Зустріла Лисиця Ведмедя.
- ПРО, племянничек, побачила я тебе!
- Так, побачила.
Пішли вони разом до краю крутої скелі.
- Давай-но поспимо на сонечку, - говорить Лисиця.
- Добре, - погодився Ведмідь.
А скеля висока й стрімка.
- Ти скраю не лягай, а то скотишся й упадеш. Подалі лягай.
Лягли вони спати. Лисиця скраю у самого обриву, а Ведмідь поруч. Тільки заснув було Ведмідь, як Лисиця раз - і на іншу сторону перебралася. Говорить сплячому:
- Племянничек, підсунься, а то зіштовхнеш мене, - а сама підштовхує його до краю й раптом зіштовхнула. Упав Ведмідь зі скелі, розбився.
Підхопилася Лисиця й стала спускатися до підніжжя. Бачить - Ведмідь мертвий.
Багато дітей у Лисиці. Перенесли вони ведмеже м'ясо додому. Їжі багато стало. Иминна, старша дочка Лисиці. Говорить Лисиця Иминне:
- Иминна, хребці ведмежі не викидайте, я зберу й поховаю.
Та вірно. Зібрала Лисиця хребці й нанизала їх на мотузку.
Зібралася Лисиця одного разу знову й пішла у тундру, а за собою хребці на мотузці волочить. Іде й раптом бачить: у кущах Вовк спить. Прив'язала Лисиця до хвоста Вовка хребці і як закричить:
- Племянничек, племянничек! Большезубие женуться за тобою! Біжи скоріше! По кущах біжи!
Підхопився Вовк і кинувся зі страху у густі кущі. Зачепилися хребці за гілки й зірвали весь пухнатий білий вовчий хвіст.
Прибіг Вовк додому.
- Бабуся, бабуся! Я хвіст десь втратив!
- Шляєшся, де потрапило! Як же можна частина свого тіла втратити?! - лає його бабуся й з різних зубожілих шматочків шкіри пришила йому інший хвіст.
А Лисиця тим часом пішла по сліду Вовка. Побачила: на кущах вовчий хвіст висить. Побрала його й додому пішла.
- Иминна, ось пухнатий білий вовчий хвіст принесла. Приший-но від цього хвоста всім лисицям білі кінчики.
Пришила Иминна до лисих хвостів шматочки вовчого хвоста, і з тих пір у всіх лисиць кінчики хвостів білими стали.