У деякому царстві, у деякій державі жив-був цар. У нього було три сини: Єгор Хоробрий, Федір Важливий да Іван-царевич. Єгор Хоробрий виріс до віку, задумав наречену шукати. Поїхало біле світло дивитися. Їхав-Їхав, до лісу Доїхав. У тому лісі стара хатинка, берестом покрита, Дубом підперта. Постукав царевич у хатинку. Впустила його у хатинку стара бабуся. А світлиця у хатинці оксамитом прибрана, золотом шита. Сидять на крамниці дві дівиці, дві голубици, одна іншої краще. Став Єгор Хоробрий старшу дівицю сватати. А бабка Яга й говорить: «Та дівиця не худого роду, щоб на порожньо черево свататися!»
Навалила на столи пряників, налила бражки медяної, сусла пивного. Він наївся, напився, під стіл звалився. «Охти мені, поганий п'яниця, так по нареченім і наречена!»
Підняла Яга-Баба Єгора Хороброго на одну долоню, дівицю-голубицу за білі перинки так у льох і кинула.
Ну, довго чи — і Федір Важливий одружитися захотів. Поїхав по світлі дружину вибирати. Їхав-Їхав, у сад заїхав. У тому саду коштує золотий палац, сріблом дах критий. « По моєму званню й домок!»
Зайшов Федір Важливий у золотий палац. У палаці худа кімната рогожею крита. На брудній крамниці сидить дівиця — біла голубица.
Федір Важливий шапки не скинув, бабці не поклонився. Бабка у куті коштує, говорить: «У моєму будинку по пирогу честь!»
Навалила на стіл медяників, понаставила браги й пива. Федір наївся-напився, під стіл звалився. «Нечемному п'яниці й наречена така!»
Побрала Баба Яга Федора на одну долоню, дівицю-голубицу за білі перинки, у льох кинула.
Ось виріс Іван-царевич до віку. Прагне він братів знайти, наречену виглядіти. Батько-Цар йому волі не дає.
Отут Іван-царевич зазасмучувався. Ходить по місту, сльози ллє. Побачила його бабуся-задворенка: «Що, Іван-царевич, сльози ллєш?» — «Були у мене брати-царевичі, я праг би їх відшукати, а батько волі не дає», - «Ось, Іван-царевич, коли ти народився, тоді й кінь народився. Є у царя худий льох. За дванадцятьма дверима, за дванадцятьма замками там кінь коштує. Під переднім кутом богатирська збруя валялася. Ти ранком скажи батькові, начебто сон бачив, а не кажи, що я тобі справу відкрила».
Ну, Іван-царевич спати повалився, ранком устав, говорить: «Государ мій, панотець, я сьогодні у сні чудеса бачив. Начебто є у тебе худий льох. У тому погребу дванадцять дверей, за дванадцятьма замками там кінь коштує, урівень із мною народився. Під переднім кутом богатирська збруя валялася. Це правда або сонний брехні?» — «Це, син, тобі не сон снився, а хтось тобі справу розповів. Ну, так робити нема чого».
Пішов Іван-царевич до худого льоху. Побрав замки богатирською рукою: зверху рве, знизу кінь дверей ламає. Проламали двері — кінь вискочив. Поклав Іван-царевич на коня богатирську долоню, кінь не шелохнется. Підняв Іван-Царевич худий льох за передній кут, вийняв меч-кладенец, спис долгомерно, збруя богатирська. Та поїхав по світлі братів шукати.
Їхав-Їхав, до хати доїхав. У темній світлиці Баба Яга сидить. Іван-царевич коня прив'язав, спис долгомерно додолу кинув. Однаково нікому не підняти. Зайшов у світлицю, шапку зняв, поклонився: «Де, - говорить, - Яга-Баба, мої брати?» — «У моєму будинку поп'ють-поїдять, потім вести запитують».- «Я у твоєму будинку не гість, а прийшов відповіді запитувати».
А Баба Яга побрала — стіл поставила, пряників медяних наносила, браги налила. Іван-царевич побрав стіл правою рукою, у вікно викинув, білі вибив.
Яга-баба бачить, що його хитрістю не побрати, схопила з кошеля дві змії, побігла на Івана-Царевича. Змії сичать, вогнем палять. Іван-царевич побрав меч-кладенец, один раз махнув — зміям голови зняв.
Схопив Бабу Ягу, давай правду катувати. Отут вона й покаялася. Він їй голову зніс. Одним пальцем дверей відкрив: « чи Живі, брати мої так дівиці-голубици?» — «Живі, Іван-царевич. На ладан дихаємо!»
Вийшли отут царевичі так девици-голубици. Худі так бліді, у голубиц перинки повилезли. Упали дівиці Івану-Царевичеві у ноги: «Ми тобі, Іван-царевич, не однак відслужимо!»
