У колишні часи у горах Ассирії люди жили довго й не думали вмирати. Старі були життєрадісними, працьовитими й хоробрими. Вони весь день працювали, але, незважаючи на це, їх ніколи не залишала бадьорість духу. Ассирийци жили у окремих князівствах. Та розділяли ці князівства високі гори й глибокі ущелини.
Вершини синіх гір були покриті снігами, а у підніж розстелялися зелені луги. Тут паслися більші череди диких кіз і баранів, за якими полювали пантери. Високо у небі кружлялися цар-птаха - орли й своїми зіркими очима вистежували жертву. По ущелинах текли бурхливі багатоводні ріки, ламаючи усе на своєму шляху. Зима тут була сувора, а літо прохолодне; повітря було чисте й прозорий.
Люди жили подовгу, а коли наступала старість, вони вже не могли працювати. Сили їх висихали, але вони не вмирали. Душу їх, видалося, нізащо не прагла розставатися з тілом.
У ассирийцев-горців у ті часи був жорстокий звичай, який і тепер залишився у пам'яті глибоких старих. Старший син брав на плечі свого старого батька, піднімався на високу скелю, і звідти старий сам стрибав у глибоку, темну прірву, де спочивали останки батьків і предків-горців.
Гірське сільце Зуми у долині Галия д Марги, подібно гнізду ластівки, прилипла до підніжжя гори. Давним-давно у цім сільці жив зі своїм сином, онуками й правнуками прадавній старий по імені Хнанишу. Узимку він цілий день грівся біля вогнища, а влітку сидів на сонце. Ось уже сьомий рік він не міг нічого робити. Життя у горців була дуже важкої, не можна було тримати зайвого їдця. Та природно, наближався день, коли дідусеві Хнанишу треба було розстатися зі своїм рідним вогнищем. Старший син Овдишу усе відкладав цей день, але його дружина Шарби днем і вночі не давала йому спокою, продзижчала йому усе вуха, що їй набридло доглядати за старим, годувати, умивати й забирати за ним, і без кінця говорила, що пора старому відправлятися до своїх предків і що ті чекають не дочекаються його приходу.
Старшому синові Овдишу волею-неволею довелося підкоритися вимогам дружини. Але усе у селі дуже любили Хнанишу. Він знав і з майстерністю
Розповідав багато казок, оповідань і билин. Однак останнім часом йому було не до казок. Він дуже схуд, щоки й ока ввалилися, руки тремтіли, і він зовсім втратив апетит. Він усю зиму лежав біля вогнища, а у теплий час сидів на сонце, нікого й нічого не зауважуючи, начебто спав.
Ось настала весна. Як тільки сонце стало тепліше пригрівати й ніжніше пестити вершини гір, лісу й долини, природа стряхнула із себе зимову шубу й надягла вбрання нареченої-весни. Зажурчали струмки, зазеленіли лугу, розпустилися бруньки на деревах, у садах і лісах запекли перші солов'ї. Дикі бджоли закружилися над гірськими квітами. Та у людей, на душі стало веселіше й привольнее. Але тільки одне продовжувало турбувати їх - доля Хнанишу.
Усі тільки й говорили про дідуся й жалували, що скоро прийде попрощатися з ним. Він, почуваючи це, у той останній день прокинувся дуже рано й попросив винести його на сонце. Він довго сидів і дивився вдалину, нікого не зауважуючи, тільки губи його ледве помітно ворушилися. Видне було, що він читає молитву. Незабаром довкола нього зібралося усе населення сільця. Першої підійшла молодша невістка. Вона вимила йому особа й руки, зачесала його, нагодувала й напоїла. Потім підійшов, перевалюючись, як стара курка, шамаша Курякус. Він, пихкаючи, як казан, прочитав на прадавній ассірійській мові молитву й, благословивши Хнанишу, відійшов убік. Після молитви стали підходити прощатися з ним спочатку родичка, а потім усі жителі села. Вони цілували його сиву голову й щокою доторкалися до його щоки. Коли церемонія була закінчена, старший син Овдишу спритно звалив його на плечі й поніс у останню путь. Отут усе заплакали, закричали діти. Видалося, що над сільцем нависла смертельна небезпека.
Овдишу повільно пів у напрямі до чамчама. Йому потрібно було піднятися на гору по вузькій стежці, пройти крізь невеликий дубовий ліс, звідки приблизно через один привал шляху вже можна було бачити камінь, на який необхідно було присісти на кілька хвилин, відпочити й сказати своє останнє "вибачай". На відстані ста із зайвим ліктів височіла чорна, похмура й гола скеля - "скеля смерті".
На неї потрібно було підніматися по сходах, висічених у скелі. На вершині скелі перебував майданчик у три лікті
Ширини й п'ять ліктів довжини. Син повинен принести туди батька, поставити його на ноги, а сам, не чекаючи, коли старий стрибне у прірву, піти. Старий ставав особою до сходу, читав молитву, хрестився, робив кілька кроків уперед і кидався вниз у бездонну чамчама, де зникав на віка століть, а душу його летіла на сьоме небо.
Коли Овдишу присів відпочити й посадив поруч із собою батька, він раптом почув, що дідусь схлипує. Сльози, як весняний дощовий потік, котилися по його щоках. Син дуже здивувався. " Як же це так, - подумав він, - батько, який був героєм декількох війн, був кращим і самим хоробрим мисливцем на диких кабанів, пантер і ведмедів, батько, який прожив довше всіх, батько, якому набридло вести таке життя, - плаче!". "Батько, - запитав син, - невже ти злякався смерті?" Батько підняв голову, обійняв сина й тремтячим голосом сказав: " Ні, синок, не тому я плачу, що мені шкода себе й що я боюся смерті, а тому, що мені шкода тебе". Син здивувався ще більше й сказав: "Батько, я зовсім здоровий і ще добре себе почуваю й один на один можу йти на ведмедя, чому ти жалуєш мене?" "Мені шкода тебе тому, що коли-небудь настане день, коли ти зостаришся й нікому не будеш потрібний, тоді твій син побере тебе на плечі й понесе по цій стежці й кине у прірву. Ось тому-те я плачу, дорогий синок".
Він витер рукавом сльози й сказав: "Ну, а тепер пора у шлях".
Почувши такі слова, Овдишу довго не міг отямитися, А коли він опам'ятався й глянув на батька, йому стало так шкода старого, що, не давши йому вимовити ні слова, він підняв його на руки й поніс назад у село.
Коли син з батьком на руках здався у селі, там ще усе плакали й голосили. Усе дуже здивувалися й подумали, що трапилося яке-небудь лихо. Тоді син вийшов уперед і усе пояснив. Усе розв'язали, що треба дати старому спокій і дати йому спокійно дожити своє століття.
Із цього дня Хнанишу повеселів і прийнявся знову розповідати казки й билини.
Так мудрий Хнанишу переконав своїх земляків, що вони несправедливо надходили зі своїми старими.