У Москві білокамінної жив один хлопець у працівниках; задумав на літо у село йти й став просити у хазяїна розрахунків. Тільки не багато довелося йому одержувати грошей, всього-на-всього один півкарбованця. Побрав він цей півкарбованця й пішов за Калузьку заставу; дивиться — сидить на валу сліпий жебрак і просить Христовим іменем милостині. Мужик подумав-подумав і зглянувся; подав йому півкарбованця й каже: «Це, дідок, півкарбованця; прийми з нього Христа заради семітку, а сорок вісім копійок дай мені здачі». Сліпий поклав півкарбованця у свою калитку й знову затяг: «Православні християни, подайте Христа заради сліпому-невидущему!» — «Що ж ти, старий? Подавай мені здачу». А він начебто не чує: «Нічого, рідний! Ще сонечко високе, встигну до двору помаленьку доплентатися». - «Оглухнув, чи що? Мені самому йти добрих сорок верст, гроші у дорозі-те потрібні!» Побрало мужика горі пущі гострого ножа: «Агов, — говорить, — старий чорт! Подавай здачу; не те я з тобою оброблю по-своєму!» Та почав його повертати на всі сторони. Сліпий у всю глотку закричав: «Панотця, грабують! Варта, варта!»
Побоявся мужик лиха нажити, кинув сліпого; краще, думає про себе, від гріха піти, а то не рівна година — прибіжать вартові, та ще у місто поведуть! Відійшов кроків з десяток алі більше, зупинився на дорозі й усе дивиться на жебрака: шкода, бач, своїх трудових грошей! А той сліпий на двох милицях ходив, і обоє милиці при ньому лежали: один із правого боку, іншої з лівого. Розгорілося у мужика серце, радий усяке зло йому зробити: «Постій же, хоч милицю віднесу так подивлюся, якось ти додому поплетешся!» Ось дібрався потихеньку й потягла милиця; а сліпий посидів небагато часу, вилупив свої бельми на сонце й говорить: «Ну, сонечко не хворе високо; чай, час і додому збиратися. Агов ви, костилики, мої панотці! Чи не час до двору йти?» Став він шарити по обидва боки: ліворуч-те милиця отут, а праворуч-те немає: «Уж цей мені милиця давно опостил! Ніколи його відразу не обмацаю». Пошарив-Пошарив і говорить сам із собою: «Знати, хто-небудь наді ною жарт сшутил! Так нічого: і на одному доплентаюся». Устав і поплівся на одній милиці; слідом за ним пішов і мужик.
Ішли, ішли; близько від села, у самого-таки переліска, коштують дві старі хатинки. Підійшов сліпий до одній хатинці, розперезався, зняв з пояса ключ і відімкнув свою келію; тільки він відчинив двері навстіж — а мужик скоріше туди, забрався наперед нього, сіл на крамницю й дух притаил. «Подивлюся, — думає, — що далі буде?» Ось сліпий пішов у хатинку, наклав на двері зсередини гачок, обернув до переднього кута й помолився на святі ікони; опосля кинув пояс із шапкою на прилавок і поліз під грубку — так і загриміли сковородні так рогачі. Маленько почекавши тягне оттудова барило; витягся, поставив на стіл і почав витряхать із калитки набрані гроші так у барило класти; у того барила збоку горлечко було мале — так, щоб мідному п'ятаку пролізти. Залишав туди гроші, а сам таке слово вимовив: «Слава богу! Насилу п'ятсот доровнял; так спасибі й тому молодцю, що півкарбованця дав; якби не він під руку попався, ще дня три просидів би на дорозі».
Посміхнувся сліпий, сіл на підлогу, раскорячился й ну підкочувати барило із грішми: покотить його від себе, а він удариться про стінку так назад до нього. «Дай підсоблю йому, — думає мужик, — повно йому, старому чортові, куражитися!» — і негайно до рук прибрав барило із грішми. «Бач, зачепив за крамницю!» — говорить сліпий і пішов мацати; мацав, мацав — немає ніде; злякався, серцевий, відчинив небагато двері, просунув голову й закричав: «Пантелей, а Пантелей! подь-но, брат, сюди!»
Прийшов Пантелей — такий же сліпий; поруч із цим у іншій келії жив. «Що таке?» — запитує він. «Так бач яка притча вийшла! Катав я по підлозі барило із грішми, а куди він тепер подівся — сам не відаю; жарт чи — п'ятсот рубльов грошей! Уже не чи поцупив хто? Видайся, у хаті нікого не було». - «Поделом злодієві й борошно! - сказав Пантелей. - Бач ти, старий, зовсім з розуму вижив! Немов мала дитина, задумав грішми відіграти; ось тепер і плач від своєї гри! А ти б зробив по-моєму: у мене своїх, почитай, з п'ятсот рубльов, ось я розміняв їх на асигнації й зашив у цю стару шапку; мабуть на неї ніхто не поласиться!»
Мужик почув ці мовлення й думає: «Добре! Адже шапка у тебе до голови не цвяхом прибита». Став Пантелей входити у хату, тільки за поріг переступив, а мужик цап-царап з нього шапку, так у двері, і побіг додому без оглядки. А Пантелей подумав, що шапку-те підчепив у нього сусід, хвать його по рилу: « У нас, брат, так не роблять! Свої гроші втратив так на чужі заздришся!» Схопили один одного за чесні волосся, і пішла у них бійка велика. Поки вони билися, мужик далеко пішов; на ті гроші він знатно поправився й зажив собі розкошуючи.