Жив-Був Нестерка. У нього була дітей шістка. Красти боявся, милостиню просити соромився. Раніше панщина була. Три дні треба було панові працювати зі своїми харчами. Жив Нестерка тільки своєю праведною працею, як Богатир. Від пана ніколи без попиту не йшов. Усі сумлінно робив.
Задумався Нестерка: «Яким ремеслом накаже мені бог жити?» Побрав у котомочку хліба й пішов. Іде дорогою лісовий, раніше таких, як тепер, не було, і їде назустріч йому Егорий Хоробрий. На сивому коні, золоті стремена. Нестерка здалеку шапочку зняв і говорить: «Здраствуй, Егорий Хоробрий, золоті стремена!» — «Здраствуй, Нестерка!» — «Куди їдеш, Егорий Хоробрий?» — « До господу богу».- «Згадай у бога мене. Я — Нестерка, у мене дітей шістка, красти боюся, милостиню просити соромлюся. А панові треба три дні працювати. Чим, скаже бог, яким ремеслом жити?» — «Добре, - говорить Егорий, - згадаю»
Пішов Нестерка назад. Бачить — Егорий Хоробрий знову їде. Нестерка здалеку шапочку зняв; «Егорий Хоробрий, - говорить, - яким наказав господь ремеслом жити?» — «Забув, - говорить Егорий Хоробрий, вспомя нуть».- «Я, - говорить Нестерка, - знаю, що святі про бідних не зоблются, як і багаті... Дай мені тоді своє золоте стремя від коня. Будеш на коня сідати, побачиш — стремени ні, - і згадаєш про мене!»
Егорий пішов, поговорив з господь богом, а згадати забув. Підходить уводити, увести до ладу коневі, бачить — одне стремя, а друге — у Нестерки. Відвертав він: «Господи, - говорить, - геть там, - говорить, - є Нестерка, у нього дітей шістка, красти боїться, милостиню просити соромиться. Яким ремеслом жити йому дасте?» Бог і говорить: «Кого обдурить — його; без свідків побере — його!» (Тому що свідків немає — доказу немає. Так, так, дорогі мої!)
Їде Егорий Хоробрий назад. Одна нога у стремени, іншою ногою махає. А Нестерка давно шапочку зняв: «Яким ремеслом бог велів жити?» Егорий говорить: «Кого обдуриш — твоє, без свідків побереш — твоє. Давай,
Нестерка, стремя!» — «А ти коли давав? Хто бачив?» Засміявся Егорий Хоробрий. Битися не будеш! Виїхав.
Після цього він ховався, Нестерка, цілий місяць. До пана на панщину не ходив. Одного разу пішов у лазню. Зараз доклали сусіди панові: «Нестерка у лазні!» Пан посилає кучерів Івана: «Ти скажи Нестерке, щоб з'явився до пана у неділю, у-першій годині, коли пан прийде з обідні...»
Приходить кучері Іван: «Здраствуй, Нестерка!» — «Здраствуй, Іванко!»
(Нестерка всіх знав — як я раніше, бувало, усіх знав.) Доповідає кучері, щоб завтра прийшов Нестерка до пана. Та пішов додому.
Пан говорить: «Доклав?» — « Так, я сказав, щоб у першій годині з'явився».- «Перегоди, - говорить пана, - ужо я йому, шахраєві, вграблю!» (Тоді пороли, ихняя влада була. При Миколі тілесні покарання були. Я починав у полі ходити, це було. Я пам'ятаю. Різок дадуть, бувало, почухаєшся!) «Ось, - думає Нестерка, — у першому-те я години не піду. Коли людей поївши, рахманьше буде».
Він і пішов у другій годині. Святе стремя у рушник загорнене. «Докладете панові!»
