Наперед знаю, запитаєш ти: «Хіба таке буває?» Усе у казці буває. Подумай, пораскинь мізками й зрозумієш, який у цій казці зміст закладений.
Жив за старих часів юнак по прозванню Так-Чжуан. Жив удвох з матір'ю у маленькому будиночку у самої гори. Та у холод і у спеку ходив він у гори хмиз рубати, тем і годувався. Ріс Так-Чжуан у бідності, так виріс могутнім, плечистим, високим і надзвичайно простодушним. У колишні часи усе батько з матір'ю вирішували: за кого дочка заміж віддати, на кому сина женити, — не те весілля, не те торги — не зрозумієш. Часто до смерті чадо своє доводили. Та усе єдине їм було — полюблять молоді друг дружкові або не полюблять. Тільки б у багатий будинок чадо своє збути — і добре. У багатого у будинку три жіночі спокої, а то й чотири наложниці відразу; бідне усе століття бобирем живе.
Заговорився я щось, не про те мова йтиме. Отож, виріс Так-Чжуан, пора б йому одружитися, а він усе один так один. Розуміє він, що мати у тому не винувата, худого слова їй не скаже, образи своєї не висловить. Жару холод поміняє, осінь — весну, рік за роком проходить. Мовчить Так-Чжуан, а сам уже ні на що не сподівається, обридла йому життя.
Але ось одного разу пригріло весняне сонечко, квіти розцвіли, усю гору строкатим килимом укрили. Ще зеленій сталі сосни, ще прозрачней вода у джерелах. Задзвеніли на всі лади струмочки. Легкий вітерець подув, запекли-защебетали птаха. Скоро полудень, а Так-Чжуан знай хмиз рубає, про усе на світі забув. Раптом чує — розсміявся хтось, лунко так так весело. Оглянувся — що за диво! Коштують під високою кам'яною скелею дві дівчата — дві пташки, сміхом заливаються. Ледве не поруч із юнаків коштують. Та всі йому видне. Одна дівчина у зелене одягнена; особа — овальне яйце качине, ока вузьке, брови тонкі. Красуня, та й годі! Інша дівчина у червоне одягнена. Особа кругла, ока більше, щічки рум'яні, зуби білі.
Росла на вершині скелі зливу дика, червоним кольором посипана. Підстрибнула дівчина у червоному, за сосну вхопилася, легко на саму верхівку видрала. Умить до середини стрімкої скелі добралася, так так спритно, начебто вітром її туди занесло. Хоч і звик Так-Чжуан по горах лазити, а подивувався. Піднялася дівчина на вершину скелі, нахилилася, повний оберемок сливових квітів нарвала. Розпрямилася, бачить — юнак з неї око не зводить, розсміялася й кинула у юнака квітка. Та ось диво: ні вправо не впала квітка, ні вліво, ні вперед, ні назад — прямісінько у голову юнакові догодив. Розгубився юнак, почервонів. А дівчина так і підкочує зі сміху.
Говорить їй сестриця:
- Не жарту у тебе, а зло одне. Пішли краще додому. Побачить батько — не до жартів буде.
Повернулися дівчата й за кам'яною скелею зникли. Став юнак думати, став ворожити. «Чиї ж це дочки сюди ненароком забігли?» А потім розв'язав: «Не моя ця справа», і знову прийнявся хмиз рубати.
На інший день Так-Чжуан, як завжди, у гори відправився. Рубає він хмиз, раптом — шварк — камінчик прямо перед ним упав. Обернувся юнак — меж сосен червоне плаття мигнуло. Дзвінкий сміх бусинками розсипався. Заколотилося у юнака серце, ніяк не заспокоїться.
На третій день дівчина у червоному з оберемком хмизу Так-Чжуану назустріч вийшла, сміхом заливається. Ока у неї ще ясніше, щічки ще розовее.
Говорить юнак:
- Ти... - і нічого більше сказати не може.
Кинула дівчина хмиз, засміялася й утекла. Побрала отут юнака досада. Лає сам себе: «Рот дерев'яний, мова неслухняна». Про усе забув юнак, тільки про дівчину й думає. Насилу день прожив. Ранком прийшов, дивиться — дівчина на травичці у ріки сидить. Расхрабрился юнак, дай, думає, підійду до красуні. А красуня рота рукою прикрила, так і пирснула зі сміху. Засоромився юнак, зупинився, далі йти не вирішується. А дівиця головою киває, кличе юнака. Підійшов він. Як кликати дівицю, не знає й запитує:
- Ти звідки?
А дівчина сміється й відповідає:
- Не чи всі рівно звідки? Давай краще я тобі хмиз допоможу рубати. Подивимося, хто більше нарубає!
