Ріс за старих часів у невідомому краї ліс, густий, дрімучий. Уже й не знаю, скільки днів, скільки ночей потрібне йти, щоб від кінця до кінця пройти. Яких тільки дерев у тому лісі немає! Сосни так кипариси всі чотири пори року зелені коштують. Дикі горіхи так утуни навесні квітами вбираються, клени й дуби восени червоними листами укриваються, глід і груші плоди дарують. Хей! Усіх і не перечтешь! Трьох ночей, трьох днів не вистачить. Росла у тому лісі акація стара-престара. Гілки на верхівці криві, вигнуті, не те гілки, не те дракон, у стовбурі дупло — цілий будинок. Жив у тому дуплі дух дерева. Мудрий був, усе знав. Постіль у нього — величезні листи сухі, дверна фіранка — золоті так срібні ліани, що навколо дерева оповилися. Розповім я вам, яка з тим духом одного разу історія приключилася. Так спочатку не про те мова йтиме.
Далеко від лісу стояло маленьке сільце. Ріс у тому сільці великий у'яз. На у'язі гралася так щебетала птаха мала, пір'я золотаве. Стояли біля у'яза два будинки дах у дах, меж будинками стіна глинобитна, тонка. На захід від стіни жив бідняк по прозванню Лю Чунь-Тянь. Землі у нього, як говориться, пальцем тикнути не у що. Вставали вони із дружиною ледве світло, у п'яту варту, і ухвалювалися жернова крутити, соєвий сир робити. Самі лушпайку бобову їдять, піну із соєвого сиру підбирають, а грошей зароблять — стару матір нагодують, без малого вісімдесят років їй. До сходу від стіни багатій жив — і мули у нього, і коня. Ван Юй-Фен прозивався — Ван Нефритовий пік. Багатії своїм дітям завжди імена гарні дають. Була у Ван Юй-Фена мати-баба, років едак вісімдесят з лишком їй. На вухо туговата, очима підсліпувата. Слабка так немічна — з кана злізти не може. А Ван Юй-Фен тільки й знає, що односільчан зерном так грішми позичати, відсотки й орендну плату стягувати. Та дружина йому під стать: відкриє рота — про гроші мовлення веде. Закриє рота — про гроші думає. Не те щоб про бабу подбати, так ще гарчить: що вона-де під ногами у них плутається, даремно хліб їсть, ніяк не помре.
Є така приповідка: заморозив іній траву у лощині. У той рік у самому кінці весни — величезний у'яз уже ніжно-зеленими листами весь покрився — занедужала матір Лю Чунь-Тяня. Горюють Лю із дружиною, засмучуються. Їм би грошей позичити, тільки біднякові, як говориться, скрізь від воріт поворот. Зняв із себе Лю Чунь-Тянь стару одежонку, дружина бронзові шпабоки з волось витяглася — продали, тільки-но нашкрябали грошей на ліки. Тільки не допомогло воно бабі. Умерла бідолаха. Згадав отут Лю Чунь-Тянь, скільки борошн прийняла матір, поки його ростила, а він так і не дав їй дня щасливо пожити. Болить у нього серце, начебто хто його із грудей рве. Заплакали гірко чоловік із дружиною.
Раптом вітер стих, з неба дощ полив, поникли гілки у'яза. Побачила золота пташка, як убиваються бідолахи, плач почува. Розкрила дзьоб, знову закрила, не щебече — смутно їй. У чорних очах світлі сльозинки блищать, полетіла вона по дощу, по сірому, по дрібному. А птахові ліс покинути — однаково що людині рідне село. Летіла пташка, летіла, несподівано у той самий ліс залетіла, величезний, густий, туманом схований, на стару акацію опустилася. Подув вітер, дощ перестав, на листах краплі заблискали, на тополях крізь білу кору свіжа шкірочка проглянула ніжно-зелена. Кричать зозулі, літають фазани, а у золотої пташки у чорних очах світлі сльозинки блищать. Розсіялися хмари, сонечко визирнуло, трава заблищала — перли дорогоцінні. Оповили стару акацію ліани, на ліанах квіти розцвіли — метелики золоті так срібні. Росинки на землю падають, чудовий аромат у усі сторони розноситься, над квітами бджоли гудуть, метелика пурхають. Тільки золотій пташці смутно. Не стрималася вона, стала клювати ніжні блискучі квіточки. Клюне — сльозинку упустить, ще клюне — ще сльозинку упустить.