Ну, Іван-царевич говорить: «Який яку сватав, за себе бери, до батька вези. А я поїду собі суженую добувати».
Та поїхав. Їхав-Їхав, до поля доїхав. У тому полі коштує шибениця. Ведуть богатиря на смерть вішати. Отут Іван-царевич під'їхав: « За що, товариші, богатиря вішати ладите?» — «А за те вішати ладимо, що богатир царску Дочка обнасилил!» — «Цим море не погане; якщо гарна Дівчина, так і я взамуж поберу. А богатиря відпустити Повинні, якщо із царською кров'ю зустрівся».
Ну, вони подумали й відпустили богатиря. Богатир упав Івану-Царевичеві у ноги: «Буду тобі Орон Вірний по саму смерть!»
Поїхав Іван-царевич до царя, подивився на царську дочку: «Гарна дівчина, так не краше дівиць-голубиц. Поїду, по білу світу поїжджу, якщо краше не знайду, то взамуж поберу ».
Та поїхав він по білу світу. Їхав-Їхав, п'ять років проїхав, десять царств бачив, а ніде краше дівиць-голубиц так царської дочки не бачив. «Ну, - думає, - до того паную вертаться, тую дівчину брати».
Заїхав він у чисто поле, коштує намет шовковий, килимом критий. Богатирський кінь колом ходить — траву їсть. Іван-царевич зліз із коня, його не прив'язує: «Якщо кінь із конем дружні будуть, то й богатир з богатирем дружні будуть».
Кінь коня про бік тре, одну травинку хрупає. Іван-царевич пішов у намет та й ліг близько богатиря спати. Іван-царевич хропе — немов орел летить, богатир хропе, як грім гримить.
Середь ночі пробудився богатир — бачить: чужа людина лежить. Праг його сколоти, та й думає: «Що я сколю сонного, немов мертвого, нехай до світла прокинеться, буде мені з ким силою помірятися».
Ось Іван-царевич до ранку-світла прокинувся — бачить: близько богатир лежить, той самий — Орон Вірний. «Здоровий ствуй, Орон Вірний!» — «Здраствуй, Іван-царевич, а я ледве тебе сонного не сколов!» — «Куди шлях тримаєш, Орон Вірний?» — «Я отут п'ять років сиджу, стережу красуню Марфу Прекрасні Золоті Груди!» — «А що, Марфа Прекрасна краше дівиць-голубиц?» — «Марфа Прекрасна що червоне сонечко, а дівиці-голубици що чорна головня!» Загорілося серце у Івана-Царевича на Марфу Прекрасну: « чи Не можна, брат Орон, її виглядіти?» — «Ось у сьогоднішній день вона вийде у сад купатися».
Марфа Прекрасні Золоті Груди, вона вийшла у сад погуляти. Іван-царевич став на коня ногами так через стіну дивиться. Марфа Прекрасна стала разоболокаться, мамки так няньки ока закрили, осліпнути бояться. Іван-царевич ока рукою прикрив. Стала Марфа Прекрасна у саду як червоне сонечко, золоті груди як зірочка. Закипіло серце у Івана-Царевича, дав коневі шпори, перескочив через стіну, схопив Марфу Прекрасну й ладь поскакав. Отут забила тривога, закричали мамки так няньки, задзвеніли рушниці так шаблі. Полетіла за Іваном-Царевичем погоня. Налетів Кощій Безсмертний, йому голову зрубав, коня вбив і Марфу Прекрасну у палац відніс.
Ходили у поле бики так корови. Орон Вірний бика вбив, з нього шкіру зняв, сам у шкіру заліз. Прилетіли ворони з вороням, стали шкіру клювати. Орон Вірний схопив вороняти. Ворона кричить: «Мила людина, віддай мені вороненочка!» — «Принеси мені живої й мертвої води, так віддам, а ні, так голову скручу».
Налетіло отут вороняччя незліченна безліч. Покричали, поурчали, принесли мертвої й живої води. Орон побрав вороняти, розсмикнув, сприснув мертвою водою — стало вороня ціле, сприснув живою водою — полетіло вороня у піднебесся. «Вірно, - говорить, - отут немає обману». Сприснув Царевич-царевича-іван-царевича мертвою водою — голова приросла. Сприснув живою водою — устав Іван-царевич, отряхнувся: « Фу-Фу-Фу, російський дух довго спав, так скоро на ніжки встав».- «Якби не я, так і століття б проспало!» — «А якби не я — ти давно на шибениці висів!»
Ну, треба Царевич-царевичу-іван-царевичеві коня. Сприскав його мертвою й живою водою, кінь устав, отряхнувся.
Отут вони охрестилися рідними братами й поїхали шукати Марфу Прекрасні Золоті Груди.
