Жило одне плем'я у краї, який лежав далеко від моря. У лісах, по яким мандрувало це плем'я, була безліч кенгуру й коала, але людям набридло харчуватися дичиною, захотілося їм покуштувати чого-небудь іншого.
- Підемо до моря, - запропонував хтось. - У море повно риби. Та ось плем'я рушило через ліс. Люди йшли по лісу доти, поки не вийшли до моря у великого мису, біля якого багато озер і заток.
У всіх цих озерах і затоках плавала риба. У той літній вечір, коли прийшло сюди плем'я, над травою й водою хмарою вилася мошкара, і люди раз у раз чули сплески - це риба стрибала за мошкарою.
Чоловіки раділи й міркували про те, скільки наловлять риби. Жінки весело переговорювалися. Вони понесли діточок на берег, щоб викуповувати їх...
Чоловіка сплели мережі й сачки й пішли бродом по обмілинах. Вони метали списи, поринали за рибою й, піймавши рибину, високо піднімали її над собою, щоб усе побачили їхній видобуток.
Разом з людьми до моря прийшли й собаки. Собаки ці були сабоні й швидкі, колись вони теж були людьми. Звичайно вони харчувалися дичиною, яку самі ловили: їм було мале недоїдків, що кидали їм люди. У рідних краях собаки ніколи не голодували, адже там було вдосталь кенгуру, а собаки були гарними мисливцями.
На новому стійбищі у моря ніякої їжі, крім риби, не було, і собаки голодували, тому що ловити рибу вони не вміли.
Одного разу чоловіка піймали стільки риби, що ледь допхали її до стійбища. Вони звалили біля багаття цілу гору сріблистої риби, і, Доки жінки жарили її, рибалки лягли відпочивати під деревами.
Собаки подивилися на цю сріблисту гору, і голод їх став нестерпним. Собачий ватажок підійшов до чоловіків.
-Дайте нам трошки риби. Однаково вам не з'їсти її всю, а ми зовсім оголодали, - попросив він.
- Пішов геть, пес! - закричав один із чоловіків. - Собаки не їдять рибу! - А ми будемо! - сказав собачий ватажок.
-Кенгуру тут ні, і ми зовсім охляли від голоду. Дайте нам риби, щоб ми могли поїсти й набратися сил.
-Самі наловите, якщо вам поїсти полювання, - сказав інший чоловік. - А ця риба наша, не станемо ми ділитися із собаками.
- Собаки не вміють ловити рибу, - сказав ватажок.
- Тоді подихайте з голоду! - крикнув перший чоловік і жбурнув у ватажка каменем.
Отут усе чоловіка підхопилися й сталі гнати собак зі стійбища ціпками й каменями - і глумилися, і глузували з них.
Собаки втекли далеко у ліс, збилися у коло й довго говорили. А плем'я бенкетувало у своєму стійбищі доти, поки від риби залишилися тільки кості. Від усього улову не вціліло ні однієї рибини, Потім люди мирно сиділи й розмовляли до сходу місяця, а коли місяць зійшов, у стійбище повернулися собаки. Вони були повні гніву на людей.
Собачий ватажок відійшов від інших собак, загавкав і пронісся по стійбищу. Він високо підстрибував на бігу, і на лабетах у нього блискав вогонь.
- Так будуть покарані всі себелюби! - крикнув він і став чаклувати.
Від його чаклунства немов вітер пронісся над стійбищем, і всі люди, що були там - жінки, діти, чоловіки, -перетворилися у камені. З тих пір у всіх себелюбів серце кам'яне й немає у них пещення й доброти.