Засувалися, заходили по всьому дереву золоті, срібні квіточки, розсунулися на обидві сторони, відкрилося дупло, вийшов з нього добрий старий: волосся довгі, по самі плечі, блищать, як пір'я біле птахи лелеки; особа рум'яна, свіже, ока живе, ясні, як у дитини. Не раз, не два літала пташка по лісу, відразу зміркувала — сам дух дерева перед нею. Не встигнула дзьоб розкрити, а дух їй і говорить:
- Тисячу раз по тисячі років живу я у лісі, а ніколи не бачив сліз пташиних. Говорять люди, не вміють птаха плакати. Тому ж ти, золота пташка, нині заплакала, старече серце сльозами роз'ятрила?
Зацвірінчала отут птаха мала, так так сумно:
- Добрий дідусь! Ось що я нині бачила, ось тому засмутилася.
Розумів лісовий старець мова пташина, і розповіла йому золота пташка усе один по одному. Як Лю Чунь-Тянь бідно жив, як за своєю старою матір'ю ходив, як ліки їй добував, як разом із дружиною вбивався, коли мати вмерла. Вислухав пташку старець, нічого не сказав. Коштує, мовчить, думу думає. А пташка знай повторює:
- Вір, добрий дідусь! Гарні вони люди, Лю Чунь-Тянь так його дружина, слушні!
Замотав старий головою й говорить:
- Ось що я тобі скажу, птаха мала! Щоб довідатися, чи гарна людина, чи поганий, бачити ще потрібне, як він до чужих людей ставиться.
Покачала птаха головою й відповідає:
- Так ти сам піди подивися, тоді й довідаєшся, які обоє вони слушні так гарні.
Старець шелохнулся, худою бабою обернувся — плаття латане-перелатане, живого місця немає.
Говорить баба:
- Птаха золоте пір'я! Я й насправді сходжу, на них подивлюся!
А Лю Чунь-Тянь із дружиною, як схоронили мати, у будинку сидять, горюють, шматок у горло не йде. Раптом дивляться — баба у воротах коштує, худа-прехуднучи, вітер дуне — з ніг звалить. Шкода їм бабу — сечі немає.
А баба їм і говорить:
- Люди добрі, дайте хоч сухого коржа поїсти!
Підхопився Лю Чунь-Тянь, скоріше корж вибрав найкращу, бабі віддав. Пущі колишнього дружина засмучується й говорить бабі:
- Матінка! У чи твої роки через яри перебиратися так через кручі! Мабуть і ноги не ходять!
Відповідає їй баба:
- Одна я у цілому світлі, ні сина, ні дочки, ніде голову прихилити, де впаду, там і смерть забере.
Дивиться Лю Чунь-Тянь на бабу, матінку — покійницю згадує, і у цієї бідолахи, мабуть, жодного щасливого дня у житті не було. чи Чувана справа, у такі-те роки жебрати — у одного рису горсточку випросити, у іншого коржа шматок.
Та говорить Лю Чунь-Тянь бабі:
- Залишайся жити у нас, матінка, коли не гидуєш нашою бідністю!
А дружина йому вторить:
- Наша матінка вмерла, будеш у будинку за старшу.
Погодилася баба, стала жити з Лю Чунь-Тягнемо і його дружиною. Уже так вони за нею доглядали, так її обхаживали, що й розповісти важко.
Лю ні-ні та й скаже дружині:
- Дивися не давай нічого матінці робити. Старий що малий, слабшав так немічний.
