Як подумаєш, куди велике боже світло! Живуть у ньому люди багаті й бідні, і всім їм просторо, і всіх їх призирает і міркує господь. Живуть розкішні — і святкують; живуть бідолашні — і трудяться; кожному своя частка!
У царських палатах, у князівських чертогах, у високому терему красувалася Несмеяна-Царівна. Яке їй було життя, яке привілля, яке роскошье! Усього багато, усе є, чого душу прагне; а ніколи вона не посміхалася, ніколи не сміялася, немов серце її нічому не раділо.
Гірко було цареві-батькові дивитися на сумну дочку. Відкриває він свої царські палати для всіх, хто побажає бути його гостем. «Пускай, — говорить, — намагаються розвеселити Несмеяну-Царівну; кому вдасться, тому вона буде дружиною». Тільки це вимовив, як закипів народ у князівських воріт! З усіх боків їдуть, ідуть — і царевичі й княжевичи, і бояри й дворяни, полкові й прості; почалися бенкети, полилися меди — царівна усе не сміється.
На іншому кінці у своєму куточку жив чесної працівник; ранками він двір забирав, вечорами худоба пасал, у невпинні був працях. Хазяїн його — людей багата, правдивий, платою не кривдив. Тільки покончился рік, він йому мішок грошей на стіл: «Бери, — говорить, — скільки прагнеш!», а сам у двері й вийшов геть. Працівник підійшов до стола й думає: як би перед богом не згрішити, за праці зайвого не покласти? Вибрав одну тільки грошик, затис її у жменю так здумав водиці напитися, нагнувся у колодязь — грошик у нього викотилася й потонула на дно.
Залишився бідняк ні при чому. Іншої б на його місці заплакав, затужив і з досади б руки склав, а він немає. «Усі, — говорить, — бог посилає; господь знає, кому що давати: кого грішми наділяє, у кого останні віднімає. Видне, я зле рачил, мало трудився, тепер стану усердней!» Та знову за роботу — кожна справа у його руках вогнем горить! Скінчився строк, минув ще рік, хазяїн йому мішок грошей на стіл: «Бери, — говорить, — скільки душу прагне!», а сам у двері й вийшов геть. Працівник знову думає, щоб бога не прогнівати, за працю зайвого не покласти; побрав грошик, пішов напитися й випустив ненавмисно з рук — грошик у колодязь і потонула. Ще усердніше прийнявся він за роботу: ніч недосипає, день недоїдає. Подивишся: у кого хліб сохне, жовтіє, а у його хазяїна всі бутеет; чия худобини ноги завиває, а його по вулиці брикає; чиїх коней під гору тягнуть, а його й у приводу не стримати. Хазяїн розумів, кого дякувати, кому спасибі говорити. Скінчився строк, минув третій рік, він купу грошей на стіл: «Бери, работничек, скільки душу прагне; твоя праця, твоя й гріш!», а сам вийшов геть.
Бере працівник знову один грошик, іде до колодезю води випити — глядь: останній гріш цілий, і колишні дві наверх виплили. Підібрав він їх, догадався, що бог його за праці нагородив; зрадів й думає: «Пора мені біле світло подивитися, людей розпізнати!» Подумав і пішов куди ока дивляться. Іде він полем, біжить миша: «Ковалек, дорогою куме! Дай грошик; я тобі сама придамся!» Дав їй грошик. Іде лісом, повзе жук: «Ковалек, дорогою куме! Дай грошик; я тобі сам придамся!» Дав і йому грошик. Поплив рікою, встрелся сом: «Ковалек, дорогою куме! Дай грошик; я тобі сам придамся!» Він і тому не відмовив, останню віддав.
Сам прийшов у місто; там людей, там дверей! Задивився, закрутився працівник на всі сторони, куди йти — не знає. А перед ним коштують царські палати, сребром-золотом убрати, у вікна Несмеяна-Царівна сидить і прямо на нього дивиться. Куди подітися? Затуманилося у нього у очах, знайшов на нього сон, і впав він прямо у бруд. Звідки не узявся сом з більшим вусом, за ним жучок-дідок, мишка-стрижка; усе прибігли. Доглядають, ублаживают: мишка платтячко знімає, жук чобітки очищає, сом мух відганяє. Дивилася-Дивилася на їхні послуги Несмеяна-Царівна й засміялася. «Хто, хто розвеселив мою дочку?» — запитує цар. Той говорить: «Я»; іншої: «Я». - «Немає! - сказала Несмеяна-Царівна. - Геть ця людина!» — і вказала на працівника. Негайно його у палац і став працівник перед царською особою молодець-легінем! Цар своє царське слово стримав; що обіцяв, то й даровал. Я говорю: не у чи сні це працівникові снилося? Завіряють, що ні, щира правда була, — так треба вірити.