Дівчина те на дерево забереться, то вниз зстрибне. Руки моторні, сама легка. Ламає хмиз, так ніяк їй за юнаком не вгнатися — ледве поменше його наламала. Забралася дівчина на сухе дерево, із тріском верхівку обломила. Раптом з лісу голос почувся:
- Ер-Ні! Вистачить тобі пустувати, не маленька! Іди скоріше, батько прийшов!
Зстрибнула дівчина з дерева, на одну купу хмизу подивилася, іншу поглядом зміряла, головою мотнула й говорить:
- Ти верх побрав, більше мене хмизу наламав. А тепер мені пора. Старша сестра кличе.
Повернулася дівчина, до лісу побігла. Обернулася, засміялася й зникла.
З тієї пори дівчина часто прибігала з лісу. Жарту жартує, сміхом заливається, юнакові хмиз збирати допомагає. Сказала вона, що прозивається Ер-Ні — Друга дочка, що вона із сім'ї Ху, живе за високою горою, а дівчина у зеленому старшою сестрою їй доводить.
Уже так радий юнак, коли дівчина до нього приходить, що небо разом з ним радіє, земля веселиться. Защебечуть птаха — чудиться юнакові пенье чудове. Зашумлять на вітрі листи — чується юнакові дзвінкий сміх. Та квіти начебто краше стали й струмки дзвінкіше. Ось би побрати таку дівчину у дружин. Думає так юнак, а красуні нічого не говорять, боїться.
Примітила мати: іде син раніше, додому вертається пізніше. Хмизу ще більше приносить. Радіє стара — працьовитий у неї син, і тривожно їй — негарне чує. Те веселиться юнак, то раптом задумається, як загублений ходить. Не стерпіла мати, запитує:
- Про що засмучуєшся, синок?
Та розповів їй син усі, як є, один по одному.
Говорить мати:
- Гори глухі так пустельні. Звідки там дівчині узятися? Коли зустрінеш її знову, приведи, я на неї, подивлюся.
Ранком прийшов юнак у гори, а дівчина на колишньому місці сидить — на самій верхівці скелі кам'яної. Голова вся квітами прикрашена. Побрала Ер - Жоден квітка, у волосся юнакові застромила, а сама сміє-заливається.
Говорить юнак:
- Не будемо ми нині хмиз рубати.
- Тому ж не будемо? - запитує дівчина.
Відповідає юнак:
- Моя матінка на тебе глянути прагне.
Образилася дівчина й говорить:
- Ех ти! Прагнеш, щоб мати тобі підходящу дружину вибрала?
Сказала так дівчина, плечима повела, повернулася й утекла.
Розгубився юнак, швидко наздогнав дівчину, говорить, а сам запинається:
- Прагну я з тобою століття разом прожити, коли не гидуєш, погоджуйся.
Засоромилася дівчина й говорить:
- Так це я так, жарту жартую. - Сказала й знову сміхом залилася.
Подивився юнак на дівчину й теж розсміявся, піт із чола витер.
Привів юнак Ер-Ні до себе у будинок, стала вона його дружиною. Та до того працьовита була Ер-Ні! За що не візьметься — усе у неї спориться. Анітрошки не гребувала дівчина бідністю Так-Чжуана. Цілісінький день щебече так сміється. З нею й баба-мати словоохотливей стала. Тільки незабаром зажурилася раптом баба, брови насупила. Стала її Ер - Не запитувати, що так як. А баба їй і відповідає:
- Не прагну я тебе обманювати, донечка, усі наші припаси скінчилися, нема чого більше у казан класти.
Засміялася молода невістка й говорить:
- Не тривожтеся, матінка!
Сказала вона так і втекла кудись. Небагато часу пройшло, дивиться матір; невістка із цілим кошиком рису відвертала. Очам своїм не вірить баба. Радіє, а у самої серце ниє. Та запитує вона невістку:
- Де ти рис роздобула, донечка?
Нічого не сказала Ер-Ні, розсміялася й за готування прийнялася. Дні довгі, ночі довгі. Баба-Мати й думати про цей випадок забула.
Рік пройшов. Народила Ер-Ні хлопчика. Живуть вони вчотирьох — не нарадуються. Оглянутися не встигнули — хлопчик бігати навчився. Але ось одного разу, коли сонце вже за гору сіло, ішов Так-Чжуан додому з у'язкою хмизу, раптом бачить — Ер-Ні з якимось старим розмовляє. Праг він було підійти подивитися, що за старий такий, отямитися не встигнув, як старий зник. Ер - Жодна залишилася. Підбіг до неї Так-Чжуан, дивиться, а у Ер-Ні з очей сльози-жемчужинки котяться. Розтривожився юнак, тремтить увесь, жодного разу не бачив він, щоб дружина плакала. Не встигнув він і рота розкрити, а Ер-Ні йому й говорить:
- Повинні ми з тобою, Так-Чжуан, нині розстатися.
