, розстелялася долина. Краю її губилися у синьої димку. А ще далі, зовсім удалечині, нагромаджувалися гори, підносячи до небес сніжні вершини. Киваючи голівками призахідному сонцю, гордо йшли по долині верблюди. Довго дивилася Шахо вслід каравану, смутно думаючи, що, може, хто-небудь із погоничів побачить її улюбленого.
Спустилася Шахо з дерева вся у сльозах. Але серед її служниць була одна добра дівчина, яка також
Сумувала, дивлячись на сум своєї прекрасної пані. Служниця ця славилася тим, що у неї був гарний голос. Та ось вона запекла Шахо: Розцвітають троянди вешнею часом, Висихають сльози вешнею часом, Усе живе прокидається навесні, Та улюблений вертається навесні. Так навіщо ж даремно горювати? Краще сонце радістю зустрічати! На це Шахо їй відповіла так!
Занадто швидке літо пролітає, Рози у'януть, листи обпадають, Губить усе живе холоднеча зла, Тільки сльози по щоках течуть, не тануть. Тоді посміхнулася дівчина й проспівала своїй пані:
За зимою вслід знову прийде весна, Сльози горя швидко висушить вона. Вір, коханий прийде до тебе навесні, Буде радістю душу твоя повна!
Та Шахо повірила своїй служниці, і серце її небагато заспокоїлося. Тепер вона знову стала терпляче чекати повернення свого улюбленого.
А тим часом Диляй уже третій рік сидів у у'язниці у могутнього Акбара, і до дня його страти залишалося лише кілька місяців.
Разом з Диляем нудився у темниці один старий малянг із Кандагара.
Диляй подружився зі старим.
Настав день, коли малянга відпустили з у'язниці, і він, сп'янівши від радості, пішов на батьківщину. А разом з ним відправився лист Диляя до Шахо. Малянг, не заходячи у Кандагар, відшукав палац Шахо, прикинувся старезним калікою й постукав у ворота, просячи милостині. Відкрило крихітне вічко, і служниця Шахо опитала:
- Хто ти, про подорожанин, і що тобі треба?
Оглянувшись по сторонах, малянг непомітно передав їй лист.
- Віддай Шахо, - сказав він.- Це лист від Диляя.
Служниця обрадувалася, побігла до Шахо. Та веліла подякувати малянга й дати йому грошей. Але, прочитавши лист, Шахо гірко заплакала. У листі говорилося ось що:
"Кохана Шахо! Я нуджуся у темниці у царя Акбара. Залишилося всього півтора місяця до того дня, коли мене зрадять страти. Я мріяв про щастя, про наш із тобою щастя, а вийшло виття що! Вибач мене, улюблена, і знай, що остання моя думка буде про тебе!"Обратя свої благання до всемогутнього аллаха, Шахо написала лист своєму братові Амиру, який царював замість померлого хана:
"Брат мій, благаю тебе, випусти мене з моєї у'язниці. Немає моїх сил тут більше сидіти".
На це Амир відповів:
"Я не можу порушити завіт нашого улюбленого батька".
Тоді Шахо сказала всім, що вона вб'є себе, якщо Амир не випустить її з палацу. Амир дуже любив Шахо, хоча вона й була його зведеною сестрою. Та розв'язав він випустити її з ув'язнення.
Шахо прийшла до Амиру, упала перед ним на коліна й стала його благати, щоб він відпустив її у Індію. Але Амир відмовився відпустити її.
- Що про тебе скажуть люди, якщо ти одна поїдеш у Індію? - говорив він.
- Улюблений брат мій, а що скажуть люди, якщо я втечу із твого будинку? - відповіла Шахо.
Задумався Амир. Довго він думав, і, нарешті, серце його змилостивилося, і він дозволив Шахо йти куди вона прагне.
Обрадувалася Шахо, надягла чадру, щоб ніхто не бачив її краси, і відправилася у шлях. Довго йшла Шахо й прийшла до широкої ріки. Що робити, як потрапити на інший берег? Раптом звідки не візьмися під'їжджає човняр і пропонує перевезти її. Змело ввійшла Шахо у човен, і вони поплили.
