Давно-давно жили на землі брат і сестра. Батьки їх умерли. Жили сиротами. Підросли, стали жити добре. Тільки набридло братові усе близько чуму ходити. Захотів він мир довідатися. Став усе далі й далі від чуму йти. Ходить-Ходить по землі, усе дивиться, хто де живе так як живе. А на небі високо жила сонце-сонце-жінка-сонце. Нудно їй було - одна жила. Ось одного разу бачить вона: ходить по землі людей, усе розглядає, на небо поглядає. Жінка-сонце подумала: Яка гарна людина по землі ходить, на мене поглядає. Потрібно мені його сюди на небо дістати. Але як його дістати? Я високо, а людей на землі низько.
Стала жінка-сонце у неба мудрості просити, як би їй дістати людину. Є у Сонця такі руки довгі, що без праці до землі дістають. Ранком устане Сонце й простягає руки. Тягне-Тягне, дотягне до землі, і стане на землі світле, тепло. Ось ходить ця людина по землі внизу, а Сонце тягне до нього руки, жар на нього напускає... Що так пекуче стало, - подумала людина й лягла на землю, - усе легше буде. Лежить людей на землі, а жінка-сонце усе простягає до нього свої довгі руки, ближче, ближче...
Дотяглася, схопила й понесла до себе на небо.
Стала людей жити на небі. Тиждень прожив, і говорить Сонцю:
- Недобре мені тут на небі з тобою жити, зовсім недобре. Я земна людина, не можу так високо жити. Пусти мене вниз, на землю! Згадав він свою сестру, що залишалася внизу. Нудно йому стало, шкода її. Якось вона там одна без мене живе? Сонце йому відповідає:
-Навіщо ти підеш назад? Згадай, як ти колись ходив по землі й говорив: Ось на небі Сонце живе, напевно там добре. Праг би я довідатися, що це за жінку-сонце. А тепер ти прагнеш назад на землю. Людей же усе своє повторює:
- Пусти! Забув я на землі щось. Пусти мене, я це забуте поберу й повернуся.
- Не повернешся, не ходи! Погано на землі, злі парфуми тебе з'їдять! А людей її не слухає, усе своє: пусти, повернуся. Сонце ледве не плаче:
- Не повернешся ти, з'їдять тебе на землі злі парфуми, знову я тут одна, буду.
Нарешті бачить, не вмовити їй людину, розв'язала відпустити ненадовго. - Добре, - говорить Сонце, - дам я тобі у захист від злих парфумів те, що сама маю: брусок так гребінець, іди! Обрадувалася людина:
- Не плач, Сонце, дарма: я повернуся, обов'язково повернуся. Тупнула жінка-сонце ногою-з'явився крилатий кінь. Дала людині цього коня, брусок так гребінець. Сіл людей на коня й полетів. Скільки летів - невідомо, два чи, три чи роки... До свого місця долетів, колом над ним кілька раз пролетів-знайшов свій чум. А за те час, поки він на небі жив, зла Хосядам (чарівниця) з'їла його сестру, сама у неї звернулася. Ось спустилася людина на крилатому коні на землю, прив'язав коня до дерева
І побіг до свого чуму. Бачить, у чумі сестра сидить. Вона нібито обрадувалася братові. Побігла з казанком до річки, принесла воду, підвісила казанок на вогонь. Стала брата пригощати, годувати. Вийшла із чуму, підійшла до коня, відрізала у нього задню ногу й сунула її варити у казан.
Сидять брат і сестра, розмовляють, радіють. Раптом побачив брат, з казана кінська нога стирчить. Зрозумів він, що, це не сестра тут його зустріла. Зрозумів, що це зла Хосядам. Вихопив кінську ногу з казана, так бігти до коня. Сіл на коня, прагне скоріше виїхати від злий Хосядам: знає, погубить вона і його, так як на трьох ногах кінь поскакає? Що робити? Наспіх четверту ногу добре не приліпиш! Абияк приліпив Усе-таки відрізану ногу коневі й поїхав. А Хосядам за ним у погоню пустилася.
Змучився кінь, важко на поганій нозі скакати. Упав. Залишила людей коня й побігла. Так без коня далеко не підеш! Глянув на небо, а жінка-сонце на нього жалібно дивиться, бачить, що він без коня. А Хосядам зовсім його наганяє, уже тягне руку, піймати прагне.
Згадала людей про брусок, що жінка-сонце йому дала, кинув його позаду. Піднялася із землі більша гора, устала між ним і Хосядам. Озлилася Хосядам, камені розкидає, гору зубами гризе... А людей іде і йде... Прогризла гору Хосядам, квапиться, доганяє людину. Ось-ось схопить його.
Згадала людей про другий подарунок Сонця - гребінці, кинув його позаду. Така тайга виросла: не пройти, не проповзти через неї. Хосядам по деревцю гризе, ламає.
А людей іде і йде... Скільки йшов, невідомо. Холодний, голодний, із сил вибивається. А Хосядам пробралася крізь тайгу, наганяє людини,
Тягне руку, схопити прагне.
Бачить Сонце-Погане людині: ще небагато, і віднесе його Хосядам. Простягнула жінка-сонце свою руку-промінь і схопила людину за ногу, але пізно. Зла Хосядам у цей же мить теж схопила за іншу ногу. Тягнуть вони людину кожна у свою сторону. Сонце тягне до себе на небо, зла Хосядам - до землі. Тягли-Тягли й розірвали людину навпіл. Тільки Сонцю половина без серця дісталася.
Віднесла жінка-сонце свою половину людину на небо й що вуж вона з нею не робила, намагалася пожвавити, - але всі дарма. Зовсім начебто жива людина стане, день-іншої поживе й знову вмирає. Вугіллячко поклала замість серця - пожив тиждень і знову вмер. Томилася-Томилася з ним жінка-сонце, зовсім без розуму стала, плаче. Нарешті сказала:
- Немає у мене більше сил, нічого не можу зробити! Іди на інший кінець неба. Не побачу тебе більше. Тільки у самий довгий день у році ми будемо бачитися. Я твої очі побачу, ти - мої.
Із цими словами кинула жінка-сонце половину людину без серця на іншу сторону неба, на темну сторону. Так він там і залишився й перетворився на місяць. Та дотепер місяць по небу холодний гуляє, тому що немає у нього живого серця. Та не бачаться вони із сонцем по цілому році. А іншу половину людини, із серцем, Хосядам із собою забрала.