Дивиться юнак на Ер-Ні, ока широко розкрив. Йому й у сні таке привидітися не могло, думає: може, ослишался. А дружина знову йому говорить, так тихо так:
- Шукав мене батько, шукав і знайшов нарешті. А тепер із собою повести прагне.
Зрозумів отут Так-Чжуан, що приключилося, занило у нього серце, і запитує:
- Підеш ти, виходить, від мене?
- Не моя на те воля, батько неволить. Забудь про мене, начебто й не було нічого проміж нас. Ніколи ми більше з тобою не свидимся. - Сказала вона так і заплакала гірко.
Не стерпів Так-Чжуан, упустив сльозу й говорить:
- Не можемо ми з тобою розстатися!
Нічого на це не відповіла Ер-Ні. А потім говорить:
- Надумав мій батько у далекі краї податися. Ти зараз відвертай додому. А після, якщо не забудеш мене, іди на південний захід, пройдеш тисячу верст, побачиш стару акацію. Десять тисяч років їй. Під тою акацією печера є у сто верст довжиною, там і знайдеш мене.
Закивав Так-Чжуан головою, згодний, мол. Раптом Ер - Не нахилила голову, щось виплюнула, червоне й блискуче, вклала у кулака юнакові й говорить:
- Нема чого тобі буде їсти, попроси у перлини, скажи: «Перлина, перлина, дай мені їжі!»
Подивився Так-Чжуан на перлину, а вона завбільшки з біб. Підняв голову — Ер-Ні й сліду нема, сидить у його ніг на задніх лабетах вогненно-червона лисиця, з очей у неї сльози на землю капають. Присів Так-Чжуан навпочіпки й говорить:
- Побери свій скарб назад, Ер-Ні. Ти твариною обернула, а без тебе не мабуть мені щастя.
Замотала лисиця головою. Праг Так-Чжуан її на руки побрати, раптом чує — за спиною у нього хтось кашлянув. Оглянувся — немає нікого, а потім дивиться — і лисиця зникла. Ледве розумом не рушив юнак, шукає скрізь — ні сліду лисого немає ніде, ні тіні. Отут ніч настала. Робити нема чого, довелося додому відвертати.
День і ніч думає Так-Чжуан про Ер-Ні, шматок йому у горло не йде. Син з ранку до вечора плаче, мати шукає. Баба по невістці тужить, внучонка жалує, дивиться, як плаче дитя мале, і сама сльозами обливається. Зліз тих на цілу заводь вистачило б. Горі радість перемінило. А час біжить. Та ось розв'язав Так-Чжуан у шлях відправитися Ер - Не шукати. Покарала мати синові побрати перлину із собою. Усе готова стара терпіти — голод, нестаток, тільки б син Ер - Не знайшов і додому з нею відвертав. Зібрала стара сина у дорогу, сухих коржів йому поклала, так не про те мовлення.
Відправився юнак у шлях. Вітер його наскрізь пробирає, іній, дощ так роса мочаг, цебро негода поміняє. Уже й не знаю, скільки днів, скільки ночей він ішов, рік цілий, а то й більше пройшов. Та побачив він нарешті ту акацію. Недарма десять тисяч років їй — вдесятером не обхопиш. Під акацією печера, глибока-преглибока, дна не мабуть. Радіє Так-Чжуан, тільки страшно йому. Ех, думає, будь що буде. Та почав униз спускатися. А дорога — косогір крутий, і темно. Довелося юнакові навпомацки пробиратися.
Іде він день, іде ніч, ще день, ще ніч, раптом бачить — світле стало. Ще небагато пройшов — удалечині висока арка й більші ворота здалися. Ворота лаком чорним криті. Підійшов юнак до воріт, посмикав за кільце — ворота розгорнули. Та побачив юнак дівицю у зеленому платті, ту саму, яку Ер-Ні своєю старшою сестрою назвала. Дивиться дівчина на Так-Чжуана, очам своїм не вірить, здолала її тривога, запитує:
- Ти як сюди потрапив? Повернеться батько — не поздоровится тобі.
- Будь що буде, тільки потрібне мені з Ер - Не побачити.
Зітхнула дівчина, ворота замкнула й говорить:
- Іди за мною.
Двір просторий, у дворі будинок коштує, у будинку з кожної сторони по флігелю — усе з одноколірної цегли складені, черепицею криті. Привела дівчина Так-Чжуана у східний флігель, пальцем на кан показала:
- Ось вона, Ер-Ні.
