Були часи, коли усе племена говорили на одній мові. Навіть чужі розуміли один одного, і ніхто не спотикався на незнайомих словах, нікого не вважали дурним, як уважають тепер, якщо людей не може порозумітися з іншою людиною й обоє мовчать.
Племен було багато, а говорили всі вони на одній мові, і тому люди легко ділилися один з одним своєю мудрістю й усе племена жили у дружбі.
Але шлюбні закони забороняли чоловікам одного племені одружитися на жінках іншого племені, і люди були незадоволені такими порядками, і тому зібралися старі всіх племен і розв'язали, що кожний може одружитися, на кому він прагне. Чоловік із племені Динго може побрати собі у дружин жінку із племені Ящірки, жінка Кенгуру може вийти заміж за чоловіка Ему - так ухвалили для всіх племен.
Але найшлися племена, яким новий закон не сподобався. Вони відточили списи й зговорилися стояти на своєму.
Та більше всіх гневались племена Черепахи, Жаби й Ворона.
Тоді старі скликали усе племена, щоб разом розв'язати ця суперечка.
Племена, які стояли за новий закон, не вірили, що суперечка можна розв'язати мирно. Вони побоювалися, як би племена Черепахи, Жаби й Ворона не напали на них, - вуж боляче войовничі це були племена. Тому усе захопили із собою бумеранги, списи й стали чекати, що буде.
Але воїни Черепахи, Жаби й Ворона розуміли, що інших племен більше, і вони придумали, як пересварити тих, кому подобається новий закон, щоб вони побилися й перебили один одного.
Коли у призначений день усі люди зібралися разом, племена Черепахи, Жаби й Ворона почали танцювати й співати. Ледве хто-небудь утомлювався, на його місце відразу ставав іншою. Вони тупотіли й кричали й не зупинялися навіть тоді, коли, за звичаєм, усе сідали за їжу.
А інші племена стояли навколо й дивилися на них. Але йти під час співу й танців не покладалося: це викликало б на плем'я нещастя й нещастя.
Так люди стояли й дивилися на танці, і голод усе більше й більше мучив їх, і ноги у них підкошувалися, і очі закривалися від утоми.
Три дні танцювали й співали племена Черепахи, Ворона й Жаби, а на третій день від голоду й утоми людей інших племен охопила злість, і мовлення їх стало зухвалою й образливої. Усе гнівалися й штовхали один одного.
А тому що усе племена говорили на одній мові, кожний розумів, що сусід його ображає, і люди настільки роз'ярилися, що схопилися на ноги й почали битися.
Бійка між друзями страшніше бійки ворогів. Багато упали у цій сутичці, і племена розійшлися у ненависті.
З тих самих пор і розв'язало кожне плем'я говорити не так, як говорять інші племена. Кожне плем'я придумало собі свою власну мову, щоб тільки одноплемінники розуміли один одного.
Ось так, як зараз.
Жило одне плем'я у краї, який лежав далеко від моря. У лісах, по яким мандрувало це плем'я, була безліч кенгуру й коала, але людям набридло харчуватися дичиною, захотілося їм покуштувати чого-небудь іншого.
- Підемо до моря, - запропонував хтось. - У море повно риби. Та ось плем'я рушило через ліс. Люди йшли по лісу доти, поки не вийшли до моря у великого мису, біля якого багато озер і заток.
У всіх цих озерах і затоках плавала риба. У той літній вечір, коли прийшло сюди плем'я, над травою й водою хмарою вилася мошкара, і люди раз у раз чули сплески - це риба стрибала за мошкарою.
Чоловіки раділи й міркували про те, скільки наловлять риби. Жінки весело переговорювалися. Вони понесли діточок на берег, щоб викуповувати їх...
Чоловіка сплели мережі й сачки й пішли бродом по обмілинах. Вони метали списи, поринали за рибою й, піймавши рибину, високо піднімали її над собою, щоб усе побачили їхній видобуток.
Разом з людьми до моря прийшли й собаки. Собаки ці були сабоні й швидкі, колись вони теж були людьми. Звичайно вони харчувалися дичиною, яку самі ловили: їм було мале недоїдків, що кидали їм люди. У рідних краях собаки ніколи не голодували, адже там було вдосталь кенгуру, а собаки були гарними мисливцями.
На новому стійбищі у моря ніякої їжі, крім риби, не було, і собаки голодували, тому що ловити рибу вони не вміли.
Одного разу чоловіка піймали стільки риби, що ледь допхали її до стійбища. Вони звалили біля багаття цілу гору сріблистої риби, і, Доки жінки жарили її, рибалки лягли відпочивати під деревами.
Собаки подивилися на цю сріблисту гору, і голод їх став нестерпним.
Собачий ватажок підійшов до чоловіків.
-Дайте нам трошки риби. Однаково вам не з'їсти її всю, а ми зовсім оголодали, - попросив він.
- Пішов геть, пес! - закричав один із чоловіків. - Собаки не їдять рибу!
-А ми будемо! - сказав собачий ватажок.
-Кенгуру тут ні, і ми зовсім охляли від голоду. Дайте нам риби, щоб ми могли поїсти й набратися сил.
-Самі наловите, якщо вам поїсти полювання, - сказав інший чоловік. - А ця риба наша, не станемо ми ділитися із собаками.
- Собаки не вміють ловити рибу, - сказав ватажок.
- Тоді подихайте з голоду! - крикнув перший чоловік і жбурнув у ватажка каменем.
Отут усе чоловіка підхопилися й сталі гнати собак зі стійбища ціпками й каменями - і глумилися, і глузували з них.
Собаки втекли далеко у ліс, збилися у коло й довго говорили. А плем'я бенкетувало у своєму стійбищі доти, поки від риби залишилися тільки кості. Від усього улову не вціліло ні однієї рибини,
Потім люди мирно сиділи й розмовляли до сходу місяця, а коли місяць зійшов, у стійбище повернулися собаки. Вони були повні гніву на людей.
Собачий ватажок відійшов від інших собак, загавкав і пронісся по стійбищу. Він високо підстрибував на бігу, і на лабетах у нього блискав вогонь.
- Так будуть покарані всі себелюби! - крикнув він і став чаклувати.
Від його чаклунства немов вітер пронісся над стійбищем, і всі люди, що були там - жінки, діти, чоловіки, -перетворилися у камені.
З тих пір у всіх себелюбів серце кам'яне й немає у них пещення й доброти.