Самі вони із дружиною ні днем, ні вночі відпочинку собі не дають. Бачить це баба, як їй на кане всидіти? Ось і намагається допомогти: те вогонь розведе, то соєвий сир через сито процідить. А вони як наготують їжі, так першою справою бабі покуштувати дадуть.
Дружина ні-ні та й скаже потихеньку чоловікові:
- Старій людині рис сили додає. А у молодого й так сила є, поголодувати може.
Сказати по правді, важко них жилося. Але всі троє друг дружку допомагали, у згоді жили.
Вірно говорять: багато днів проживеш — людину зрозумієш. Пройшов рік, після ще рік. Міцно полюбили Лю Чунь-Тянь і його дружина добру жінку. Ось і третій рік до кінця підходить. Але якось раз кликнула їх обох баба й говорить:
- Прийшла мені настав час піти від вас, діти!
Не чекали, не ворожили чоловік із дружиною, що таке приключиться може. Говорить сумно Лю Чунь-Тянь:
- Чому не потрафили ми тобі, матінка? Або обридло наше життя гірке?
Запитує дружина:
- Уж не чи я ненароком слово тобі яке худе сказала або чим іншим серце твоє поранила?
Покачала жінка головою й відповідає:
- Не мучте ви себе даремними думами. З вами й гіркі дні солодкими здадуться, рана на серце заживе. Тільки не можу я більше залишатися тут, потрібне мені йти.
Не відпускає Лю Чунь-Тянь бабу, і так умовляє, і едак перестерігає. Жалість його здолала. Хто нагодує бідолаху, хто напоїть?
Говорить їй Лю Чунь-Тянь:
- Підеш, порожньо у будинку стане. У невідомі краї подасися, де тебе шукати будемо?
Плаче дружина, сльозами заливається:
- Жили ми разом — коріння гіркої ліани перевиті. Вітер так іній три роки разом терпіли. Покинеш ти нас — не мабуть нам спокою.
Подумала стара, подумала й відповідає:
- Не треба мене вмовляти, не треба просити, повинна я піти. Сходите краще до дерева, у самого корінь глини накопайте. Виліплю я вам чоловічка, на мене схожого. Занудьгуєте, на чоловічка подивитеся.
Бачать чоловік із дружиною: ніяк не вмовити бабу. Пішли до дерева, накопали глини, додому принесли. Побрала баба глину, давай її м'яти. Мне так присуджує:
У селі грузнув коштує, у у'яза Лю Чунь-Тянь живе.
Жила я у нього, жила, три роки прожила.
Нині йду, так нема чого залишити йому.
Виліплю із глини чоловічка,
Чоловічок плюне — срібну монету викине.
Сказала так баба, а чоловічок уже готовий, точнісінько баба. Рот розкриє — з рота срібні монети сиплються. Задивилися чоловік із дружиною, не помітили, як баба зникла. Отут тільки зміркували вони, що баба ця безсмертної була. Живуть чоловік із дружиною — горя не знають. Прознали про те сусіди, які до сходу від стіни жили, Ван Юй-Фен так його дружина, подивувалися. Колись, коли Лю Чунь-Тянь із дружиною у бідності жили, сусіди до них ні ногою, А зараз раптом провідати їх надумали. Увійшов Ван Юй-Фен у будинок, немає щоб розмова завести, слово добре сказати, нишпорить по всіх кутах своїми щурячими очима, то на схід кине погляд, то на захід, дивився, дивився й виглядів глиняного чоловічка. Коштує чоловічок на столику, з рота у нього срібні монети сиплються, дзенькають. До чи розмов отут? Побачив Ван Юй-Фен чоловічка й запитує:
- Звідки у вас цей скарб?
