Баба слушна

У старий час у солдатах до двадцяти п'яти років служили. Це давно — при Миколі Першому було. Ось один отслуживший пробирався з далеких місць у рідне село. Дійшов до річки, а на ній тільки-тільки лід рушив — ні переходу, ні перевозу. На березі багато перехожих-проїзних, теж льодохід перечікують. Вибрав солдат містечко посуше, хмизу наносив, багаття розпалило й над вогнем казанок з водою повісив. Підходить уводити, увести до ладу ньому пан і говорить: «Посторонися, служивий, я у вогню погріюся!» Солдат відповідає: « Ні, пан, проходи повз! Немає за що мені тебе гріти».- «Що так?» — «Що не що, а старе зайшло. Ти нашого брата, окромя батога, нічим не грів!» Купець підходить. Говорить: «Налий мені, служивенький, кружечку окропу, душу зігріти. Промерз я на вітрі!» Солдат відповідає: «Не прогневайся, ваша статечність, не від чого подати. Казанок маленький, самому горяченького ледве вистачить. А душу тобі на тому світлі у пеклі погріють».- «Геть як! Це за що ж ти мені прирік у пеклі бути?» — «А за те: на чужому нестатку наживаєшся. Коли бідній людині у борг даси, так після три шкіри знімеш!» — «Бач ти який хоробрий! - говорить купець.- Побоявся б такі слова говорити».- «Мені боятися нема чого, - відповідає солдат, — мого століттю небагато залишилося. Може, ось на цім місці й смерть до мене підійде». А Смерть отут як отут — легка на спомині! Говорить вона: «Здорово, солдат».- «Здраствуй, здраствуй! - відповідає солдат.- Сідай до вогника, погрійся. Кипяточку не чи прагнеш? Та сухариком поділюся». Посиділа Смерть із солдатом, погрілася у багаття й говорить: «Спасибі, солдатик, на привіті! Живи поки. Поклич, коли знадоблюся». Та пішла своєю дорогою... Пан зі страху слова не виговорить. А купець солдата запитує: «Це за що ж їй така пошана? Нас із паном знати не прагне, а цю, страшну, геть як приветил!» — «А я на неї не ображаюся, - відповідає солдат, - вона баба слушна: чия година прийшла, того й побере, не подивиться ні на чин, ні на багатство».