Жив-Був селянин, у нього було два сини: менший був у дорозі, старшой при будинку. Став батько помирати й залишив синові при будинку вся спадщина, а іншому нічого не дав; думав, що брат брата не изобидит. Як батько-те помер, старшой син його поховав і всю спадщину у себе удержав. Ось приїжджає інший син і гірко плаче, що не застав батька у живі. Старшой йому й говорить: «Батько мені усе одному залишив!» Та дітей-те у нього не було, а у меншого був син рідної так дочка-приймак.
Ось старшой одержав усю спадщину, розбагатів і став торгувати дорогими товарами; а менший був бідний, рубав у лісі дрова так возив на ринок. Сусіди, жалуючи його бідність, зібралися й дають йому грошей, щоб він хоч дріб'язком торгував. Бідняк боїться, говорить їм: « Ні, добрі люди, не поберу я ваші гроші; нерівно проторгуюся — чому я вам борг заплачу?» Та вмовилися двоє сусідів як-небудь ухитритися так дати йому грошей. Ось як поїхав бідний за дровами, один з них наздогнав його обхідною дорогою й говорить: «Поїхав я, братик, у далекий шлях; на дорозі віддав мені боржник триста рублів — не знаю, куди їх запроторювати! Додому ворочатися не хочеться; побери, мабуть, мої гроші, похрани у себе, а краще-но торгуй на них; я приїду не швидко; після виплатиш мені понемножку».
Бідний побрав гроші, привіз додому й боїться, як би їхнім не втратити, як би дружина не знайшла так не издержала замісце своїх. Думав-Думав, і сховав у маленку із золою, а сам пішов знадвору. Приїхали без нього міняйли — ось що скуповують золу так міняють її на товар. Баба побрала й віддала їм цю маленку із золою. Повернувся додому чоловік, бачить, що маленки ні, запитує: «Де зола?» Дружина відповідає: «Я її продала міняйлам». Ось він злякався, тужить і горює, а тільки усе мовчить. Бачить дружина, що він сумний; приступилася до нього: «Що за напасть із тобою трапилася? Тому так сумний?» Він і зізнався, що у золі були заховані у нього чужі гроші; розсердилася баба — і рве, і метає, і сльозами заливається: «Навіщо ти мені не повірив? Я б ліпше твого приховала!»
Знову поїхав мужик по дрова, щоб потім на ринку продати так хліба купити. Наздоганяє його інший сусід, говорить йому ті ж самі мовлення й дає під сохрану п'ятсот рублів. Бідняк не бере, відмовляється, а той йому насабоно всунув гроші у руку й поскакав по дорозі. Гроші-Те були папірцями; думав-думав: куди їх покласти? Побрав так проміж підбивки й сховав у шапку. Приїхав у ліс, шапку повісив на ялинку й почав рубати дрова. На його лихо прилетів ворон і відніс шапку із грішми. Мужик потужив, погоревал, так, видне, так тому й бути! Живе собі як і раніше, торгує дровишками так дріб'язком, абияк перебивається. Бачать сусіди, що часу пройшло досить, а у бідного торг не прибуває; запитують його: «Що ж ти, братик, зле торгуєш? Алі наші гроші затратити боїшся? Коли так, краще віддай наше добро назад». Бідний заплакав і розповів, як пропали у нього ихние гроші. Сусіди не повірили й пішли просити на нього до суду. « Як розсудити ця справа? - думає суддя. - Мужик — людей смирний, незаможний, побрати з нього нема чого; коли у у'язницю посадити — з голоду помре!»
Сидить суддя, пригорюнясь, під віконцем, і побрало його великий роздум. На той час як навмисно відіграли на вулиці хлопчиська. Та говорить один — такий жвавий: «Я бурмистер буду: стану вас, хлопці, судити, а ви приходите до мене із проханнями». Сіл на камінь; а до нього підходить інший хлопчисько, кланяється й просить: « Я-Де ось цьому мужичку дав грошей у борг, а він мені не платить; прийшов до твоєї милості суду на нього просити». - «Ти позичав?» — запитує бурмистер у винуватого. «Брав». - «Чому ж не платиш?» — « Нема чим, панотець!» — «Слухай, чолобитник! Адже він не відмикається, що брав у тебе гроші, а заплатити йому невміч, так ти відстрочи йому борг років на п'ять — на шість, либонь він поправиться й віддасть тобі з лихвою. Згодні?» Хлопчиська обоє поклонилися бурмистрові: «Спасибі, панотець! Згодні». Суддя усе це чув, зрадів й говорить: «Цей хлопчик розуму мені дав! Скажу і я своїм чолобитникам, щоб відстрочили вони бідному». За його словами погодилися багаті сусіди почекати роки два-три; либонь тим часом мужик поправиться!
