Якось раз ішла людей по пустельній дорозі. Одяг його був у пили, босі ноги збиті у кров, поплутані патли звисали на чоло. А з-під них блискали маленькі й злі вічка.
Раптом людина зупинилася й прислухався. Особа його зморщилася, сам він пригнувся й відбіг до краю дороги: десь далеко у горах задзвеніла пісня. Голос співака розливався вільно й солодко.
Ось пісня вирвалася з гір. Обернулася людина - і побачив молодого прекрасного вершника.
Вершник був весел. Радісно дивився він на усе, що було навколо, і ласкаво погладжував свого коня між вухами. Поровнявшись із пішим, він зупинився й запитав:
- чи Далеко шлях тримаєш, мандрівник, так будуть благословенні дні твого життя!
- Далекий мій шлях, - тихо відповів піший, глянувши на вершника.
- А ти хто такий, не чи співак?
Вершник посміхнувся й, блиснувши очима, відповів:
- Я Мард.
- А-А-А... - простягнув піший. - Ну, якщо ти Мард, те я Намард... Мард посміявся відповіді. Потім глянув на збиті ноги Намарда й запропонував:
- Ми тепер попутники, а дорога у нас далека. Не чи прагнеш сісти на мого коня? Адже ти утомився!
Намард, сховавши злу посмішку, погодився й сіл на коня. А Мард пішов поруч, тримаючись за стремя. Він ішов і наспівував.
Тихо співав Мард і не відав, які чорні думки таяться у голові у Намарда. Раптом Намард зупинив коня й, обернувшись до Марду, сказав:
- Бачиш геть той квітка у узбіччя?
- Так.
- Ця квітка дає силу любові. Зірви його!
- Ти говориш правду?
- Навіщо ж мені тебе обманювати? - відповів Намард, зробивши скривджену особу.
Мард відпустив стремя, пішов до квітки. У ту ж мить Намард хльоснув коня й, припавши к. його шиї, помчався вперед.
- Зупинися! - закричав Мард, але у відповідь тільки луна зареготала у горах.
Усе далі й далі віддалявся Намард і незабаром перетворився у маленьку ледве видну крапку. Опустився Мард на землю й гірко задумався: "Праг допомогти людині, а вийшло ось що..."Але був він людиною веселим, що й ніколи не сумують. А потім, погоревав недовго, Мард устав і пішов у гори шукати місце для нічлігу.
До цього часу полум'я заходу згасло, небо грізне насупилося й сабоний вітер задув з гір, такий сабоний, що Мард ледь не валився з ніг. Навколо - ні душі. Марду стало страшно. А отут ще грім гримнув, роздираючи у жмути темне небо.
Мард прискорив кроки й у кромішній імлі добрався до величезної печери. Ледь він увійшов у неї, як заюшила страшна злива.
Змерзлий Мард, забившись у далекий кут печери, намагався зігрітися. "Ось посиджу небагато, а потім і багаття розведу думав він, намагаючись зігріти подихом покляклі пальці.
Але тільки зібрався Мард вийти з печери, щоб набрати хмизу, як почув ричання, і у входу у печеру здалася пара зелених очей.
- Про великий аллах, урятуй мене! - прошептав Мард. Він побачив, що ока ці належали величезному тигрові.
Тигр понюхав повітря, позіхнув і ліг у входу, поклавши свою страшну голову на могутні лабети. Так він лежав довго, те випускаючи, те ховаючи величезні гострі пазурі.
Але ось через якийсь час до тигра підійшов вовк, і, важко зітхнувши, теж улігся поруч. А ще через якийсь час прибігла красуня лиса. Тигр люб'язно осклабился й заричав у знак вітання. А вовк, ще раз зітхнувши, вимовив:
- Салам, лисиця!..
Мард сидів ні живий ні мертвий від страху й тільки молив аллаха, щоб звірі його не учуяли.
Поговоривши про різні новини, лисиця звернулася до тигра:
- Де це ти пропадаєш цілими днями? Адже ти наш головний мисливець. А зараз на полюванні тебе не видне, і у той же час ти такий...- Лиса помахала хвостом, підшукуючи слово: -...такий угодований!.. Не знаю, чому ти живеш, а нам без твоїх недоїдків доводиться туго! - пожартувала лиса, кивнувши убік облізлого й худого вовка.
Улещений тигр знову осклабился й заричав так сабоно, що у горах посипалися камені, а дикі кози на скелях завмерли від жаху.