Не вміють Лю Чунь-Тянь із дружиною брехати, усю правду й виклали. Побіг Ван Юй-Фен додому, усе дружині розповів. Побрали вони мотузку й мати задушили. Тепер, думають, у будинку ротом менше та ще глиняного чоловічка можна буде роздобути. Вигідне дільце обтяпали! Сіли вони у дворі, заголосили, а зліз немає — слухати нудно. Прилетів вітер, зашумів, загудів, тільки б не чути цих лиходіїв. Сонце від злості ще желтее стало. Сердито захиталася гілка на у'язі. Побачила лиходіїв золота пташка, почува їх крики истошние, розгнівалася, гострий дзьоб розкрила, круглими очима на них зло дивиться. Огиднуло їй слухати їхній удаваний плач. Отряхнула птаха перинки, крила розправила, разом з піском так вітром полетіла.
У лиху друга шукають. Та відправилася птаха мала шукати доброго духу, того, що у дуплі живе. Крабоми махає — летить, хвостом вертить — поспішає. Летіла-Летіла, у дрімучий ліс прилетіла, на стару акацію села. Тільки не стриматися їй на гілці, здуло її вітром. Усі крепчает вітер, листи з дерев зриває, по небу їх жене. Намагається птаха мала, зовсім із сил вибилася, ніяк не сісти їй на більшу акацію. Усе перинки її блискучі вітер розтріпав, усі коготки їй поламав. Як тепер за гілки чіплятися? Налетів вітер на ліану, усі гілки її перемішав, срібні й золоті квіточки у купу збив. Прагла птаха за ліану вчепитися, вітер її убік відкинув. Ударилася птаха про стовбур сухий, їй би розбитися, а вона й не чує. Це дух з дупла руку висунув, птаху побрав. Шкода доброму старцю птаху, і досада його розбирає.
Говорить старець:
- Птаха мала, пір'я золоті! Вітер дме, а ти по світлі літаєш! Або лихо яка тебе привела? Або невідомо тобі, що добре подружжя давно жило у достатку, потреби не знають?
Відповідає золота птаха:
- Добрий дідусь! Злість у мені аж кипить. Не знаєш ти, які нині справи діються! А як довідаєшся — зрозумієш, тому я летіла, вітру не побоялася, не будеш мене винити.
Та повідала птаха мала всі, як є, один по одному, як Ван Юй-Фен багато жив, мати не почитав так кривдив, як на глиняного чоловічка поласився, як мати мотузкою задушив. Як після зі своєю дружиною у дворі голосив, зліз не лив. Про усе розповіла старцю птаха мала, а потім говорить:
- Вір, добрий дідусь! Злі вони люди, Ван Юй-Фен і його дружина! Несправедливі!
Покачав старий головою й говорить:
- Птаха мала, пір'я золоті, не вірю я, що є такі лиходії на світі! чи Чувана справу, рідну матір перевести, до смерті її довести!
Замотала пташка головою й відповідає:
- Так ти сам піди подивися, тоді й довідаєшся, які жадібні вони так злобливі!
Старець шелохнулся, худою бабою обернувся — плаття латане-перелатане, живого місця немає.
Говорить баба:
- Птаха мала, пір'я золоті! Я й насправді сходжу, на них подивлюся!
А Ван Юй-Фен із дружиною, як схоронили матінку, тільки й думають, як би безсмертна скоріше прийшла. Заголосять — ока сухе, — за ворота визирнуть, знову заголосять — знову за ворота подивляться. Уже й не знаю, скільки годин вони так просиділи. Раптом дивляться — вітер налетів, пісок закружився, у воріт стара баба з'явилася, до воріт абияк добралася, зупинилася. Прагла дружина прогнати бідолаху, чоловік не дав, баба точнісінько глиняний чоловічок, якого він у Лю Чунь-Тяня бачив. Побіг він до воріт так як закричить:
- Добра матінка, безсмертна! Заходь у будинок скоріше. Ми тебе на славу попотчуем! Не те що Лю Чунь-Тянь!
Замотала баба головою й говорить:
- Ніяка я не безсмертна, проста баба бідна. Пошкодуйте мене, дайте сухого коржа поїсти!
