Ворон Велвимтилин проковтнув сонце. Увесь час лежить ворон, увесь час пурга, тому що ворон сонце проковтнув.
- Емемкут, – говорить своєї дочки Клюкеневит:
- Сходь ка до ворона Велвимтилину, поклич сюди. Пішла на вулицю, на нарту села. Вийшла жінка, говорить воронові:
- Вставай. Там прийшли до тебе. Запитує ворон:
- Хто? Відповідає жінка:
- Клюкеневит, дочка Емемкута. Ворон говорить:
- Ну, ось ще! М м м!
Не прояснюється. Увесь час пуржит. Прийшла додому Клюкеневит. Емемкут запитує:
- Де ж ворон? Відповідає Клюкеневит:
- Відмовив він мені. Говорить: Ось ще! Емемкут говорить дочці Инианавит:
- Ти зачешися ка гарненько, піди до ворона. Зачесалася, причепурилася красуня Инианавит, прийшла до Велвимтилину, села. Вийшла жінка й сказала:
- Ворон, вставай! Вистачить причинятися. Прийшли за тобою. Ворон запитує:
- Хто? Відповідає:
- Инианавит.
Побачив Велвимтилин дівчину й від радості зареготав:
Га га га! Так регочучи, сонце й виплюнув. Прояснилося небо. Скінчилася пурга. Ворон говорить Инианавит:
- Поїдемо разом до Емемкуту.
Поїхали вдвох. Инианавит говорить воронові:
- Поїдь уперед.
Гострий довгий ціпок побрала. Ціпком проколола ворона. Нехай не проковтує сонця! Нехай завжди буде ясно, нехай не буде пурги!
Високо на ціпку повісила Инианавит ворона Велвимтилина.