Жили за старих часів у маленькому сільці на схилі гори батько, два сини так невістка. Коли молодший син на світло народився, батькові під п'ятдесят було. Назвали хлопчика Ер-Сяо. Виріс він метикованим, охочим до роботи, і всі його любили. А батько просто душі у ньому не сподівався.
Коли Ер-Сяо минуло тринадцять років, батько занедужав і вмер. Та став Ер-Сяо жити зі старшим братом і невісткою. Брат — ледар, а невістка зла так шкідлива. Була у них стара корова корівка. З ранку до вечора пасе її Ер-Сяо. Роз'їлася корівка, товста так жирна стала. Ось якось раз і говорить зла дружина своєму ледачому чоловікові:
- Треба зілля добути, Ер-Сяо загубити — не прийде тоді ділити господарство!
Ледачий брат про ту пору на кане дрімав. Відповідає він дружині, ледве мовою перевертає:
- Добре!
Наготувала зла невістка пельменів, з білого борошна й із чорної. У білі отрути поклала, молодшого брата пригощати зібралася. А чорні собі так чоловікові залишила.
Пасе Ер-Сяо корівку на березі ріки, вуж полудень настав. Наїлася корівка, живіт роздувся. Та ще Ер-Сяо повний кошик трави нарізав, додому знести.
Та говорить хлопчик корівці:
- Підемо, корівка, додому. Полудень надворі, сонці вогнем палить.
Коштує корівка, не шелохнется, а у самої сльози з очей капають.
Подивувався хлопчик, запитує:
- Ти що, корівка, не наїлася, не напилася?
Відкрила корівка рота і заговорила людським голосом:
- Добрий хлопчик! Відвертаєш додому, їж пельмені чорні, не їж білі.
Не зрозумів Ер-Сяо доладно, у чому справа. Відвертав додому, а зла невістка посміхається, говорить ласкаво:
- Ти, братик, корову пас, траву косив — мабуть, притомився. Я для тебе білих пельменів наготувала. Їж скоріше!
Відповідає їй Ер-Сяо:
- Залиши-но, невістка, білі пельмені собі так старшому братові, а мені й чорні гарні!
Сказав так, присунув до себе пельмені із чорного борошна й давай їсти. Невістка поруч коштує, ока витріщила. Дочекалася, поки Ер-Сяо піде, побрала білі пельмені, викинула й знову недобре замислила. «Добре! - думає. - Прагнеш чорні пельмені є, так я тобі й у чорні отрути накладу». Так вона й зробила. Наробила на інший день чорних пельменів, отрути у них поклала, а білі собі так чоловікові залишила поласувати.
Пасе Ер-Сяо корівку на схилі гори, уже полудень настав. Наїлася корівка, аж живіт роздувся, та ще Ер-Сяо повний кошик трави нарізав, додому знести.
Говорить хлопчик корівці:
- Підемо, корівка, додому! Полудень надворі, сонці вогнем палить.
Коштує корівка, не шелохнется, а у самої сльози з очей капають.
Подивувався хлопчик, запитує:
- Ти що, корівка, не наїлася, не напилася?
Відкрила отут корівка рота і заговорила людським голосом:
- Добрий хлопчик! Відвертаєш додому — їж пельмені білі, не їж чорні.
Цього разу зміркував Ер-Сяо, у чому справа. Відвертав додому, а зла невістка посміхається, говорить ласкаво:
- Ти, братик, корову пас, притомився. Говорив ти вчора, що по смакові тобі чорні пельмені, ось я для тебе чорненьких і наготувала. Їж скоріше!
А Ер-Сяо бровою не повів, оком не моргнув, відповідає:
- Невестушка, як батько вмер, ви із братиком усі білі пельмені їсте, Дай-но нині мені поласувати!
Сказав так і прийнявся білі пельмені є. Невістка поруч коштує, злість її розбирає. Учора прагла хлопчика загубити, нині пробувала — ніяк не виходить. Задумала вона тоді по-іншому перевести Ер-Сяо й говорить своєму ледачому чоловікові:
- Скоро зима, сніг випаде, ніде корову пасти, чого даремно Ер-Сяо годувати? Давай ділитися. Ер-Сяо дамо струм з маленькою коморою так два му худої землі. Нам — корова, на якій орати можна, йому — великий рудий пес. Нам — курка-несучка, йому — великий півень. Нам — цілий плуг так міцний хомут, йому — зламаний плуг так негідний хомут.
