У баби було два сини. Обоє солдати. Мати й запитує: «Діти, а що це таке війна?» А вони говорять: «Тобі справи немає!» (А із французом тоді билися, так, так, дорогі мої! Та бабі вони ніколи не говорили про війну. Та тоді миколаївським солдатам землі не давали. Вони жебрали; їх дарували добре, жалували.)
Приходить солдатів миколаївський: «Здраствуй, бабуся!»- «Здраствуй, синок. Ти солдат?» — «Солдат».- « Щодо війни-те як?» —«Знаю, бабуся... Можу показати! А де ваші діти?» —«Вони на косовицю виїхали. До вечора не приїдуть».-«А багато у тебе горщиків?» — «Багато, - говорить.- Корів багато й горщиків багато».- «Неси, - говорить, — усі!»
Вона наносила повну квартиру. «Бабуся, присмаж мені підкріпитися», - солдат говорить. Нагодувала вона солдата. «А мед?» Та мед принесла. Та свинини, і полотна дала. «А всі горщики принесла?» — « Ні, у грубці один великий поставлений. Із щами».-«Неси і його!»
Вона принесла. «Бабуся, усе принесла?» — «Усі, годувальник».- «Тепер колун принеси. Буду війну влаштовувати. А ти, бабуся, полезай під грубку. А то полетять шрапнелі — уб'ють ще!»
Залізла бабуся під грубку. А він: « Та-Та-Та!»- по горщиках. «Чуєш, бабуся?- кричить.- Це ми на ворога наступаємо. Зараз будемо боротися!» (Раніше тільки рушниці й багнети були у нас у турецьку війну.)
Як крикне: «Ура!» Та почав горщики бити. Горщики штовхає. Рами, скла — ущент! Цегла почала товкти, поки не утомився.
А бабуся думає — солдатів з розуму зійшов! «Ой, годувальник, скільки отут набите!» — «Ці черепки — солдатські тіла. А молоко кров. Це я один був. А мільйонна армія була б — чай, і квартири не було б... Так, так, так, так».
Та пішов.
Приїжджають сини. Скрізь вітер свище. «Що таке?»- «Так солдат війну показував!..»