Ось доїхали вони до болота. У болоті коштує кам'яний будинок. Вони пішли по болоту повзунком так ковзанкою, а будинок коштує — не вязнется. У віконця Марфа Прекрасна сидить, Кощія з Русі чекає: «Налетить Кощій Безсмертний, він вас з'їсть!»
Вона побрала Орона мушкою обернула, а Івана-Царевича у скриню заховала: «Ти запитай його, Марфа Прекрасна, у чому його смерть перебуває».
Раптом грім гримить, гради йде, Кощій Безсмертний летить. Прилетів, на крамницю сіл: « Фу-Фу-Фу, щось у світлиці російським духом пахне».- «Летіла з Русі ситий птах, упустила костку у трубу, з печі пахне».
Марфа Прекрасна його напоїла, нагодувала, спати повалила, стала у голові вший шукати. Та стала запитувати: «Що, Кощій, де твоя смерть перебуває?» — «А геть у голике під порогом». Вона підхопилася: «Треба голик у ящик сховати!» — «Дурна баба, хто це смерть у голике кине — моя смерть на печі у коробці лежить!» Вона підхопилася: «Треба коробка у скриню сховати!» — «Дурна баба, даремно волосья смикає! Хто смерть у коробці кине? Моя смерть далеко лежить. Є у море острів Бешкетник, у острові льох, у льосі ящик, у ящику заєць, у зайці яйце — у тому яйці моя смерть лежить».
А Іван-царевич усе чує. Ну, як він про смерть сказав, Марфа Прекрасна й говорить: «Ти б, миленький, на Русь злітав так приніс би мені російську куховарку. Не-Можу я від вашої їжі!»
Він зібрався й полетів. А Іван-царевич і Орон Вірний відправилися Кощія смерть шукати.
Приїхали до моря, дрюч наламали, плоти зв'язали, по хвилях покотили. Стала поперек хвилі щука-риба. Іван-царевич праг її стрелить, Орон говорить: «Не стріляй, Іван-царевич, щука-риба нам згодиться».
Налетіли на острів, пішли у гору. На дубі кречет сидить, вороняти їсть. Праг Іван-царевич його стрелить, а Орон Вірний говорить: «Не стріляй, кречет нам згодиться».
Добралися до льоху. Стоять на льосі чотири дуби. Орон Вірний рве дуб з гілками, Іван-царевич — з до мелемо. Витяглися ящик. Випав з ящика заєць, побіг по горі — і рушниця не побере. Налетів отут кречет, упав на зайця. Випало із зайця яйце. Побрав Іван-царевич яйце, у хустку загорнув. Сіли на пліт — поїхали. Набігла хвиля, Іван-царевич похитнувся, яйце у воду сронил. Стали на березі засмучуватися. Вискочила щука-риба, яйце подала.
Ну, поїхали. До болота доїхали, а Кощій Безсмертний у смерті лежить. Побрав Іван-царевич яйце, розламав Кощій і помер. Забрали вони золото й Марфу Прекрасні Золоті Груди. Марфа Прекрасна говорить: «Треба цей будинок вогнем спалить».
Запалили вони будинок, і полізло звідти гнусам різного. Вони цей гнуси у вогонь заметали. Та поїхали у своє царство.
А туди Яга-Баба прийшла, усе царство розорила, батька з матір'ю у темницю кинула, ока викопала. А сама як мати перетворилася. Та заповідь дала: хто з людей Івану-Царевичеві розповість, той каменем стане.
Ось під'їжджають вони до свого царства. Отут ніч упала, вони намет розкинули й спати полягли. Іван-царевич із Марфою Прекрасної міцно сплять, а Орон Вірне око не стуляє. Прилетіли на намет дівиці-голубици, Федоpa да Єгора женки. Лапками перебирають, сльози втирають: «Ах, Іван-царевич, їдеш ти не до матері, а до Яги-Бабі; твоя мати, батько, рідні брати у темниці сидять — очі викопані. Яга-баба тобі подарунок направила — перву чашу з отрутою виготовила».
Ранком встає Орон невеселий. Іван-царевич говорить: «Що ти невеселий ходиш? Або тобі нареченої шкода?..» — «Не треба мені твоєї нареченої, а якщо будуть тобі подарунки давати, так ти мені отсули».- «Пускай тобі», - говорить.
Знову ніч ночували. Налетіли дівиці-голубици, ніжками перебирають, сльози втирають: «Ех, Іван-царевич, направила тобі Яга-Баба другий подарунок, вороний кінь. Те не кінь, а змій, він тебе розірве!»
Орон Вірний ранком встає невеселий: «Що, Іван-царевич, отсули мені другий подарунок. Я тебе від смерті врятував».- «Нехай тобі», - говорить.