Дивиться Так-Чжуан — там лисиця лежить. Важко стало у нього на серце. Умить витягся він з мішка чарівну перлину. А лисиця, як побачила юнака, так і кинулася до нього. Рот розкрила, а сказати нічого не може. Поклав отут юнак лисиці у рота перлину, перекувирнулась лисиця, дивиться юнак — знову Ер-Ні перед ним коштує. Зрадів спершу Так-Чжуан, потім серце у нього занило. Схудла Ер-Ні, начебто б старше стала. А Ер - Не побрала його за руку, сміється. Сміялася, сміялася і як заплаче раптом! Отут у воріт чийсь голос почувся. Злякалася старша сестра й говорить:
- Ховайся скоріше! Батько відвертав.
Так-Чжуан від злості навіть ока витріщив. Рвонувся вперед. А сестра Ер-Ні його легенько рукою відштовхує. Потім пішла, а самі двері замкнули.
Говорить Ер-Ні:
- Стане батько тебе пригощати, крихти у рота не бери.
Тільки вона це сказала, входить у двір старий лис, носом чмихає, нюхає:
- Чую людський дух. Чую людський дух!
А старша дочка йому відповідає:
- Звідки отут людському духу узятися? Це ти ходив-бродив, чужої землі на ногах приніс.
Відповідає старий лис:
- Не я приніс. Чужий прийшов. Чую людський дух! Чую людський дух!
- Не чужий прийшов, чоловік Ер- Не подарував.
А Так-Чжуан уже усе наперед прикинув. Не віддасть йому старий лис Ер-Ні, він буде на смерть битися з ним. Отут саме почувся у дворі регіт старого лиса. Розреготався він і як закричить:
- Нехай чоловік Ер-Ні жваво до мене вийде! Подивитися на нього прагну!
Відімкнула старша дочка двері. Вийшов Так-Чжуан, дивиться — перед ним білолиций старець коштує, атласна куртка на ньому. Побачив він юнака, став рукою його вабити так кликати:
- Іди-но швидше наверх, у північну кімнату. Мабуть Зголоднів? Попотчую тебе на славу!
Піднявся юнак слідом за старцем у кімнату. У кімнаті стіл коштує, лаком критий, блищить. А на столі тому страв сила-силенна: десять блюд та ще вісім чашок. Та чого тільки немає. Курятина, риба — ароматний дух прямо у ніс б'є. У Так-Чжуана у животі гурчить, почитай, день цілий не їв. Але міцно-преміцно запам'ятав він, що Ер-Ні йому карала. Та так його просив білолиций старець, і едак умовляв — ні крихти юнак не побрав.
Говорить старець:
- Не прагнеш городин — локшини покуштуй.
А юнак на своєму коштує, до їжі не доторкається. Старець сам юнакові відвар з локшини подає, говорить:
- Не прагнеш локшини — випий хоч відвару.
У юнака у роті пересохнуло, аж серце від спраги горить, і думає він: « Ер-Ні тільки їсти не веліла, а про питво начебто б нічого не сказала. Вип'ю небагато, либонь обійдеться». Побрав юнак у старця чашку з відваром, став пити. П'є-П'є й не помітив, як лапшинка у рота проскочила.
Повернувся юнак у флігель і став животом томитися.
Запитує Ер-Ні:
- Їв ти у батька, коли він тебе пригощав?
- Не їв, тільки відвар з локшини пив, так ось не помітив, як лапшинка у рота проскочила.
Стала його Ер - Не докоряти:
- Навіщо ж ти відвар пив? Не лапшинка тобі у рота проскочила, змія отрутна. Переведе вона тебе.
Аж підскочив юнак з переляку, а Ер-Ні йому й говорить:
- Щоб від зміїної отрути вберегтися, потрібне білу перлину добути. А старець ту перлину у роті тримає. Дам я тобі жбан вина, побери його й разом підемо до батька.
Прийшли вони у північну кімнату, а старець про ту пору саме спати зібрався.
Говорить йому Ер-Ні:
- Батько, мій чоловік з далеких країв прийшов, нічого він із собою не приніс, тільки жбан відмінного вина, щоб повага тобі виявити. Вино це на коричних квітах настояне.
Сказала так Ер-Ні, зняла із жбана кришку. Такий аромат розлився по кімнаті, що й розповісти неможливо. А старець як побачив вино, про усе забув, схопив жбан двома руками й давай пити.
Усе до крапельки випив — захмелів, податливим став, як глина. Отут Ер-Ні й витяглася у нього з рота білу перлину. Старець не помітив, як лисом обернувся. Ер - Не побрала перлину, кинула її у чашку з водою й веліла Так-Чжуану випити. Забулькало у юнака у животі й боліти перестало.
Витяглася Ер-Ні із чашки перлину, поклала собі у рота, побрала Так-Чжуана за руку, і побігли вони. Біжать — землі під собою не чують. Вискочили з печери. Дня не пройшло, а вони вуж відвертали. Та стали вони знову жити усе вчотирьох у радості й достатку.