Жила колись на світі зла-презла баба. Були у неї син так донька-наречена. Одружився син, незабаром після одруження за Велику стіну у східні краї пішов, і початку баба всіляко над невісткою знущатися. Тільки дочку свою плекала так любила.
Скаже, бувало, баба:
- З'їж-но, донечка, ще білих коржів, супу покуштуй, він із дрібного пшона зварений!
А дочка ні-ні та й суне невістці кілька білих коржів. Упнеться баба зло на невістку й гарчить:
- Ну і їж ти, ну й п'єш! Так на тебе коржів з отрубей і те не напасешься!
Ні їжі гарної, ні одягу не давав свекруха бідній невістці, тільки била її так сварила з ранку до вечора.
У той рік розвела баба сила-силенна шовковичних хробаків. Подивишся — оком усіх не оглянеш, уважати станеш — не порахуєш. Щодня до світла баба невістку у гори жене збирати шовковичний аркуш. Збирає вона день, збирає іншої, сонце високе, до вечора далеко, із шовковичних дерев майже всі листи обірвані, того й дивися голими залишаться. А шовкопряди усе крупніше, усе масніше робляться. У четвертому місяці стали світлішати личинки шовкопрядів. Накидаєш листів, тільки й чутно, як вони шарудять: ша-ла, ша-ла; оглянутися не встигнеш — жодного листочка ні, усі Підчисту личинки з'їли. Ще накидаєш — ша-ла, ша-ла, і знову ні листочка немає.
Зібралася невістка у гори за листами, а свекруха у неї пальцем тикнула так як закричить:
- Невістка у господарстві однаково що кінь. Захочу — верхи на ній їздити буду. Захочу — поб'ю. Спробуй тільки повернися без шовковичних листів! Батогом тебе отхлестаю, ціпок про тебе обламаю, три дні є не дам, п'ять днів спати не велю!
Подивилася зло баба невістці вслід, обернулася, бачить — рідна дочка шовкопрядів із землі піднімає. Побрала бабу жалість, ну, прямо сечі ні, і говорить вона:
- Славна ти моя донечка! Відпочинь! Відвертає невістка, усе зробить. Може, попити тобі хочеться? Або поїсти? Я супу у казані припасла, на казан білий корж поклала.
А дочка у баби, потрібне сказати, була писаною красунею, та й вдачею на матір нітрохи не схожа, жалко їй дружину старшого брата. Почува вона материни слова, обернулася й говорить:
- Чому ж я краще невістки, щоб роботу їй залишати?
Почува баба, що дочка їй суперечить, замахнулася — так не вдарила, рота відкрила — так не вилаяла: жалко їй дочка рідну. Махнула з досади рукою й пішла.
А невістка тим часом до гір добралася, стала шовковичний аркуш шукати. Сонце печеня, гори круті, поки з Південної гори видрала на Східну, зі Східної на Північну, полудень настав, а у кошику у неї всього-на-всього горсточка листів. Притомилася бідна жінка, села у дороги й плаче.
А старухина дочка підняла шовкопрядів, корму їм підкинула, сама усе думає: «Якось там невестушка у горах, нарвала листів, або голіруч відвертає? Завжди-Те я про неї печуся, а сьогодні серце так і колотиться, так і стрибає, виголодалася вона там у горах, бідна!» Подумала так дівчина, побрала білий корж, який їй мати припасла, у каструлю супу налила, із дрібного пшона звареного, потихеньку у гори відправилася. Раптом бачить — сидить невестушка у дороги й гірко плаче. Схопила вона її за руку й говорить:
- Не плач, невестушка! Я тобі корж принесла, з білого борошна спечену, супу, із дрібного пшона звареного. Утамуй ти свій голод так спрагу!
Відповідає їй невістка, сльозами гіркими обливається!
- Спрага мене замучить — я ключової води нап'юся, голод здолає — гірких трав поїм.
