Було це у ті далекі часи, коли землю нашу населяли чорти.
Та ось у той далекий час серед густого, темного лісу на березі швидкої й глибокої річки жили дві сім'ї. У сім'ї було двоє чоловіків, дві жінки й двоє дітей. Встаючи до зорі, чоловіка йшли на полювання. Головна зброя, яка перебувала у кожного з них при собі, це луки й стріли, відмови. Під час їх відсутності дружини їх готовили дрова, варили їжу, м'яли оленячі шкіри, а ввечері, чекаючи своїх чоловіків з полювання, вони розлучали багаття посередині чуму, продовжуючи працювати біля палаючого багаття.
Одного разу ввечері, коли чоловіки допізна затрималися у лісі, у чум, де жили жінки, прийшла чортиха. Зайшовши у чум, вона сіла на порозі й мовчачи спостерігала за роботою жінок. Жінки, скоса поглядаючи на неї, помітили, що коли її погляд падав на дітей, то у неї миттєво розпалювалися очі, а з рота виділялася слина. Це була ознака апетиту, що наростав. За виділенням слини вони почули ледве вловимий тріск, начебто рвалася заяча невироблена шуба. Тоді одна з жінок, що сиділи, запитала її:
- Бабуся, що це у тебе тріскотить?
- Так це стара заяча шуба рветься у мене.
Друга жінка, яка була старше своєї подруги, знала, що це рветься не заяча шуба, а роздувається її живіт від присутності гарної їжі. Тоді вона швиденько встала й пішла до дверей, але на порозі її затримала чортиха й запитала:
- Куди ти пішла?
- Я пішла за юколою, - відповіла жінка, - щоб нагодувати тебе. Та чортиха пропустила її на вулицю. Вийшовши на вулицю, вона оглянулася навколо себе у надії побачити або почути повернення чоловіків. Так, втративши надію й вилучивши свої знесилені руки, блукаючи порожнім, нічого поглядом, що не зауважував, вона продовжувала стояти у якімсь непоясненому заціпенінні. Може бути, вона ще б простояла трохи часу у такому заціпенінні, якби голос, що не пролунав, чортихи, виведший її із заціпеніння.
- Чому ти так довго затрималася на вулиці? - запитала її чортиха.
- Почекай, бабуся, - відповіла вона, - я знімаю юколу.
- "Юколу, юколу!"- передражнила її чортиха й продовжувала чекати, коли вона повернеться з вулиці з юколою. У цей час жінка, що перебував на вулиці, побачила, як місяць устав за лісом, розкидаючи над собою червона заграва. Не барячись ні хвилини, вона крикнула:
- Бабуся, у тебе горить юрта!
Чортиха, почувши її слова, як обпалена підхопилася з місця й зі швидкістю білки вибігла на вулицю. Та отут вона побачила, що над її юртою коштує заграва від пожежі. Вона почала задихатися від злості й, не втрачаючи часу, побігла до своєї палаючої юрти у надії врятувати своїх дітей. Та отут вона зустріла на своєму шляху річку, через яку вона переходила якийсь час тому назад у дрібному місці. Та ось чортиха пішла у воду. Спочатку вода дійшла до колін, потім до пояса, потім до грудей, нарешті, до рота. Вона закрила рота і ока й продовжувала йти. У цей час жінка, що сиділа у чумі, вийшла на вулицю разом з дітьми. Вони бачили, як чортиха зникла під водою, бачили, як виходили з води пухирці. Вони були свідками, учасниками смерті свого ворога. Так жінка обдурила чортиху й тим самим урятувало життя своїх дітей, життя своїй подрузі й собі.