А у самого стремя у руках. Увійшов у кімнату — диявол полетів. Бариня говорить панові: «Треба доладно розпитати, де Нестерка проживав? Місяць гуляти не шутовое справа!» А пан: «Засічу! - говорить, - Ти де, шахрай, ховався дотепер?» — «Пан, панотець! Ось я! Був у столичному місті. Лив стремена. Серги, кільця, ланцюжка — усе вмію! Тільки золота мені, а робота моя». Пан говорить: «А мені такі зіллєш стремена?» — «Зіллю. Дай фунтів тридцять золота з усім прогаром... А ви одержите стремена - чисті. А дай ще фунтів сорок срібла — і срібні зіллю. Тільки строку треба сім місяців».
(А він не ллє, а бреше — однаково як я буду лити.)
Дав строк пан — працюй! Насипав йому тридцять фунтів золота й сорок срібла.
Пан папір зробив для пам'яті собі: «Дві пари стремян срібних, одну — золоту. Решта за роботу піде».
Проходить літо. Нестерка насінь купив, сошку справив, борону справив, купляет коровушку, конячку купив. Сусіди дивуются, де це Нестерка грошей бере, - хлопців одяг, взув, сорочок накупив. Узденку — треба, хомуток — треба, лемеша — треба, мотузочки — і ті справити треба! Підківки відваляться — теж справити треба! Усі треба! Нестерка пісні співає...
Пройшло сім місяців, вісім стало. Листопад. Дощик. Бруд, а инже й сніг буває... Посилає Івана-Кучерів пан: «Може, хоч одна готова?»
Приходить Іван-Кучері: «Здраствуй, Нестерка!» — «Здраствуй, Іванко!» — «Пан запитує,, стремена ти злив — двоє срібних, треті золоті? Тридцять фунтів золота давав і сорок срібла!» — «А ти бачив? Пан-Те не дурень, у солом'яний дах не повірить такі гроші! А я не брав!..»
Приходить Іван-Кучері - До пана: «Нестерка говорить: «Я не брав; пан не дурень, у солом'яний дах не повірить такі гроші! А я не брав!..» Пан кричить: «Я його на суд! У у'язницю забрякаю!»
Тоді приходить Іван знову до Нестерке: «Тебе на суд кличуть. У вісім ранку приходь!»
Добре. Оперезався ранком Нестерка. Лапотки надяг. Мужик як мужик. Приходить на кухню: «Докладете панові, що я прийшов!» Вийшов пан: «На суд їдемо, збирайся!» — «Що ж, - говорить Нестерка, - мені пішки не дійти. Одягли б мене. Хто повірить, що ви мені дали таку суму — тридцять фунтів золота й сорок фунтів срібла?»
Стали його одягати паном. Циліндр дали, парасолька. Теперішнім поміщиком одягли. А Нестерка говорить: «Дай мені, пан, кучері».- « Васабо-Працівник поїде».- «Пан, Васабо мої кучері?» — «Твій, твій!» — «Ти чуєш, Васабо? Чий ти кучері?» — «Твій, Нестерка!»
Василеві дали коней з робочої стайні, а панові — з легковий. Пан говорить: «Не відставай від мене, Нестерка!» Пан уперед поскакав, Нестерка сзаду доганяє — не наздогнати, коня-те робітники!
Приїхали. Пан до прокурора пішов. Пустили його — пан! З усіма за ручку здоровається. А Нестерка позаду ходить. Став у порога. Подає пан записку: «Так і так, - говорить прокуророві, - а куди він гроші справ? Ні стремян, ні грошей».
Прокурор прочитав: «Тридцять фунтів золота, сорок фунтів срібла взяте від такого-те поміщика, такого-те місяця». Так прокурор і говорить: «Нестерка, ти брав?» — «Ніяк ні, - говорить, - пан прокурор! Він скаже
Що й пальто на мені його!» — «Моє!» — пан кричить. «Та чоботи його?» — «Мої!» — «Та коні його?» — «Мої!» — «Та циліндр його?» — «Мій!» — «Він скаже — і кучері його!» — «Мій!»
Прокурор — у вікно: «Нестеркин кучері, сюди! Ти чиї кучері?» — «Нестеркин».
Пішли у кімнату й ухвалили: «Пан у розумі збожеволів!»
А Нестерку виправдали, коней за ним залишили. На тих конях додому приїхав. Ми ще випивали з ним!