Пішла дружина Ван Юй-Фена у будинок за коржем, а сама гарчить:
- З якої статі бабу бідну пригощати як безсмертну?
Пошукала дружина, пошукала, знайшла сухий корж, який собаці припасла, бабі кинула.
Говорить Ван Юй-Фен бабі:
- Матінка! У чи твої роки через яри перебиратися так через кручі? Мабуть і ноги не ходять!
- Одна я у цілому світлі, ні сина, ні дочки, ніде голову прихилити. Де впаду, там і смерть забере.
Почув це Ван Юй-Фен, зрадів. Баба ця напевно безсмертна. Точнісінько такі слова вона й Лю Чунь-Тяню говорила.
А Ван Юй-Фену тільки цього й треба. Говорить він бабі:
- Залишайся з нами жити. У будинку кімната вільна є.
Почува це дружина, розтривожилася, не стерпіла й говорить голосним голосом:
- Не встигнули від одного рота позбутися, ти діру знайшов, куди їжу звалювати.
Нічого баба не сказала, за Ван Юй-Феном у будинок пішла. Отут саме й обід приспів. Їжі у Ван Юй-Фена завжди вдосталь, як на свято. Відвели чоловік із дружиною бабу у порожню кімнату, а самі пішли, наїлися, напилися, залишки бабі віднесли — небагато овочів так холодного рису. На вечерю те ж саме подали.
Спати лягли, у третю варту прокинулися — занило у скнар серце від жадібності.
Дружина бурмоче:
- Бідняк — він і є бідняк. Даремно їду перекладаємо.
Побрало Ван Юй-Фена сумнів: «Раптом, думає, баба й насправді не безсмертна, тоді це прямий збиток». Думав він, думав і як вистачить кулаком по столу:
- Добре, — говорить, — придумав я один спосіб!
Вислухала дружина чоловіка, обрадувалася й говорить:
- Краще й не придумаєш! Коли вона й справді безсмертна, буде у нас глиняний чоловічок, який срібними монетами сипле, коли просто баба бідна, виженемо її, та й край.
Бачать вони, що не заснути їм більше, устали, до баби пішли. Спить баба міцним сном. Розбудили її чоловік із дружиною, силою підняли. Говорить їй Ван Юй-Фен:
- Коли ти й справді безсмертна, а тільки обернулася бабою, сліпни нам глиняного чоловічка, у якого срібні монети з рота сиплються. Зліпиш — я тебе три роки годувати буду.
Дивиться на них баба, мовчить, ніяк не зрозуміє, у чому справа. Озлилася дружина, не стерпіла так як закричить:
- Так я й знала, ніяка вона не безсмертна, просто убожіючи так бідна!
Не злякалася баба, не розсердилася, посміхнулася й говорить:
- Пора мені від вас іти. Ідіть до дерева, з-під самого корінь глини накопайте. Зліплю вам чоловічка, не даремно я до вас приходила!
Почули це чоловік із дружиною, себе не пам'ятають від радості, пішли глину копати, накопали, у будинок відвертали. Побрала баба глину, стала ліпити. Ліпить так присуджує:
У селі грузнув коштує, у у'яза Ван Юй-Фен живе,
Учора прийшла, до третьої варти побила, іти пора,
Нині йду, так нема чого залишити йому.
Виліплю із глини чоловічка,
Чоловічок плюне — з рота ґедзь вилетить.
Сказала так баба, а чоловічок уже готовий. Не те на Ван Юй-Фена схожий, не те на його дружину. Розкрив чоловічок рота, стали з рота ґедзі вилітати, величезні, один іншого більше, у три пальці товщиною. Кинулися ґедзі до лампи, дзижчать. А баба раптом зникла. Обліпили тварини погані Ван Юй-Фена так його дружину. Одного прихлопнут — другий жалить, другого відженуть — третій кусається. Незабаром особи у обох розпухнули — очей не відкрити. Стали чоловік із дружиною від болю по землі кататися.