Позіхнув ледачий старший брат, погодився: «Добре, мол!»
Так і розділилися, молодшого брата навіть слухати не сталі. Прийшла зима. Ер-Сяо у гори ходить, траву так хмиз збирає, півень йому допомагає, зернятка підбирає, пес гілки носить. Розгодував Ер-Сяо півня, розгодував собаку. А ледачий старший брат до самого вечора коров'ячий хлів не заборона, сіна не підбавить. Холодно корівці, голодно, охляла вона — суха лозина тонка. Гляне на неї Ер-Сяо — серце защемить від жалості.
Прийшла весна, саме час орати. Зажурився хлопчик. Побачив рудий пес, що хазяїн його сумний ходить, загавкав:
- Ван-Ван-Ван! Мене запряжи — за корову зійду! Ван-ван-Ван! Мене запряжи — за корову зійду!
Побачив великий півень, що хазяїн його сумний ходить, закричав:
- Гуа-Гу-Гу, я орати можу! Запряжи мене! Гуа-гу-Гу, я орати можу! Запряжи мене!
Запріг Ер-Сяо рудого пса, запріг великого півня, пішов поле орати. Махає півень крабоми, тягне плуг, намагається. Махає пес хвостом, тягне плуг, надривається. Ер-Сяо позаду йде, плуг тримає. Так і ріже плуг сиру глину, так і ріже.
Незабаром Ер-Сяо всю землю переорав. Довідалася про те зла невістка, знову недобре замислила, говорить своєму ледачому чоловікові:
- Зовсім немічної стала наша корова, віз тягти не може. Сходь-но до Ер-Сяо, побери рудого пса так великого півня, може, на них возити будемо?
Зрадів старший брат і думає: «Стару корову впряжеш, не підштовхнеш — не поїдеш! Рудого пса так великого півня займеш, у віз впряжеш, вони повезуть, а сам відпочинеш!» Ледве не бігцем помчався старший брат до молодшого. Прибіг і говорить:
- Немічної стала наша корова, віз тягти не може, позич-но мені твого пса так півня, може, вони потащут?
Мовчить Ер-Сяо, начебто й не бачить старшого брата. Розпрямився тоді старший брат, розігнув свою ледачу спину й говорить:
- Не даси, відвертаю додому, вморю стару корову до смерті.
Пошкодував Ер-Сяо корівку, дав старшому братові пса так півня. Запріг їхній ледар, полнехоньку віз гною навалив, стьобнув батогом і присуджує:
- Ну-но наполяжте, старшому братові послужите!
Сам віз не штовхає, тільки вид робить, того й дивися, на спину перекинеться, прикро йому, що півень так пес його самого не везуть. Небагато пройшло часу, вморилися півень так пес, потім спливли, ледве тягнуться, а ледар знай батогом їх стібає. Розсердилися бідолахи, зупинилися, іти не прагнуть. Бив їхній ледар, бив, так і забив до смерті. Сам утомився, відвертав додому, заліз на кан і заснув.
Прийшов молодший брат з поля, про обід і не думає, відразу до старшого брата подався.
Побачив у дворі злу невістку й запитує:
- Де мій рудий пес так великий півень? Я їх додому поведу погодувати!
Махнула невістка рукою й говорить:
- Ох, і не згадуй краще, забив пса так півня твій старший брат, лежать вони на дорозі.
Почув це Ер-Сяо, зайшлося у нього серце, до дороги побіг. Дивиться — лежить на дорозі великий рудий пес, поруч півень валяється. Та злість побрала Ер-Сяо, і гірко йому. Плакав, плакав, після побрав на руки півня й пса, до себе пригорнув, поніс додому. Закопав він їх на току перед хатиною. Як відвертає з поля, негайно біжить на могилку подивитися. Пройшло кілька днів, і виріс на могилці грузнув, листочки ніжні, світло-зелененькі, блищать — камені дорогоцінні блискають. Щодня його Ер-Сяо поливає. Виріс за рік грузнув вище самого Ер-Сяо. Верхівка густа, аркуш до аркуша, ну, прямо парасоль зелений. Прийшла весна, на у'язі бруньки з'явилися — круглі монетки. Підніме юнак голову, любується. Раптом ненароком стовбур рукою труснув. Ша-ша-Ша — зашелестіло, зашуміло, бруньки з дерева дощем посипалися. Нагнувся Ер-Сяо, підняти праг, дивиться — очам своїм не вірить: і не бруньки це зовсім — монети золоті так срібні так і блискають, так і переливаються. Зібрав їхніх Ер-Сяо, купив буру корову, З тієї пори ще прилежней трудитися став.
