Жила-Була бабуся-княгиня; у неї росли син так дочка — такі огрядні, такі гарні. Не по нутру вони були злій відьмі: « як би їх перевести так до худа довести?» — думала вона й придумала; скинулася такою лисицею, прийшла до них матері й говорить: « Кумонька-Голубонька! Ось тобі перстенек, надягни його на пальчик твоєму синкові, з ним буде він і багатий і тороват, тільки б не знімав і одружився на тій дівиці, якої моє колечко буде по ручці!» Бабуся повірила, обрадувалася й, умираючи, покарала синові побрати за себе дружину, якої перстень годиться.
Час іде, а синок росте. Виріс і став шукати наречену; сподобається одна, сподобається інша, а колечко померяют — або мало, або велике; ні тієї, ні іншої не годиться. Їздив-Їздив і по селах і по містах, усіх червоних дівчат перебрав, а суженой собі не знайшов; приїхав додому й задумався. « Про що ти, братик, журишся?» — запитує його сестра. Відкрив він їй своє бездолля, розповів своє горе. «Що ж це за мудрований перстенек? - говорить сестра. - Дай я померяю». Вздела на пальчик — колечко оповилося, засяялося, довелося по руці, як для їй навмисно вилите. «Ах, сестра, ти моя суженая, ти мені будеш дружина!» — «Що ти, брат! Згадай бога, згадай гріх, одружаться ль на сестрах?» Але брат не слухав, танцював від радості й велів сбираться до вінця. Залилася вона гіркими сльозами, вийшла зі світлиці, села на порозі й ріка-рікою ллється!
Ідуть повз бабусю перехожі; зазвала їх нагодувати-напоїти. Запитують вони: що їй за сум, що за горе? Нема чого було таїти; розповіла їм усе. «Ну, не плач же ти, не горюй, а послухайся нас: зроби чотири лялечки, розсади по чотирьом кутам; стане брат кликати під вінець — іди, стане кликати у світлицю — не квапся. Сподівайся на бога, вибачай». Бабусі пішли. Брат із сестрою обвінчався, пішов у світлицю й говорить: «Сестра Катерина, іди на перини!» Вона відповідає: «Зараз, братик, сережки зніму». А лялечки у чотирьох кутах закували:
Куку, князь Данила!
Куку, Говорила!
Куку, сестру свою,
Куку, за себе бере.
Куку, розступися, земля,
Куку, провалися, сестра!
Земля стала розступатися, сестра провалюватися. Брат кричить: «Сестра Катерина, іди на перини!» — «Зараз, братик, пасок розв'яжу». Лялечки кукуют:
Куку, князь Данила!
Куку, Говорила!
Куку, сестру свою,
Куку, за себе бере.
Куку, розступися, земля.
Куку, провалися, сестра!
Уже залишається одна голова видна. Брат знову кличе: «Сестра Катерина, іди на перини!» — «Зараз, братик, черевички зніму». Лялечки кукуют, і зникла вона під землею.
Брат кличе ще, кличе голосніше — немає! Розсердився, прибіг, ляснув у дверях — дверей злетіли, глянув на всі сторони — сестри наче й не було; а у кутах сидять одні ляльки так знай собі кукуют: «Розступися, земля, провалися, сестра!» Схопив він сокира, порубав їм голови й покидав у піч.
А сестра йшла-ішла під землею, бачить: коштує хатинка на курьих ніжках, стоїться-перевертається. «Хатинка, хатинка! Стань ти по-старому, до лісу задом, до мене передом». Хатинка стала, двері відчинилися. У хатинці сидить дівиця червона, вишиває ширінку сріблом і золотом. Встрела гостю ласкаво, зітхнула й говорить: «Душечка, сеструшечка! Рада я тобі сердечно й привечу тебе й приголублю, поки матері немає; а прилетить, тоді лихо й тобі й мені; вона у мене відьма!» Злякалася гостя таких мовлень, а подітися нікуди, села з господаркою за ширінку; шиють так розмовляють. чи Довго, чи коротко, господарка знала час, знала, коли мати прилетить, звернула гостю у иголочку, заклала у веничек, поставила у куточок. Тільки вона її прибрала, відьма шасть у двері: «Дочка моя гарна, дочка моя пригожа! Русь-Кістка пахне!» — « Матінка-Пані! Ішли перехожі так зайшли водиці напитися». - Що ж ти їх не залишила?» — «Старі, рідна, не по твоїх зубах». - «Уперед дивися — на двір усіх зазивай, знадвору нікого не пускай; а я, піднявши литки, піду знову на раздобитки». Пішла; дівчини сіли за ширінку, шили, говорили й посміювалися.
