Споконвіку жили у Каталонських Піренеях феї – охоронниці вод і каменів.
Печери давали їм дах і нічліг, на гірських пасовищах пасли вони сарн, а ранками виходили до озер і рікам стирати свої чарівні одяги. Одяги ці були на заздрість усім селянкам – Біліше снігу, тонше павутини й такі запашні, начебто весь піренейський дрік віддав їм свої квіти. Видалося, сніг лежить на траві, коли сушилися на зелених лугах скатертини, накидки, плаття фей і покривала. Блискучий сніг, найчистіший сніг, такий білий, що ока ріже.
Хто тільки не намагався заволодіти цими чарівними одягами! Адже вони щастяприносят! А хто до щастя не охоч? Ось і думали: поки феї миють у ріці довгі чудесні волосся, поки розчісують їх і говорять про чарівне гірське місто Миранде, який ніхто зі смертних не бачив, можна тихесенько підійти й побрати покривало. Що їм, феям, одним покривалом більше, одним менше...
Але не отут-те було! Коштувало зачути їм людські кроки, як зграєю птахів піднімалися феї у повітря, зникали із трави чарівні одяги, і над головою кривдника стояв дзенькіт, шум і гомін, як від тисяч пташиних голосів, як від тисяч пташиних крив. Старі люди знають: чужі речі, та ще взяті без попиту, удачі й щастя не приносять. Потрібно, щоб самі феї тобі що-небудь подарували, тоді удача твоя на усе життя, а інакше що-небудь погане так трапиться.
Так і було у сім'ї першого із чотирьох тисяч чотирьох прапрадедушек каталонки Долорес Арро.
А кликали діда – першого із чотирьох тисяч чотирьох прапрадедушек Долорес Арро – Пилип Жердина. Дуже вже він худий був, та й багатства у будинку нагромадилося – одні жердини, щоб вигін для овець відгороджувати. Нічого більше немає: ні овець, ні вовни, ні молока, ні грошей.
Та ось трапилося так, що заблудилася у лісі його дочка з онуком. Чекав їхній старий Жердину, чекав та й пішов до печери Рюи-Банис, де жили феї – охоронниці вод і каменів.
Підходить він до печери, тихо йде, але феї його кроки зачули, птахами обернулися, зграєю піднялися й давай його по особі крабоми бити, за руки чіплятися, під ноги кидатися, у своє житло проходу не давати.
- Не потрібно мені від вас нічого! - кричить Пилип Жердина. - Скажіть тільки, де моя дочка з онуком.
Угомонилися феї. Вивели до старого дочка, а у руки дали кошик, де тихим сном спав запеленутий онук. Зрадів старий, але «спасибі» не сказав. Правда, і дурного нічого не подумав.
Дбайливо несе Жердина кошик, чує: у повітрі дзенькіт і шум – феї летять, їх проводжають. Отут би старому й зміркувати, що, видне, побрали феї його сім'ю під захист, що нещастя його кінчаються, а він, навпаки, згадав, що якщо заволодіти чарівними одягами, те...
Здригнулося у Жердя серце, слова старого заклинання на мову самі собою прийшли. Але отут виявився старий Жердина з дочкою й онуком на порозі свого будинку.
Маля прокинулося й заплакав. Мати розгорнула сина, прагне покривало, у яке він загорнений, стирати нести, але став Пилип Жердина на порозі, загородив дорогу.
- Ти що, – кричить, – не бачиш, що у твого сина за пелюшки?!
- Феї його у своє покривало загорнули, щоб він не змерзнув, – відповідає мати.
- Та ти що ж, залишиш його своєму маляті бруднити?
- Феї йому своє покривало віддали, – говорить мати, – йому воно й повинне служити.
- Зовсім у тебе розуму немає! - крикнув старий Жердину.
Вихопив він у дочки покривало, загорнув його у чорну ганчірку й сховав у шафу. Сіл перед шафою й чекає, коли на дзвіниці дзвін тричі вдарить.
Дочекався. Став у трьох кроках від шафи, особою до чарівного покривала, спиною до дверей.
Тричі б'є дзвін на дзвіниці. Тричі говорить старий Жердина слова заклинання:
Покривало, зроби так, Щоб я був товстун, Щоб я помолодів, Щоб я розбагатів!
Пройшло три дні, і Жердина виявив, що став товстіти. Щоки у нього округлилися, крок став пружним, а рука міцної. Тепер і Жердиною старого не назвеш.
Урожай теж обіцяв бути багатим. Про одне тільки забув Пилип Жердина: про те, що чужа річ, та ще взята без попиту, щастя не приносить.
Так воно й вийшло. Образилися феї. Усі одяги, скатертини й покривала, що сушилися на схилі гори Камбре д Аз у долині Ейна, звернули вони у білий камінь. Лягли чарівні одяги білими брилами на зелені схили, начебто ліг сніг на зелені оксамитові одяги гір і забув станути. Дотепер подорожани ухвалюють бачили ці білі камені за одяги фей. А самі феї пішли високо у гори, у своє чарівне місто Миранду, куди нікому зі смертних дорогі немає й не буде. На прощання помстилися феї старому за невдячність. Стільки лих вони на село, де жив Пилип Жердина з дочкою й онуком, обрушили, скільки колось уродилося на поле старого. Селяни за це й вигнали старого із села. Залишився він ні із чим. Поселився у Уре, до нього туди дочка з онуком прийшли.
Нічого, лиха стерпіли. Ріс онук, а разом з ним і щастя росло. чи Те феї старого вибачили, чи то про маля опікувалися, кожний у сімействі Долорес Арро про це по-різному розповідав.
Чарівне покривало старий із собою у Ур приніс, але ніхто ніколи більше перед ним не виголошував заклинань. Раз у рік, коли цвіте на піренейських схилах дрік, виймав він покривало із шафи й усе село приходило на нього любуватися.
Як і раніше цвіли на покривалі вишиті феями квіти, кружляв аромат чарівних квітів голови людей, і згадували вони тоді казки й легенди, а їх у Піренеях безліч. Так ти це й сам уже зрозумів, геть скільки казок прочитав.