Ось бідний знову поїхав у ліс за дровами, полвоза нарубав — і зробилося темно. Залишився він на ніч у лісі: « Ранком-Де з повним возом відвертаю додому». Та думає: де йому ночувати? Місце було глухе, звірів багато; поруч коня лягти — мабуть, звірі з'їдять. Пішов він далі у хащу й вліз на більшу ялину. Уночі приїхали на це саме місце розбійники — сім людей, і говорять: «Дверцята, дверцята, отворитеся!» Негайно відчинилися дверцята у підземелля; розбійники давай носити туди свій видобуток, знесли всю й наказують: «Дверцята, дверцята, затворитеся!» Дверцята зачинили, а розбійники поїхали знову на видобуток. Мужик усе це бачив, і коли колом його стихло — спустився з дерева: «А ну-тка я спробую — не відчиняться ль і мені ці дверцята?» Та тільки сказав: «Дверцята, дверцята, отворитеся!» — вони у ту ж хвилину й отворилися. Увійшов він у підземелля, дивиться — лежать купи золота, срібла й усякої всячини. Зрадів бідний і на світанку прийнявся тягати мішки із грішми; дрова геть скинув, навантажив віз сріблом так золотом і скоріше додому.
Зустрічає його дружина: «Ох ти, чоловік-чоловік! А я вуж з горя пропадала; усе думала: де ти? Або деревом задавило, або звір з'їв!» А мужик веселехонек: «Не журися, дружина! Бог дав щастя, я скарб знайшов; підсобляй-но мішки носити». Скінчили роботу, і пішов він до багатого брата; розповів усі, як було, і кличе із собою їхати по щастя. Той погодився. Приїхали разом у ліс, відшукали ялина, крикнули: «Дверцята, дверцята, отворитеся!» Дверцята відчинилися. Почали вони тягати мішки із грішми; бідний брат наклав віз — і задоволений став, а багатому всі мало. «Ну ти, братик, поїдь, — говорить багатий, — а я за тобою скоро буду». - «Добре! Не забудь же сказати: «Дверцята, дверцята, затворитеся!» — « Ні, не забуду». Бідний виїхав, а багатий ніяк не може розстатися: усього раптом не відвезеш, а покинути жалко! Отут його й ніч застигла. Приїхали розбійники, знайшли його у підземелля й відрубали йому голову; познімали свої мішки з воза, замісце того поклали вбитого, настьобали кінь і пустили на волю. Кінь кинувся з лісу й привезла його додому. Ось отаман розбійницький і сварить того розбійника, що вбив багатого брата: «Навіщо ти вбив його рано? Треба було наперед розпитати, де він живе? Адже у нас багато добра убуло: видне, він же повитаскал! Де тепер знайдемо?» Осавул говорить: «Ну, пускай той і дошукується, хто його вбив!»
Недовго через став той убивця розвідувати; не чи віднайдеться де їхнє золото? Приходить як є до бідного брата у крамничку; те-інше поторгував, запримітив, що хазяїн нудний, замислюється, і запитує: «Що так зажурився?» А той і говорить: «Був у мене старшой брат, так лихо спіткало: хтось убив його, третього дні кінь на двір привезла з відрубаної головою, а сьогодні поховали». Розбійник бачить, що на слід потрапив, і давай розпитувати; прикинувся, начебто дуже жалує. Довідався, що після вбитого вдова залишилася, і запитує: «Хоч є чи у сироти свій-те куточок?» — « Є — будинок важливий!» — «А де? Укажи мені». Мужик пішов, указав йому братів будинок; розбійник побрав шматок червоної фарби й поклав на воротах замітку. «Це для чого?» — запитує його мужик. А той відповідає: « Я-Де прагну допомогти сироті, а щоб легше будинок знайти — навмисно замітку зробив». - «Е, брат! Моя невістка ні у чому не має потреби: слава богу, у неї всього досить». - «Ну, а ти де живеш?» — «А ось і моя хатинка». Розбійник і у нього на воротах поклав таку ж замітку. «А це для чого?» — «Ти, — говорить, — мені дуже сподобався; стану до тебе на нічліг заїжджати; повір, брат, для твоєї ж користі!» Повернувся розбійник до своєї зграї, розповів усе один по одному, і вмовилися вони їхати вночі — ограбувати й убити всіх у обох будинках так відвертати своє золото.
