У місті Києву у нашого князя Володимира багато слуг і селян, так був при ньому Данило Бессчастний дворянин: прийде день недільний — Владимир-Князь усім по чарці гіркого подасть, а йому у горб так у горб; прийде велике свято — кому нагорода, а йому всі нічого! Напередодні було світлого воскресіння, у жагучу суботу, кличе Владимир-Князь Данилу Бессчастного, віддає йому на руки сорок сороков соболів, велить до свята шубу зшити: соболь не роблений, ґудзика не літи, петлі не кручені; у ґудзиках покаране лісових звірів заливати, у петлях заморських птахів зашивати.
Обридла Даниле Бессчастному робота, кинув — пішов за ворота, пішов ні шляхом ні дорогою й слізно плаче. Іде йому назустріч стара баба: «Мотрі, Данило, не розпороти б ті черева! Про що ти, Бессчастний, плачеш?» — «Ах ти, стара пузирница, — міхуром ж... заплачена, лихоманкою підхоплена! Мабуть ладь, мені не до тебе!» Відійшов небагато й думає: «Навіщо я її разбранил!» Став до неї підходити й такі мовлення говорити: « Бабуся-Голубонька! Вибач мене; ось моє горе: дав мені Владимир-Князь сорок сороков неделаних соболів, щоб заранку шуба поспіла; були б часті ґудзики литі, шовкові петлі кручені; у ґудзиках були б леви золоті, а у петлях були б птахи заморські завиті — співали б, розспівували! А де мені того побрати? Краще за стійкої чарку горілки тримати!»
Говорить йому баба залатане черево: «А, тепер бабуся-голубонька! Мабуть же ти до синього моря, стань у сирого дуба; у саму північ синє море всколихается, вийде до тебе Чудо-Юдо, морська губа, без рук, без ніг, із сивий бородою; схопи його за бороду й бий по тих пір, поки Чудо-Юдо запитає: за що ти, Данило Бессчастний, б'єш мене? А ти відповідай: прагну, щоб з'явилася переді мною Лебідь-Птах, червона дівиця, крізь пір'я б тіло виднілося, крізь тіло б кістки видалися, крізь костей би у прикмету було, як з кісточки у кісточку мозок переливається, немов перли пересипається». Прийшов Данило Бессчастний до синю морю, став у сиру дуба. У саму північ синє море всколихалося, вийшло до нього Чудо-Юдо, морська губа, без рук, без ніг — одна борода сива! Схопив його Данило за ту бороду й прийнявся бити про сиру землю. Запитує Чудо-Юдо: « За що ти б'єш мене, Данило Бессчастний?» — «А ось за що: дай мені Лебідь-Птаха, червону дівицю, крізь пір'я б тіло виднілося, крізь тіло б — кісточки, а з кісточки у кісточку мозок би переливався, немов перли пересипалися».
Через малий час пливе Лебідь-Птах, червона дівиця; припливає до берега й говорить таке слово: «Що, Данило Бессчастний, від справи литаешь або справи катуєш?» — «Ах, Лебідь-Птах, червона дівиця! Де від справи литаю, а де вдвічі катую. Ось Владимир-Князь дав мені шубу зшити: соболь не роблений, ґудзика не літи, петлі не кручені!» — « чи Побереш мене за себе? У ті пори усе буде зроблено!» Почав він думу думати: як поберу її за себе? «Ну, Данило, що думаєш?» — « Нема чого робити, поберу за себе». Вона крабоцями махнула, голівкою кивнула — вийшли дванадцять парубків, усі теслі, пабощики, муляри, і прийнялися за роботу: зараз і будинок готовий! Бере її Данило за праву руку, цілує у вуста цукрові й веде у палати князівські; сіли вони за стіл, пили-ялини, прохлаждалися, за одним столом обручалися. «Тепер, Данило, лягай-почивай, ні про що не помишляй! Усе буде готове».
Уклала його спати, сама вийшла на кришталевий ґанків, крабоцями махнула, голівкою труснула: «Рідний мій панотець! Подавай мені своїх майстрів». З'явилися дванадцять парубків і запитують: « Лебідь-Птах, червона дівиця! Що накажеш робити?» — «Зараз зшийте мені шубу: соболі не роблені, ґудзика не літи, петлі не кручені». Прийнялися за роботу; хто соболь робить так шубу шиє, хто кує — ґудзика ллє, а хто петлі у'є, і вмить шуба напрочуд спрацьована. Лебідь-Птах, червона дівиця, підходить і будить Данилу Бессчастного: «Вставай, милий друг! Шуба готова, а у місті Києву у князя Володимира чутний благовіст; час тобі піднятися, до заутрені забратися». Данило встав, надяг шубу й пішов. Вона глянула у віконечко, зупинила, дала йому серебряну тростина й карає: « Як вийдеш від заутрені — удар нею у груди; весело птаха запечуть, грізно леви заревуть. Ти симай шубу зі своїх плечей так уряди князя Володимира у той година, не забував би він нас. Стане він тебе у гості кликати, стане чару вина подавати — не пий чару до дна, а вип'єш до дна — не побачиш добра! Так не похваляйся ти мною; не похваляйся, що за єдіну ніч будинок побудували з тобою». Данило побрав тростину й відправився; вона знову його відвертала, подає йому три яєчка: два срібні, одне золоте, і говорить: «Срібними похристосуйся із князем, із княгинею, а золотим — з ким тобі століття прожити».