До середини ріки добралися вони благополучно. Але отут сабоний порив вітру зірвав із Шахо чадру, і човняр завмер, уражений красою дівчини. Чорна думка ворухнулася у його голові: задумав він знеславити прекрасну Шахо. Повернув човняр і повів човен зовсім у іншу сторону. Шахо помітила, що човняр править не туди, і схвабоовано запитала:
- Чому ти повернув? Що ти прагнеш робити? Човняр, не відриваючись, дивився на неї й не відповідав.
Тоді Шахо зняла зі своєї тонкої руки золотий браслет і простягнула його човняру.
Побачивши блискаюче золото, човняр немов опам'ятався. "А не чи побрати краще браслет?" - подумав він.
Квапливо схопив човняр браслет і, не піднімаючи більше око, перевіз Шахо на інший берег.
Пішла Шахо далі - шукати свого улюбленого Диляя. Довго йшла Шахо й, нарешті, добралася до столиці пануючи царів Акбара. Коли вона спробувала проникнути. у Спокої великого царя, стражники, сміючись над беззахисною дівчиною, зірвали з неї чадру.
Гірко заплакала Шахо й звернула до всемогутнього аллаха свої благання про допомогу.
Її ридання почув Акбар і велів стражникам впустити дівчину й дати їй нове покривало. Принесли Шахо покривало, але вона, замість того щоб піти з -, палацу, сховалася у спокоях Акбара.
Довго чекала Шахо й, нарешті, побачила, як стражники повели на суд до Акбару змученого Диляя.
- Що зробила ця людина? - грізно запитав Акбар.
- Про великий з великих, він забрався у твою скарбницю й праг украсти коштовності! - відповів візир.
Грізно посміхнувся Акбар і повелів:
- Скиньте його у водоспад! Нехай він знайде свою смерть у потоках мутної води, такий же мутної, який була його життя бурлаки й злодія!
- Слухаємося, про володар! - відповіли страж-піки й потягли Диляя до водоспаду.
Отут Шахо впала на коліна, простягла до неба свої прекрасні руки й звернулася із благанням до всемилостливому аллахові:
- Про аллах, немає межі твоїй могутності! Зроби так, щоб не загинув
Мій улюблений! Адже він зробив злодійство для мене. Змилуйся, про великий аллах! Пройшло близько години, і раптом здивований Акбар побачив, що стражники вертаються, а серед них іде цілий і непошкоджений Диляй.
- Про володар! - сказав один зі стражів.- Ми привели його до водоспаду, але раптом, немов по чарівництву, водоспад висохнув.
Здивував Акбар і наказав кинути злочинця у слоновник, щоб слони розтоптали його ногами. Знову впала на коліна Шахо й сказала так:
- Про аллах, чия сила невимірна. Ти вже врятував одного разу мого улюбленого. Зроби ж чудо ще раз!
Знову пройшло близько години, і раптом ще більш здивований Акбар побачив переляканих стражників, серед яких ішов непошкоджений і, як завжди, що сміється Диляй.
- Про володар! - сказали стражники.- Ми привели його до слоновника, відкрили ворота, але всі твої слони лежали мертвими!
- Отут не обійшлося без чарівництва, - сказав Акбар. А самий старий мудрець додав:
- Про володар! За нього молиться жінка - повір мені!
Та, Почув такі слова, Шахо вийшла зі свого вкриття. Вона впала на коліна перед Акбаром і сказала йому так:
- Про славний Акбар! Заклинаю тебе іменем аллаха всемогутнього й милосердного! Подаруй життя моєму улюбленому Диляю! Заради мене він зважився на злочин. Вибач його!
Торкнули Акбара слова юної дівчини. Та задумався великий Акбар. А думав він про те, як велика сила любові і як рідко зустрічається така любов на землі. Та від думок цих зм'якшилося його суворе серце. Зітхнув Акбар, посміхнувся й сказав:
- Ти, красуня Шахо, була так вірна у своїй любові, що перемогла смерть. А ти, злодюжка Диляй, праг украсти у мене золото, щоб щасливо жити зі своєї улюбленої. Більше тобі не прийде красти. Я дарую вам стільки золота й коштовностей, скільки зможе віднести верблюд. Ідіть із миром і будьте щасливі!
Та відправилися щасливі кохані до себе на батьківщину й стали там щасливо жити й сім'ю наживати. Ось і кінець правдивої історії про красуню Шахо й Диляе.