Знову запитує її дівчина:
- Що ти пригорюнилась, невестушка, не тайся від мене, розкажи про усе, я адже знаю твоє серце!
Відповідає їй невістка, сльозами гіркими обливається:
- Я, сестриця, усю Південну гору виходила, усю Північну гору уздовж і поперек пройшла, усього кілька шовковичних листів знайшла. Тільки дубових багато попадається. Не знаю, як твоєї матері на очі покаджу!
Зачесала дівчина невістці волосся, витерла їй сльози й говорить:
- Не бійся, невестушка, з'їж корж, супу попий, і підемо ми з тобою разом шовковичний аркуш збирати.
Насилу вмовила дівчина невістку шматочок коржа з'їсти так супу небагато випити. Та відправилися вони вдвох шовковичні листи шукати.
Ідуть, розмова меж собою ведуть, то у глибоку ущелину забредуть, то на саму вершину гори заберуться. Усі гори обійшли, усі хребти облазили, одні дуби попадаються, тутов зовсім не мабуть. Дивиться невістка — ось-ось сонце за гори сховається, і говорить крізь сльози:
- Скоро стемніє, сестриця. Вовки з лігвища вийдуть, тигри печери покинуть. Відвертай-но ти, мила сестриця, додому скоріше!
А та їй у відповідь:
- Скоро стемніє, невестушка! Вовки з лігвища вийдуть, тигри печери покинуть, давай, мила невестушка, разом додому відвертаємо!
Подивилася невістка на порожній кошик і говорить:
- Я, сестриця, ще почекаю малість. Може, зглянеться треба мною гірський дух і перетворить дубові листи у шовковичні.
Відповідає їй дівчина:
- Та я, невестушка, з тобою почекаю. Може, треба мною зглянеться дух гірський і перетворить дубові листи у шовковичні.
Узялися вони за руки, пригорнулися тісно друг до дружку, стали з гори спускатися. До гірського джерела дійшли, ще одну гору обійшли, усі хребти обшукали — немає ніде шовковичних листів, тільки дубові попадаються. Дивиться невістка — сонце за горою зникло, сховалася вона за девушкину спину, витерла сльози й говорить:
- Бачиш, сестриця, як небо стемніло, скоро місяць зійде. Чула я, начебто на цій горі сам Князь гір живе, ніс у нього червоний, ока зелене. Добра сестриця! Ти адже зовсім молоденька, іди-но краще додому скоріше!
Відповідає їй дівчина:
- Бачиш, невестушка, як небо стемніло, скоро місяць зійде. Та я чула, що у Князя гір ніс червоний, а ока зелене. Давай разом додому відвертаємо!
Подивилася невістка на чисте, прозоре джерело й говорить:
- Почекаю-но я тут ще малість, може, зглянеться треба мною дух води й перетворить дубові листи у шовковичні.
Відповідає їй дівчина:
- Та я с тобою почекаю, може, треба мною зглянеться дух води й перетворить дубові листи у шовковичні.
Узялися вони за руки, тісно пригорнулися друг до дружку й пішли ладь від джерела. До опушки гірського лісу дійшли. Усі гори обійшли, усі хребти обшукали, не видне ніде шовковичних дерев, одні дуби попадаються.
Побачила невістка, що місяць зійшов, і знову тривога її здолала. Прийнялася вона дівчину вмовляти, щоб додому відвертала. А та й слухати не прагне. Заплакала невістка. Дівчину теж тривога здолала: місяць зійшов, а у невістки у кошику зовсім порожньо. Отут задув-засвистів південний вітер: у. Задзвеніла вода у ущелину: дин-даний. Підняла дівчина голову й крикнула:
- Князь гір! Князь гір! Перетвори дубові листи у шовковичні, я тоді за тебе заміж піду!
Тільки вона замовкла, зашелестіли листи на дубах. Випрямилася дівчина й у другий раз крикнула:
- Князь гір! Князь гір! Перетвори дубові листи у шовковичні, я тоді за тебе заміж піду!