- Вам я можу довірити свою таємницю. У - про-Він бачите великий камінь? Там під каменем заритий безцінний скарб. Щоранку зі сходом сонця я приходжу туди й лежу на тому місці. Я ситий тем золотом, що зарите у землі. А більше мені ні про що й думати не хочеться.
Марду був добре видний величезний камінь, на який указав тигр. Страшно було Марду, але камінь той він запам'ятав. Лиса помовчала, потім звернулася до вовка:
- Вовк, а чому ти такий худий, що ребра за камені чіпляються? Може, тебе сушить любов?
- Яка вуж отут любов!..- злобливо відповів вовк.- У долині пасеться три
Тисячі овець. Три тисячі самих жирних, самих дурних і таких смачних овець! Але їх опікує величезний, злий, як шайтан, вовкодав. Варто мені здатися, як він кидається на мене, немов на невірного...
- Я знаю того вовкодава. Та ще знаю, що якщо змішати рідина з його очей з листами ось цього дерева, - лиса кивнула на невелике деревцо у входу у печеру, - те вийде кращі ліки від божевілля. Усе помовчали. Потім, солодко позіхнувши, знову заговорила лисиця:
- А я так худну тому, що зовсім перестала полювати й майже завжди голодна. Цілими днями я стежу за однією мишкою, яка живе у долині. У цієї мишки є двадцять золотих монет, і вона відіграє ними, як бродячі артисти кулями. Щодня я бачу це, і перед очима у мене так і блищать ті золоті... Я через них як зачарована!
Незабаром звірі заснули. Але Мард не міг спати, - він сидів у своєму куті й трясся від страху.
Лише над ранок, коли сонце ще не визирнуло через скелі й усі навколо видалося неясним і сірим, звірі розійшлися. Тоді й Мард вибрався з печери. Він нарвав листів чарівного дерева й пішов шукати ту галявину, де мишка відіграла із золотими монетами.
Довго шукав Мард. Нарешті, коли сонце зависло прямо над головою, вилучивши вниз гострі промені свої й здивовано розглядаючи землю, щось блиснуло у нього перед очима. Придивився Мард і помітив маленьку мишу,
Яка мистецьки й спритно відіграла монетами. Мард кинувся до неї. Миша злякалася, прошмигнула у норку й встигнула захопити із собою тільки лише одну золоту монету, а всі інші побрав Мард і пішов далі шукати череда овець. Тільки до вечора набрів він на маленький курінь пастуха. У входу лежав величезний вовкодав. Морда у нього була у піні, очі налиті кров'ю. Побачивши Марда, він кинувся на нього, щоб розтерзати чужого. Але пастух відкликав вовкодава. Потім він запропонував Мардуместо у багаття й звернувся до нього зі словами привіту:
- Здраствуй, подорожанин, так пошле тобі аллах удачі!
- Здраствуй, батько, нехай будуть благословенні дні твого життя!
У мовчанні випили вони три піали чаю, який дає сили слабкому й наповнює серце бадьорістю. Потім пастух запитав:
- Навіщо прийшов у цей дикий край, подорожанин?
Не відповідаючи, Мард дістав з кишені дев'ятнадцять золотих монет і розклав у рядок. Коли пастух побачив таке багатство, піала випала з його рук.
- Це тобі, пастух!
- Я не зробив тобі ніякого зла. Навіщо ж ти жартуєш так треба мною? За що мені таке багатство?
- За що? - перепитав Мард.- Так дрібниця! Віддай мені ось цей собаку.
- Але навіщо вона тобі? Та хто тоді буде опікувати моїх овець?
- Купиш собі п'ять інших. Ти адже будеш багатою людиною! Пастух подумав хвилину й погодився. Він побрав вовкодава за нашийник і праг передати його Марду.
- Е, почекай! Спочатку вбий його.
Пастух здивувався: що за дивна людина! Але прохання виконав. Тоді Мард вийняв ока собаки, змішав очну рідину з листами деревця й зробив із цього місива пігулки. Ніч він провів у багаття пастуха, а ранком рушив у дорогу.
Він ішов повз високі гори, таких високі, що їх вершини завжди роздирали снігові хмари, повз маленькі кишлаки, що ховаються від палючого сонця у яркою зелені тутовника, повз квітучі сади, ішов і співав про усе, що бачив окрест.
Довго йшов Мард. Але ось одного разу ввечері він наблизився до стін великого міста. Мард минув ворота й відразу опинився серед, що біжать, розгублених городян. Усе квапилися на головну площу. Там, оточені стражів, стояли сивобороді муд-реци гірко голосили, здійнявши до неба сухі руки.
- Що трапилося, батько? - запитав Мард одного високого старця.
