Одного разу ввечері жебрак вертався до себе додому. Проклинаючи свою долю, він гірко скаржився:
- Щастя... Де воно, Щастя? Будь прокляте це Щастя!
Доля захотіла, щоб Щастя відгукнулося й прийшло послухати його скарги й стогону. Та ось, тільки-но жебрак вимовив ці слова, Щастя схопило його за руку й сказало:
- Іди до мене. Не бійся. Я - твоє Щастя.
Щастя підняло його у повітря й віднесло далеко; потім воно вилучило його у входу у печеру й промовило:
- Там, усередині печери, сховані всі скарби миру. Спустися й побери собі, що захочеш. Але не бери занадто багато. Нехай твоя ноша буде легкої, щоб ти зміг допхати її до будинку. Дорога має бути довга й важка, і ти підеш один, без попутника. Якщо упустиш ношу на землю, назавжди втратиш її. Будь розсудливим і не жадуй.
Так сказало Щастя й зникло. Жебрак спустився у печеру, і у нього розбіглися очі від безлічі скарбів і дорогоцінних каменів. Він почав вистачати найкрасивіші й наповнювати ними свій мішок. Через годину він вийшов з
Печери, несучи на плечах важку ношу.
Зробивши кілька кроків зі своїм мішком, жебрак задихнувся від утоми; рясний піт виступив на його особі, покрив усе тіло. Він відчув, що сили його висохнули й він не може далі тягти свій вантаж.
"А що якщо я вилучу мішок на землю й покочу його? - подумав він. - Не може бути, щоб я не докотив його додому цілим".
Так він і зробив. Тріумфуючи й смакуючи радість від володіння багатством, покотив злиденний набитий мішок. Але майже у самого будинку він розігнув спину - і мішок раптом зник. Руки бідняка стискали повітря. Він оглянувся навколо, став кричати й плакати, проклинаючи свою нещасну частку.
Та у ту ж мить знову з'явилося Щастя. Гнівно подивилося воно на нього й сказало:
- Ти злочинець перед своїм щастям і самим собою. Тебе ніщо не задовольняє, тобі не вистачає ніякого багатства. Тобі було дано багато, і ти повинен був побрати стільки, скільки міг віднести. Але ти поскупився й звалив на себе непосабону ношу. Тепер ти втратив усе. Нехай це послужить тобі уроком, навчить задовольняти невеликим.