Тільки вона замовкла, заколихалися, заметалися галузі на дубах. Та втретє крикнула дівчина:
- Князь гір! Князь гір! Перетвори дубові листи у шовковичні, я тоді за тебе заміж піду!
Тільки вона замовкла, налетів на рівнину ураган, небо й землю чорною завісою огорнув, шумить усі навколо, гуде. Раптом вітер стих, місяць через хмари виплила. А на місці дубів суцільно тути коштують.
Дивляться дівчина так невістка напрочуд чудове, не нарадуються. Руками змахнули й прийнялися листи рвати. Листи зелені, ну прямо смарагд, кожний завбільшки з долоню буде. Тільки почали збирати, а вуж кошик доверху повний. Підняли вони її вдвох і стали спускатися з гори.
А баба будинку метається, не знає, куди дочка поділася. Та вже так обрадувалася, коли чадо своє побачила, начебто скарб безцінний знайшла. А невістку побачила — здалося бабі, начебто цвях їй прямісінько у око застромили. На шовковичні листи не дивиться, знай лається, навіщо її дочка із собою у гори повела. Та на кару не веліла невістці спати лягати, веліла всю ніч шовковичних хробаків стерегти.
На інший день невістка знову пішла у гори за листами, а дівчина їй туди корж із білого борошна віднесла. На горах, на хребтах жодного дуба не видне, скрізь тути ростуть. Незабаром черв'яки нитку виплевивать стали, почали кокони з неї плести.
Та ось одного разу, коли невістка зі старухиної дочкою вдома сиділи, кокони розмотували, приплили з північно-заходу чорні хмари, а за ними вслід чорний вихор прилетів, одним кінцем у саме небо вперся, іншим — по землі мести став. Дерева розгойдує, з коренем із землі вириває, даху з будинків несе. Дівчина й охнути не встигнула, як вихор закрутив її й із собою умчав. Заметалася невістка, навіть заплакала. Кинулася вслід чорному вихору, а він їй під ноги дерева так гілки кидає, щоб усю її исцарапали, пісок так камені кидає, щоб руки їй зранили. А вона усе біжить. Упаде, устане на ноги, знову біжить. Себе не пам'ятає, вихор доганяє, кричить:
- Князь гір, віддай мою сестрицю!
Умчався чорний вихор у гори, невістка — за ним. Тут бідолашної тути ока застили, і не помітила вона, куди чорний вихор раптом зник. Шукає вона на Передній горі, бреде по Західній горі, товсті міцні підошви протерла. Шукає день, шукає ніч, колючий терник плаття їй у жмути порвав. Шукає, шукає, ніяк не знайде свою сестричку. Навіть на слід її напасти не може.
Пройшла весна, минуло літо, осінь прийшла. Кожна травинка у горах знала, що бідна жінка свою сестрицю шукає, і під ноги їй стелилася, щоб м'якше було ходити. Знала про це й кожна яблуня у горах і простягала бідній жінці свої гілки зі спілими плодами. Та усе птаха про це знали. Та розв'язали вони від холодів її врятувати. Вискубали вони у себе пухнув, вирвало пір'я й кинуло їхній невістці. Закружилися пух і пір'я сніжинками, прикрили бідну жінку.
На інший день подув північний вітер, і обернулася невістка гарною пташкою, на тілі у неї пухнув і пір'я виросло. Літає вона й кричить:
- Чжао гу, чжао гу! Шукаю сестру, шукаю сестру!
Пройшли холоду, знову весна настала. А гарна пташка усе літає серед смарагдових тутов і кричить:
- Чжао гу, чжао гу! Шукаю сестру, шукаю сестру!
Літає пташка над безкрайніми полями, літає по синьому небу з білими хмарами й кричить:
- Чжао гу, чжао гу! Шукаю сестру, шукаю сестру!
Скільки місяців пройшло, скільки років минуло, а вона усе літає й кричить. Шкода людям пташку, і прозвали вони її Чжаогу — шукаю сестру!