- ПРО, не запитуй, подорожанин! Іди собі повз...
- Скажи, батько, може бути, я зможу допомогти лиху? - Так що ти! Ступай собі!
Але Мард не вгамовував і так набрид старому, що той йому усе розповів:
- У нашого хана є дочка Рабийя, красуня із красунь. Ось уже кілька років вона страждає тяжкою недугою й сидить у кімнаті, прикута ланцюгами до стіни. Шайтан вселився у її голову, і вона збожеволіла. Хан велів зібрати всіх мудреців міста й сказав, що, якщо ми не вилікуємо його дочку, він накаже всіх нас стратити.
Мард розсміявся так голосно, що старці, що стояли поруч, злякано відхитнулися від нього.
- Так ця порожня справа! Я вилечу дочку хана.
- Що говориш ти, зухвалий! А знаєш, що хан стратить тебе, якщо не стримаєш слова?
- Не бійтеся. Дайте мені тільки халат, чалму й сандалії, а то незручно у такому виді стати перед ханом.
Мудреці обрадувалися. Трясучи білими, як сніг, бородами, зривали вони із себе чалми, гарні халати, сандалії й навперебій пропонували Марду. Той зняв свій порваний одяг, облачився у скромний, але гарний халат, зав'язав чалму, наділ легкі сандалії й пішов у палац до хана. Стражники оточили його й повели через величезні й гарні палати у великий зал, де на троні сидів хан, замислений і сумний. Побачивши, що ввійшли, він невдоволено насупився.
- Що вам потрібно?
Мард виступив уперед і змело сказав:
- Про великий хан, хазяїн прекрасної землі й володар людей! Я прийшов, щоб вилікувати твою дочку.
Хан недовірливо покачав головою. - А чи знаєш ти, що тебе чекає, якщо ти не виконаєш своєї обіцянки?
- Я не звик хвастати й обманювати, - гордо сказав Мард, нахиливши голову.
- Проводите його до моєї дочки. Даю тобі три часасроку, чужоземець... Варта знову оточила Марда, і його повели у інший кінець палацу.
По кручених сходах піднялися вони наверх, у вежу. Там у маленькій кімнаті сиділа, закована у ланцюзі, божевільна дочка хана. Вона навіть не повернула голів, коли зі скреготом відкрилися важкі двері. Мард наказав залишити його. Усе корилися й нечутно вийшли. Мард застиг на місці, удивляючись у прекрасні риси недвижної Рабийи. Волосся її були розпущені, руки збиті у кров важкими кайданами, прекрасні очі блискали божевіллям. Дороге плаття її було порвано й відкривало чисту й білу, як молоко, шкіру. Мард обережно підійшов до неї, схопив її за голову й, розтиснувши їй рота, швидко вклав одну пігулку. Пройшло небагато часу. Дочка хана почала оглядати кімнату. Вона була спокійніше, чим раніше, але у очах її попрежнему було божевілля.
Тоді Мард повторив лікування ще раз, і відразу ж Рабийя отямилася. Оглянувшись і побачивши незнайомого чоловіка, вона закричала:
- Служниці! Скоріше йдіть сюди! Чому здесьнезнакомец?
Вона прагла закрити особу, але не змогла, тому чторуки були заковані у кайдани.
Злякавшись, Рабийя заплакала й ще жалібніше стала кликати слуг і кричати: - Навіщо ви мене закували у ланцюзі?
Мард посміхнувся й вийшов з кімнати. Він напра - вився до хана й сказав йому:
- Твоя дочка здорова, володар! Хан не повірив чуду й кинувся у Спокої дочки. Велика ж була його радість, коли він побачив Ра - бийю здоровішої. Відразу розкували ланцюги, дівчину відвели у лазню, обмили рани, і вона стала здорова-здоровісінька.
Хан, повернувшись до Марду, сказав йому так: - Чужоземець, ти зробив чудо. Ти зробив мене щасливим. Немає такого, подарунка, який був би гідний твого благодіяння. Тому я віддаю свою дочку тобі у дружин. Мард просяявся від радості й відповів ханові:
- Про великий з великих! Сладостни твої слова, і я схиляю коліна перед твоєю добротою й мудрістю. Але як же буде твоя дочка жити із мною? Адже я бідний!
- Розум - багатство людину, - відповів хан і велів навантажити золотом двох мулів і привести їх Марду.
Коли мулів привели, Мард побрав із собою слуг і рабів і пішов у гори, до того місця, де під каменем були заховані незліченні багатства, на яких щодня лежав тигр. Там Мард і його слуги розбили табір.