Распростился з нею Данило Бессчастний і пішов до заутрені. Усі люди дивуються: «Ось Данило Бессчастний який! Та шуба поспіла у нього до свята». Після заутрені підходить він до князя із княгинею, почав христосуватися й вийняв ненавмисно золоте яйце. Побачив це Алеша Попович, жіночий пересмішник. Стали розходитися із церкви, Данило Бессчастний ударив себе у груди срібною тростиною — птаха запекли, леви заревіли, усі дивуються, на Данилу дивляться; а Алеша Попович, жіночий пересмішник, перерядився жебраком-ноликою й просить святий милостиньки. Усі йому подають, тільки один Данило Бессчастний коштує так думає: «Що я-те подам? Немає нічого!» Заради свята великого подав йому золоте яєчко. Алеша Попович, жіночий пересмішник, побрав те золоте яйце й переодягся у своє плаття колишнє. Владимир-Князь покликав усіх до себе на закуску. Ось вони пили-ялини, прохлаждалися, собою величалися. Данило п'яний напивається, спьяну дружиною похваляється. Алеша Попович, жіночий пересмішник, став на бенкеті хвастатися, що він знає Данилину дружину; а Данило говорить: «Коли ти знаєш мою дружину — мені рубати голову, а коли не знаєш — тобі рубати голову!»
Пішов Алеша — куди ока дивляться; іде так плаче. Попадається йому назустріч стара баба: « Про що ти плачеш, Алеша Попович?» — «Відійди, баба-пузирница! Мені не до тебе». - « Гляди ж! придамся і я тобі!» Ось він почав її запитувати: «Бабуся рідна! Що ти мені сказати прагла?» — «А, тепер бабуся рідна!» — «Так ось я похвастався, що знаю дружину Данилину...» — « Та-Та, панотець! Де тобі її знати? Туди дрібна пташинка не залетивала. Мабуть ти до такого-те будинку, клич її до князя обідати; вона стане вмиватися, збиратися, покладе на вікно ланцюжок; той ланцюжок ти віднеси, і покажь її Даниле Бессчастному». Ось підходить Алеша до косящату вікну, кличе Лебідь-Птаха, червону дівицю, на обід до князя; вона стала було вмиватися, наряджатися, на бенкет збиратися: у те саме час відніс Алеша ланцюжок, побіг у палац і показував її Даниле Бессчастному. «Ну, Владимир-Князь, — говорить Данило Бесчастний, — бачу тепер, що треба рубати мою голову; дозволь мені додому сходити так із дружиною попрощатися».
Ось приходить додому: «Ах, Лебідь-Птах, червона дівиця! Що я наробив: спьяну тобою похвалився, своєму життя втратився!» — «Усе знаю, Данило Бессчастний! Мабуть клич до себе у гості й князя із княгинею й усіх городян. А стане князь озиватися на пил так на бруд, нині-де шляху недобрі, синє море всколихалося, драговини хиткі открилися, — ти скажи йому: не бійся, Владимир-Князь! Через драговини, через ріки строєні мости калинові, балки дубові, вистелені мости сукнами багряними, а вбиті усе цвяхами полудженими: у добра молодця чобіт не запилиться, у його коня копито не забрудниться!» Пішов Данило Бессчастний гостей кликати, а Лебідь-Птах, червона дівиця, виступила на ґаночок, крабоцями труснула, голівкою кивнула — і зробила міст від свого будинку до палат князя Володимира: увесь вистелений сукнами багряними, а вбитий цвяхами полудженими; по одну сторону квіти цвітуть, солов'ї співають, по іншу сторону яблука спіють, фрукти зріють.
Срядился князь із княгинею у гості й поїхав у шлях-дорогу з усім хоробрим воїнствами. До першої ріки під'їхав — славне пиво біжить; близько того пива багато солдатів попадало. До іншої ріки під'їхав — славний мед біжить; більше половини війська хороброго тому меду поклонилося, на бік повалилося. До третьої ріки під'їхав — славне вино біжить; отут офіцери кидалися, доп'яна напивалися. До четвертої ріки під'їхав — біжить міцна горілка, тому ж провину тітки; оглянувся князь назад, усі генерали на боці лежать. Залишився князь сам-четверт: князь із княгинею, Алеша Попович, жіночий пересмішник, да Данило Бессчастний. Приїхали гості звані, увійшли у палати високі, а у палатах столи коштують кленові, скатертини шовкові, стільці раскрашоние; сіли за стіл — багато було різних кушаньев, а напоїв заморських не сулії, не штофи — ріки цілі протекли! Князь Володимир із княгинею не п'ють нічого, не їдять, тільки дивляться: коли ж вийде Лебідь-Птах, червона дівиця?
Довго за столом сиділи, довго її чекали: час і додому збиратися. Данило Бессчастний кликав її раз, і інший, і третій — ні, не пішла до гостей. Говорить Алеша Попович, жіночий пересмішник: «Якщо б це зробила моя дружина, я б її навчив чоловіка слухати!» Почува те Лебідь-Птах, червона дівиця, вийшла на ґаночок, мовила слівце: « Ось-Де як чоловіків учать!», крабоцем махнула, голівкою кивнула, здійнялася-полетіла, і залишилися гості у болоті на купинах: по одну сторону море, по іншу — горі, по третю — мохи, по четверту — ох! Відклади, князь, пиха, прошу на Данилу верхи сісти. Поки до палат своїх добралися, з голови до ніг брудом забруднилися! Захотілося мені тоді князя із княгинею побачити, так стали знадвору пхати; я у підворіття шмиг — усю спину збив!