У глибокій долині, поритої кочкарником, на березі Золотого озера жила за давніх літ дівиця Хонхинур. Та було у неї двадцять сім улюблених брязкалець.
Прийшла одного разу до дівиці хитра лисиця й говорить:
- Покликали мене на весілля до Хартаган-Ханові, а у мене, нещасної, навіть брязкалець немає. Не чи даси мені двадцять сім своїх, добра дівиця Хонхинур?
- А я с чому залишуся? - здивувалася Хонхинур і не дала лисиці брязкалець.
Розсердилася лисиця й говорить:
- Я йду, але через три дні повернуся, якщо ти й тоді не даси мені своїх брязкалець, то я проглочу твоє Золоте озеро й розтопчу твою купинясту землю!
Пригрозила й пішла.
Сидить дівиця Хонхинур, гірко плаче. Летіли два лебеді, почули дівочий плач і запитують:
- Тому ти, дівиця, плачеш?
- Так як же мені не горювати, як мені зліз не лити, — поскаржилася Хонхинур. - Приходила до мене лисиця, просила двадцять сім брязкалець, а я не дала. Тоді лисиця пообіцяла повернутися через три дні й забрати брязкальця. А якщо я не віддам їх, вона вип'є Золоте озеро й розтопче мою купинясту землю.
Говорять два лебеді дівиці Хонхинур:
- Не засмучуйся й не плач! Якщо прийде лисиця просити двадцять сім брязкалець, не віддавай ні однієї. А якщо буде загрожувати, що проковтне озеро й розтопче землю, ти запитай: "Не тому чи у тебе такий широкий рота, що ти колись уже намагалася проковтнути озеро? Не тому чи у тебе немає копит, що ти вже намагалася розтоптати купинясту землю?"
Піднялися лебеді й полетіли у сусідній гай.
А через три дні з'явилася лисиця й говорить дівиці Хонхинур:
- Віддавай двадцять сім своїх брязкалець, а то я проглочу Золоте озеро й розтопчу купинясту землю!
- Не одержиш ти двадцять сім брязкалець! - відповідає дівиця Хонхинур. - Не тому чи у тебе такий широкий рота, що ти вже намагалася проковтнути озеро, так не змогла? Не тому чи у тебе немає копит, що ти вже намагалася розтоптати купинясту землю, так усе безглуздо?
Здивувалася лисиця.
- Хто тебе навчив таких слів? - запитує.
- Сама додумалася, — відповідає дівиця Хонхинур.
- А поки ти думала, ніхто поруч не пробігав, ніхто повз не пролітав? - не вгамовує лисиця.
- Пролітали два лебеді, — прохопилася дівиця Хонхинур.
- Та куди ж вони зникли? - усе допитується лисиця.
- У сусідній гай полетіли, — відповідає Хонхинур.
Пішла лисиця шукати лебедів. Увесь гай оббігала, кожний кущик і дерево обнюхала. Нарешті знайшла вона лебедів у сосновому дуплі. Піймала їхня лисиця й давай тріпати, присуджуючи:
- Навіщо ви навчили дівицю Хонхинур розуму-розуму, навіщо позбавили мене двадцяти семи брязкалець?!
- Не бий нас, лисиця! - заблагали лебеді. - Краще проси, що прагнеш. Усе зробимо.
- Відвезіть мене за море! - говорить лисиця.
Побрала вона у рота землі ялиновий ціпок, закусила її міцніше, підхопили лебеді своїми розжареними дзьобами цей ціпок з обох кінців і понесли лисицю за море. Ось уже стали до іншого берега підлітати. Побачили люди двох лебедів, що несуть лисицю на ціпку, сталі дивуватися, ворожити сталі.
- Чого лисиці на тому бережу не вистачило? - друг у друга запитують.
- Двадцяти семи брязкалець! - закричала вона, розтиснувши зуби, і полетіла у воду.
Ледве вибралася лисиця на піщану обмілину. Отряхнулася вона, проводила поглядом лебедів, що полетіли, і тільки тоді зрозуміла, що не повернутися їй більше на інший берег моря, не мабуть їй двадцяти семи брязкалець.