- Тут ми будемо будувати палац, - сказав Мард і відправився у місто наймати робітників.
Велике ж було його подив, коли на базарі серед самих бідних найманих робітників він побачив Намарда.
Той не пізнавав Марда, і, коли Мард звернувся до нього з реченням найнятися на роботу, Намард погодився.
Через кілька днів Мард разом з найнятими робітниками прийшов у гори й наказав почати будувати палац. Відвівши убік кухаря, він сказав йому:
- Коли б до тебе не звернувся за їжею Намард, завжди годуй його досхочу й виконуй усі його примхи.
Кухар небагато здивувався, але не став розпитувати хазяїна. Пройшов тиждень, і з кожним днем Намард дивувався усе більше й більше тому, як з ним зверталися. Його не змушували працювати, годували краще всіх і платили багато грошей.
"У чому справа?" - ламав голову Намард, лежачи на сонечку й підставляючи його променям свою худу спину.
З кожним днем він усе більше й більше наглел, кривдив інших робітників, кричав на кухаря. Та одного разу, підійшовши до Марду, він запитав його:
- Хазяїн, скажи, чому до мене тут так ставляться?
- А що, погано тобі? - поцікавився Мард.
- Ні, навпаки. Що я тобі зробив гарного, що ти так опікуєшся про мене?
Мард помовчав, а потім, запросивши його сісти поруч, запитав:
- Ти не пам'ятаєш Марда, у якого ти погнав коня й залишив його одного у горах?
Пабоно вдивившись у особу Марда, Намард сполотнів.
- Я довідаюся тебе, - злякано сказав він, підхоплюючись із землі.
- Не бійся мене. Я не праг тобі зла тоді й не прагну тобі зла зараз. Їж, пий, відпочивай, і я буду звертатися з тобою так до кінця моїх днів. А зараз сідай і слухай. Я розповім тобі усе, що із мною трапилося. Та він повідав Намарду усе, що було, приховавши тільки те, що довідався від тигра. Коли він скінчив розповідати, Намард, не піднімаючи око, як би ненавмисно, запитав:
- А далеко звідси та печера?
- Так ні, курухов п'ять - геть у ту сторону! - показав Мард на північ. Коли він пішов спати, Намард кинувся до кухаря й голосно крикнув:
- Зй ти, породжений шакалом і гієною! Дай мені їжі так скоріше.
Та поки він з жадібністю поглинав їжу, у голові його дозрів план - піти у печеру, усе довідатися у звірів і стати самому таким же, як Мард. Він знайшов печеру, вліз у неї й затаївся у самому далекому куті. Уночі до входу прийшли звірі й повели між собою розмова. Лисиця запитала:
- Що з тобою, тигр? Ти так схуд. Не чи хворий? Тигр гірко посміхнувся:
- Хворий... Ні, не хворий... Тільки мені дуже погано, тому що у тому місці, де захований скарб, зараз будують палац, і я не можу там лежати... "Ага, ось у чому справа! - радісно подумав Намард.- Виходить, там є скарб! Добре ж, Мард, сьогоднішній день - останній у твоєму житті",У цей час лиса продовжувала бесіду:
- А ось ти так поправився, вовк! На тебе тепер просто приємно дивитися!
- Знаєш, лисиця, після нашої розмови тієї вночі трапилося щось незрозуміле. Вовкодава вже ні, я тепер жеру прекрасних, жирних овець, того так і роздобрів...
- Скажи на милість, у мене те ж саме! - сказала лисиця.- Після тієї ночі
Миша пропала, золотими монетами більше не відіграє, і я спокійно полюю! Як бачиш, теж трошки поправилася! - Та лисиця досить обмахнулася прекрасним рудим хвостом.
При цих словах лисиці тигр насторожився:
- Знаєте, друзі мої, тут не обійшлося без людини. Напевно, тоді наша розмова підслухала хто-небудь. Ну-но, лисиця, подивися, чи немає кого у печері?
Лисиця засміялася:
- Що ти, тигр! З яких це пор ти став таким підозрілим?! Тигр злобливо заричав:
- А ти стала занадто балакуча, лисиця!
Потім тигр устав і пішов у печеру. Велике ж було його подив і гнів, коли він побачив людину, що скулилася.
Тигр розлютив, кинувся на Намарда й у одну мить його розтерзала.
А Мард побудував палац і зажив там щасливо зі своєю красунею дружиною.
Намарда з тих пір він так і не бачив.
Ось і кінець правдивої історії про Марде й Намарде, про добро й зло.