Прилетіла відьма; нюх-нюх по хаті: «Дочка моя гарна, дочка моя пригожа! Русь-Кістка пахне!» — «Ось тільки заходили дідки руки погріти; залишала, не залишилися». Відьма була голодна, пожурила дочка й знову полетіла. Гостя відсиділася у веничке. Скоріше прийнялися дошивати ширінку; і шиють, і поспішають, і змовляються: як би піти від лиха; утекти від лихої відьми? Не встигнули переглянутися, перешепнутися, а вона до них у двері, легка на спомині, запотрапила зненацька: «Дочка моя гарна, дочка моя пригожа! Русь-Кістка пахне!» — «А ось, матінка, червона дівиця тебе дожидает». Червона дівиця глянула на бабу й обмерла! Перед нею стояла баба-яга кістяна нога, ніс у стелю уріс. «Дочка моя гарна, дочка моя пригожа! Драговини пекти пекуче-пекуче!» Наносили дров і дубових і кленових, розклали вогонь, полум'я з печі б'є.
Відьма побрала лопату широку, стала гостю пригощати: « СіДай-но, красуня, на лопату». Красуня села. Відьма рушилася її у устя, а вона одну ногу кладе у піч, а іншу на піч. «Що ти, дівчина, не вмієш сидіти; сядь гарненько!» Поправилася, села гарненько; відьма її у устя, а вона одну ногу у піч, а іншу під піч. Озлилася відьма, вихопила її назад. «Пустуєш, пустуєш, молодушка! Сиди сумирно, ось так; дивися на мене!» Шльоп сама на лопату, витягнула ніжки; а дівиці скоріше її у піч посадили, заслінками закрили, колодами завалили, замазали й засмолили, а самі пустилися бігти, побрали із собою шиту ширінку, щітку й гребінку.
Бігли-Бігли, глядь назад, а лиходійка видерлася, побачила їх і посвистує: «Гай, гай, гай, ви там-те!» Що робити? Кинули щітку — виріс очерет густий-густої: вуж не проповзе. Відьма розпустила пазурі, прощипала доріжку, наганяє близько... Куди подітися? Кинули гребінку — виросла дуброва темна-темна: муха не пролетить. Відьма нагострила зуби, стала працювати; що не вистачить, то дерево з коренем геть! Пошвиривает на всі сторони, розчистила доріжку й наганяє знову... ось близько! Бігли-Бігли, а бігти нікуди, знесилилися! Кинули ширінку златошвейную — розлилося море широке, глибоке, вогненне; піднялася відьма високо, прагла перелетіти, упала у вогонь і згоріла.
Залишилися дві дівиці, безпритульні голубици; треба йти, а куди? - не знають. Сіли відпочити. Ось підійшов до них людей, запитує: хто вони? і доклав панові, що у його володіннях сидять не дві пташинки залітні, а дві красуні намалеванние — одна у одну спорідненням і огрядністю, брова у брову, око у око; одна з них повинна бути ваша сестриця, а яка — угадати не можна. Пішов пан подивитися, зазвав їх до себе. Бачить — сестра його тут, слуга не збрехав, але яка — йому не довідатися; вона сердита — не позначиться; що робити? «А ось що, пан! Наллю я баранячий міхур крові, покладете його собі під мишку, розмовляйте з гостьми, а я підійду й вистачу вас ножем у бік; кров поллється, сестра з'явиться!» — «Добре!» Здумали — зробили: слуга вистачив пана у бік, кров бризнула, брат упав, сестра кинулася обіймати його, і плаче, і причитує: «Милий мій, ненаглядний мій!» А брат підхопився ні горілий, ні болелий, обійняв сестру й віддав її за гарну людину, а сам одружився на її подрузі, якої й перстенек довівся по ручці, і зажили всі розкошуючи.