У одному селі жив мужик. У мужика було сім синів. Сини захотіли ділитися. Батько бачить, що сини вже ділитися хочут, він і каже синам: «Можна ділитися, хлопці, але тільки будете жити роздільно, так у вас сили не буде». Та вони кажуть батькові: « Як сили не буде? Яка була, така й буде!» Батько ним відповідає: « Ні, сини, такої сили не буде у вас! Ось ми живемо зараз у купі — немає одного у нас, справа справляється, а якщо ти будеш один жити, там, де-небудь, залишиться».
Ось батько пішов, бере під балією віник і приносить ім. У вінику, може, двадцять пруток було, і говорить їм: «Ось ви всі тепер сабоні й хлопці здоровіший. Нате цей віник, зламайте його».
Старшой побрав ламати — тільки гнеться; ну й усі вони ламали, а віник тільки гнеться. Батько й говорить: «Ну, ось бачите, сини, тільки він гнеться, а не ламається».
Він розв'язує віник, подає старшому синові прутик: «На-но цей прутик — зламаєш алі немає?» Син побрав — ледве не на борошно потер його. Подає другому, і другий так, і третій. Він і говорить: «Ось бачите — як віник у купці, так тільки гнувся, не ламався, а поодинці прутик ламається. Ось так і нас. Якщо будемо жити поодинці — кожний зламає, а якщо будемо жити дружно, за одне всі, то нас ніхто не зламає».
Сини й не стали відділятися.