А бідний прийшов до двору й каже: «Зараз спознался із мною молодець, заплямував мої ворота — стану, говорить, до тебе зазавжди на постій заїжджати. Такий добрий! А як про брата шкодував, як праг невістці допомогти!» Дружина й син слухають, а дочка-приймак говорить йому: «Панотець, не чи помилився ти? Добре чи отак буде? Не розбійники ль це вбили дядюшку, а тепер кинулися свого добра так нас розшукують? Мабуть, наїдуть, розграбують, і від смерті не підеш!» Мужик злякався: «А що дивувати? Адже я його допрежде того ніколи не бачив. Ось лихо! Що ж робити-те станемо?» А дочка говорить: «Мабуть же ти, панотець, побери фарби так по всьому відділкові й заплямуй ворота такими ж мітками». Мужик пішов і заплямував ворота у всьому відділку. Приїхали розбійники й не могли нічого розшукати; відвертали назад і прибили розвідника: навіщо негаразд плямував? Нарешті розсудили: «Видне, ми на хитрого напали!» і почекавши небагато приготували сім бочок; у шість бочок посадили по розбійникові, а у сьому масла налили.
Поїхав колишній розвідник із цими бочками прямо до бідного брата, приїхав надвечір і попросився ночувати. Той і пустив його, як знайомого. Дочка вийшла на двір, стала оглядати бочку, одну відкрила — у ній масло, іншу спробувала відкрити — ні, не зможе; припала вухом і слухає, а у бочку хтось ворушиться й дихає. «Е, — думає, — так отут недобра хитрість!» Прийшла у хату й говорить: «Панотець! Чим будемо гостя пригощати! Сем-но я піду затоплю грубку у задній хаті так виготовлю чого-небудь повечеряти». - «Ну що ж, ступай!» Дочка пішла, затопила пекти, так між готуванням усе воду гріє, окріп носить так у бочки ллє; усіх розбійників заварила. Батько з гостем повечеряли; а дочка
Сидить у задній хаті так вартує: щось буде? Ось коли хазяї заснули, гість вийшов на двір, свиснув — ніхто не відгукується; підходить уводити, увести до ладу бочкам, кличе товаришів — немає відповіді; відкриває бочки — звідти пар валить. Догадався розбійник, запріг коней і забрався знадвору з бочками.
Дочка замкнула ворота, пішла будити своїх домашніх і розповіла усе, що зробилося. Батько й говорить: «Ну, дочка, ти нам життя врятувало, будь же законною дружиною моєму синові». Веселим пирком і весілля зіграли. Молода одне батькові повторює, щоб продав свій старий будинок так іншої купив: міцно боялася розбійників! Не рівна година — знову подарують. Так і трапилося. Чрез якийсь час той самий розбійник, що приїжджав з бочками, спорядився офіцером, приїхав до мужика й проситься ночувати; його пустили. Нікому невтямки, тільки молода визнала й говорить: «Панотець! Адже це колишній розбійник!» — « Ні, дочка, не той!» Вона замовчала; так як стала спати лягати — принесла вострий сокира й поклала поруч себе; усю ніч очей не стуляла, усе вартувала. Уночі офіцер устав, бере свою шаблю й прагне її чоловікові голову відітнути: вона не злякалася, махнула сокирою — і відрубала йому праву руку, махнула ще раз — і голову знесла. Отут батько впевнився, що дочка його справді премудра; послухався, продав будинок і купив собі готель. Перейшов на новосіллі, початків жити, багатіти, расторговиваться.
Заїжджають до нього сусіди — ті самі, що давали йому грошей так після на нього у суді просили. «Ба! Ти як тут?» — «Це мій будинок, недавно купив». - «Важливий будинок! Видне, у тебе гріш водиться. Що ж ти боргу не платиш?» Хазяїн кланяється й говорить: «Слава богу! Мені господь дав, я скарб знайшов і готів заплатити вам хоч утроє». - «Добре, брат! Давай же тепер новосілля святкувати». - « Ласкаво просимо!» Ось погуляли, попраздновали; а при будинку сад куди гарний! «Можна сад подивитися?» — «Извольте, честны́е добродії! Я й сам з вами піду». Ходили, ходили по садові, і знайшли у далекому куті маленку золи. Хазяїн як побачив, так і ойкнув: «Честны́е добродії! Адже це та сама маленка, яку моя дружина продала». - «А ну-тка, немає чи у золі грошей?» Витрусили, а вони отут і є. Тоді сусіди повірили, що мужик їм правду казав. «Станемо, — говорять, — дерева оглядати; адже шапку-те ворон відніс — вірно, у ній гніздо звив». Ходили-Ходили, побачили гніздо, стягнули баграми — як є та сама шапка! Викинули гніздо й знайшли гроші. Заплатив їм хазяїн борг свій і став жити багато й щасливо.