Довідалася про це зла братова дружина. Та ось одного разу, коли Ер-Сяо у поле пішов, перелізла через стіну до нього у двір, ухопилася за стовбур у'яза й давай його трясти. Хуа-ла-Ла — з дерева бруньки дощем посипалися. Пен-пен-Пен — злу невістку по голові б'ють. Відпустила вона стовбур, двома руками голову схопила.
- Ай-Я-Яй! - кричить.
Нагнулася, дивиться — ніяких монет на землі ні, ні золотих, ні срібних, одні кам'яні кругляши валяються. Пощупала невістка голову — голова вся у шишках. Розлютила, сокира відшукала. Хан-Га — зрубала у'яз. Отут саме Ер-Сяо з поля відвертав. Побачив: і прикро йому й гірко. Запитує він злу невістку:
- Ти навіщо мій грузнув зрубала?
А та ока закотила, говорить із образою:
- Та не згадуй ти краще про своє дерево, усю голову мені зранило.
Сказала вона так, рукою махнула й пішла.
Зажурився Ер-Сяо, дерево рукою погладив, після ножик дістав, гілок нарізав, кошичок сплів, під стрехой підвісив. Прилетіли птаха з півдня, прилетіли з півночі, яйця у кошичок знесли. Прилетіли ластівки з півдня, прилетіли з півночі, яйця у кошичок поклали. До вечора кошик до країв наповнилася.
Довідалася про це зла невістка й говорить своєму ледачому чоловікові:
- Мабуть, не любиш ти яйця є! Дивися-но, скільки їх у молодшого брата у кошику під стрехой!
Почув це старший брат, очі витріщив, на ноги підхопився.
- Збігаю, попрошу кілька штук.
А дружина відповідає:
- Не яйця проси, а кошичок. Нехай ластівки так інші птахи самі нам яєць нанесуть, геть скільки їх буде, не те що у будинку, у дворі не помістяться.
Відправився старший брат до молодшого. Іде, а про себе думає: раптом не дасть йому Ер-Сяо кошик чарівну? Увійшов, особа жаліслива, і говорить, ледве не плаче:
- Дай, братик, твоїм кошиком покористуватися, а то я з голоду скоро помру. Останній раз це, потім сам буду старанно трудитися.
Серце у Ер-Сяо добре, почув він, що старший брат з голоду помирає, дав йому у борг кошик. Побачила це зла невістка, аж рота від радості роззявила. Підвісила кошик під стрехой, сама у воріт села, покрикує:
- Птаха, зі сходу летите, птаха, із заходу летите, у мій кошик скоріше яйця кладіть! Ластівки, з півночі летите, ластівки, з півдня летите, скоріше у мій кошик яйця кладіть!
Прилетіли птаха з півдня, кал у кошику залишили, прилетіли птаха з півночі, кал у кошику залишили. Прилетіли ластівки з півдня, прилетіли ластівки з півночі, теж позначок у кошику залишили й далі полетіли. Розсердилася зла невістка, схопила ціпок так як ударить по кошикові!
Малі птахи цвірінчать:
- Чир-Чир-Чир! Невістка зла, серце зле, печінка зла, Чир-Раз! Клюнемо у око! Клюнемо у око! Чир-Раз!
А ластівки їм вторять:
- Фьюить, фьюить, фьюить! Невістка зла, серце зле, печінка зла. Фьюить-Раз! Клюнемо у око, клюнемо у око!
Кинулися отут разом на злу невістку птахи малі так ластівки, закрутилася-закружилася зла невістка, боляче їй, репетує, кричить, а ледачий чоловік на кане лежить, крізь сон бурмоче:
- Ти чого репетуєш, мені спати не даєш?
Виклевали птаха злій невістці ока, і померла вона через кілька днів з досади. Ледачий брат незабаром з голоду вмер. А працьовитий Ер-Сяо жив у щастя й достатку.