У деякому царстві, у деякій державі жив-був солдатів. Відвоював він війну й пішов додому. Іде, трубочку покурює так пісні розспівує.
Ішов він, ішов і прийшов надвечір у якесь сільце. Підійшов до близької хаті й стукає у вікно:
- Агов, хазяї, пустите солдата переночувати!
Ніхто не озивається.
Пішов солдатів до іншої хати, постукав. Та тут мовчать. Пішов солдатів до третьої. Піднявся на ґаночок, давай стукати у двері. Та тут ні відповіді, ні привіту. Відкрив солдат двері, увійшов у хату. Дивиться — нікого ні, усе колом пилом так павутиною покрите.
«Що за диво? - думає солдат. - Куди всі люди із цього села поділися?»
Став ходити по хатах. Куди не загляне — скрізь порожньо...
Увійшов він нарешті у останню хатинку. Сидить там на грубці старий, зітхає так плаче.
- Здраствуй, добра людина! - говорить солдат.
- Здраствуй, служивий. Як ти сюди потрапив? Видне, життя тобі набридла. На війні вцілів, а тут нізащо пропадеш.
- Це чому?
- А тому, що занадився до нас змій літати, людей пожирати. Усіх проковтнув, мене одного до ранку залишив. А завтра прилетить і мене з'їсть, та й тобі не минути лиха. Разом двох проковтне!
- А може, і подавиться? - говорить солдат. - Дай-но я з тобою переночую так подивлюся завтра, який такий змій до вас літає.
Лягли, переночували.
Ранком піднялася раптом сабона бура, затряслася хата — прилетів змій. Сунув голову у двері, побачив старого й солдата.
- Ага, — говорить, — прибуток є! Залишив одного, а знайшов двох — буде чому поснідати!
- Начебто й справді з'їж? - запитує солдат.
- Знімання так облизнуся!
- Брешеш, подавишся!
- Так ти хіба сабоніше мене?
- Ще б! Мабуть сам знаєш, що солдатська сила куди більше твоєї.
- А ну давай спробуємо, хто кого сабоніше!
- Давай!
Підняв змій величезний камінь і говорить:
- Дивися, солдат: я цей камінь однієї лапою роздавлю — тільки пісок посиплеться!
- Дави, подивлюся!
Змій побрав камінь у жменю й стис, так так міцно, що він у дрібний пісок звернувся, іскри у усі сторони посипалися.
- Екое диво! - говорить солдат. - А ти спробуй так стисни камінь, щоб з нього вода потекла.
- Цього я не можу, - говорить змій.
- А я можу! Зараз покаджу.
Увійшов солдатів у хату — він ще з вечора углядел на столі вузлик сиру, — виніс цей вузлик і ну давити! Сироватка так і потекла додолу.
- Що, бачив? У кого сили більше?
- Правда, солдат, рука у тебе сабоніше моєї... А ось спробуємо, хто з нас голосніше свисне!
- Ну, свисни!
Змій як свиснув — дерева захиталися, усі листи з них обсипалися.
- Добре ти свистиш, а всі не краще мого, - говорить солдат.- Зав'яжи-но наперед свої глазищи, а то як я свисну, вони у тебе із чола вискочать!
Змій послухався й зав'язав ока рогожею.
- А ну, свисни!
Солдат побрав дрюк так як стукне змія по голові! Змій захитався, у усі горло закричав:
- Повно, повно, солдатів, не свисти більше! Та з одного разу ока ледве не вилізли, а у вухах і зараз дзенькає.
- Ну, як знаєш, а я, мабуть, готовий і ще один раз-іншої свиснути.
- Ні, не треба! Не прагну більше сперечатися. Давай краще з тобою побратаємося: ти будь старшим братом, а я — меншим.
- Не личить мені з тобою брататися, ну так добре вуж, будь по-твоєму!
- Ну, брат, — говорить змій, — кинемо ми цього старого, будемо своїм господарством жити. Ступай у степ, там череда волів пасеться. Вибери самого жирного й тягни сюди!
Нема чого робити, пішов солдатів у степ.
Бачить — пасеться велика череда волів. Солдат давай їх ловити так за хвости зв'язувати.
Змій чекав, чекав — не витримав і сам побіг.
- Що так довго? - запитує.
- А ось постій, - відповідає солдат, - зв'яжу штук п'ятдесят так за один раз і поволоку всіх додому, щоб на цілий місяць вистачило.
- Екий ти! Хіба нам тут століття вековать? Вистачить і одного.
Схопив змій самого жирного вола за хвіст, звалив на плечі й потяг у село.
- Як же це так, - говорить солдатів, - я стільки волів зв'язав — невже їх кинути?
- Кинь, — відповідає змій. - На що вони нам!
Прийшли у хату, наклали два казани яловичини, а води немає.
- На тобі волячу шкіру, - говорить змій солдатові. - Ступай набери повну води й неси сюди — станемо обід варити.
Солдат побрав шкіру, потяг до колодязя. Ледве порожню тягне.
Прийшов до колодязя й давай обкопувати його колом. Змій чекав, чекав — не витримав, побіг сам:
- Що це ти, брат, робиш?
- Прагну колодязь колом обкопати так у хату перетягнути, щоб не потрібно було щодня ходити по воду.
- Екий ти! Що затіваєш! На це багато часу піде, а нам обід варити!
Вилучив змій у колодязь волячу шкіру, набрав повну води, витягся й поніс додому.
- А ти, брат, — говорить він солдатові, — ступай у ліс, вибери сухий дуб і волоки у хату: пора вогонь розлучати.
Пішов солдатів у ліс, почав лико бити так мотузку вити. Звив довгу-довжелезну мотузку й прийнявся дуби обплутувати.
Змій чекав, чекав — не витримав, сам побіг у ліс:
- Що так гаєшся?
- Так ось прагну зараз дубів двадцять зачепити веревкою та й тягти, щоб надовго дров вистачило.
- Екий ти, усе по-своєму робиш! - говорить змій.
Вирвав з коренем товстий дуб і сам поволок до хати.
Солдат зробив вигляд, що міцно сердить: курить свою трубочку, сам ні слівця не говорить.
Наварив змій яловичини, кличе солдата обідати. А солдат сердито відповідає:
- Не прагну!
Ось змій з'їв один цілого вола, випив волячу шкіру води й став солдата випитувати:
- Скажи, брат, за що гніваєшся?
- А за те й гніваюся, - відповідає солдат, — що я не зроблю, усі не так, усі не по-твоєму.
- Ну не гнівайся, помиримося!
- Якщо прагнеш із мною помиритися, вези мене у моє село.
- Прошу, брат, відвезу.
Сіл солдат змієві на спину й полетів на ньому. Підлетів змій до села, спустився на землю. Побачили його дітлаха. Біжать, у усі горло кричать:
- Солдат приїхав! Змія привіз!
Змій злякався й запитує:
- Що, що вони кричать? Ніяк я не розберу.
- А то й кричать, що зараз за тебе приймуться!
«Ну, — думає змій, — коли у цих місцях малий хлопці такі, те дорослі й поготів спуску не дадуть!»
Скинув солдата — так бігти.
Утік і пропав, як у воду канув. Перестав по селах літати так людей пожирати — так налякався!