На третю ніч прилетіли дівиці-голубици, ледве крабоця тримають: «Ах, Іван-царевич, назад вертайся, направила тобі Яга-Баба подарунок: золоту карету, перлами убрану; як сядеш, так тебе й сплюсне. А сказати ніхто не сміє; хто скаже, той каменем устане».
Ранком Орон Вірний говорить: «Іван-царевич, отсули мені ще подарунок, я тобі наречену добув».- «Ну, нехай тобі», - говорить.
Приїхали вони у місто. Баба Яга замість матері цілується, обнімається. Налила Івану-Царевичеві чару солодким вином: «Випий, син, на радості». Іван-царевич тільки сьорбнути праг, а Орон говорить: «Ти адже мені від-обіцяв!» — «Та правда, царско слово не відвертає!» Орон вино під крамницю, а чару у кишеню, вино під крамницею мостину виїло. А Баба Яга й говорить: «Ти що ж це слузі так подарунки даєш материни?»
Ну, привели Івану-Царевичеві вороного коня. Кінь — що чудо, золота грива! «Ну, - говорить, - синок, ось тобі кінь спрямований». Іван-царевич любует коня, а Орон говорить: «Ти мені отсулил!»
Підняв палицю п'ятдесят пудів і давай коня шелучить, убив до смерті. Івану-Царевичеві коня жалко, а помовчує. А Баба Яга говорить: «Що ти, синок, треба мною глузування будуєш, усі матернини подарунки слузі віддаєш?»
Ну, під'їхала карета золочена, перлами шита, шовком крита. «Ну, сідай, синок, під вінець їхати!» Іван-царевич тільки ступив, а Орон підскочив: «Ти адже мені отсулил!» Іван-царевичеві карети жалко: «Ех, який ненаситний»
А Орон давай карету бити-ламати — у тріски розніс!
Баба Яга яриться, його погубити прагне. Ось увечері їх спати повалили. А Орон Вірний вартувати став. Середь ночі йде Яга-Баба, дві змії несе. Орон Вірний меч схопив, зміям голови зніс. А Яга-Баба закричала: «Ой, Іван-царевич, обнасилил слуга твою рідну матінку!» Іван-царевич розгарячився: «Ах ти такий-сякий, я тебе від шибениці врятував, я тобі й голову знесу!» — «Постій, названий братик, дай слово сказати!» А Яга-Баба кричить: «Не треба йому слово говорити, він над матір'ю твоєї изгалялся!» — « Ні, уже був він мені хрестовим братом — нехай перед смертю слово скаже!» — «Це, Іван-царевич, не твоя мати, а Яга-Баба...»
Сказав Орон Вірний, по коліна каменем став. «...Твої батьки й родни брати у темниці сидять і очі викопані...» А Орон Вірний вуж по груди каменем став: «...праг я, Іван-царевич, і тебе врятувати, і сам живий залишитися, так ти слугу вірного, брата хрестового, вішати повів».
Тільки він сказав, і став сірим каменем. Отут Іван-царевич схопив Бабу Ягу богатирською рукою — навпіл розірвав. Ну, пішли вони у темницю, вивели батька з матір'ю, рідних братів, дівиць-голубиц. А у батька з матір'ю ока викопані. Побрав Іван-царевич живої води й пожвавив їм ока. А Орона Вірного ні живаючи, ні мертва вода не бере. Ну, Іван-царевич плаче-ридає: «Загубив я брата названого Орона Вірного!»
Побрав він цей сірий камінчик і у свою спальню у головах поставив. Та зажили. Рік живуть, а Іван-царевич усе по Орону нудьгує. Та два живуть. Ось йому Марфа Прекрасна сина народила. У парничка золоті волосся, по ресничкам жемчужинки, під потилицею світлий місяць. А Іван-царевич усі нудний.
Ось йому раз сон сниться. Відкрив Орон Вірний кам'яні вуста й говорить: «Якщо мене хрестовий брат, Іван-царевич, урятувати прагне, то заріж сина й помасти мені рота».
Іван-царевич як вистал, дочекався, щоб Марфа Прекрасна у сад гуляти пішла, так побрав сина свого зарізав. Сам плаче, а сам кров у ківш збирає. Зібрав кров так нею помазав рота сірому каменю — Орону Вірному. Отут камінь і ожив. Потягнувся Орон Вірний і говорить: «Довго я спав, так скоро встав!» — «Ех, Орон Вірний, якби не я, так і зовсім не встав!»
Глянув Орон Вірний — лежить син Івана-Царевича, горло перерізане. Побрав тоді Орон Вірний мертвої води — горло срослось. Побрав живої води — дитина ожила. Отут Іван-царевич став його милувати.
Та стали жити-поживати й царювати.