Жив одного разу людей, якої люди прозвали Джохи. Одного чудового дня він улаштував для своїх односільчан святковий обід. Він подумав: "Може бути, після рясного частування вони перестануть кликати мене Джохи".
На обід прийшли всі місцеві жителі. Вони зручно розташувалися за столом, ситно поїли й смачно попили. Але, піднімаючись, щоб піти, кожний по звичці говорив: "Так благословить бог гостинний будинок Джохи!"Та подумав з образою ця людина: "Мій обід ви, мабуть, з'їли, а для вас я як і раніше Джохи".
У нього були шкіри двох волів, яких він зарізав для святкового обіду. Джохи звалив їх на свою ослицю й відправився у Мосул.
Захід сонця застав його зненацька, і він змушений був заночувати у пустелі. Якийсь час через сюди прибув торговельний караван. Купці розташувалися неподалік від Джохи. Побрав він свою сопілочку й почав награвати.
Почувши звуки музики, один з купців сказав погоничам ослів: "Подите довідайтеся, що це за людей".
Коли вони підійшли, то побачили Джохи. Він сидів, облокотившись на дорожню сумку, під якою лежали дві волячі шкіри. Поруч із ним стояла ослиця.
Погоничі повернулися до свого пана й доклали, що там сидить людей, у якої є дорожня сумка, ослиця й дві волячі шкіри.
"Ідіть покличте його, - розпорядився купець. - Нехай він що-небудь зіграє нам на своїй сопілочці, а також небагато розважить нас своєю бесідою".
Слуги пішли й передали Джохи слова свого хазяїна. Джохи відповів: "Не піду. Я боюся, що ви украдете мою дорожню сумку. Вона набита грішми".
Слуги повернулися до свого хазяїна й передали йому відповідь Джохи.
Купець сказав: "Ідіть і передайте йому, щоб він обов'язково прийшов. Якщо його сумка пропаде, я дам йому іншу, набиту грішми".
Слуги знову відправилися до Джохи й насабоно привели його, тому що він упирався, причиняючись, начебто не прагне йти. Але коли його привели до купця, він сів і став награвати на своїй сопілочці. Відіграв він до пізньої ночі, поки всіх не здолав сон.
Коли люди заснули, він тихенько встав, спорожнив свою дорожню сумку - вона була наповнена землею - і жбурнув її убік стриножених тварин і влігся спати.
Рано ранком устали погоничі ослів, щоб підкинути корм тваринам, і побачили порожню сумку цієї людини. Вона валялася під ногами у ослів. Негайно вони пішли до хазяїна й доклали йому: "Ми знайшли порожню сумку цієї людини. Вона валялася під ногами у тварин. Ось яка справа! ПРО, горі нам, як це трапилося? Ми поняття не маємо", - відповіли вони й намагалися звалити провину один на одного.
Джохи давно прокинувся, але причинявся сплячим, поки шум не підсилився. Тоді він устав, позіхаючи й потягуючись, і запитав з байдужним видом: "Що трапилося? Ми знайшли твою сумку порожньої. Вона валялася під ногами тварин", - відповіли йому.
" Що - Про? - викликнув він.- Хіба я не пророкував, що ви украдете мої. гроші? Тому-Те я повторював: "Не піду, не піду!. Ви ж насабоно притягли мене сюди".
Він рвав на собі волосся й плакав ридма. Потім він відправився у місто, щоб принести владі скаргу. Але купець сказав: "Поверніть його".
Слуги поїхали навздогін і насабоно притягли Джохи до купця. Купець наповнив його сумку грішми й віддав її Джохи. Шахрай звалив сумку на свою ослицю, захопив із собою й дві волячі шкіри й у надзвичайно радісному настрої пустився у дорогу назад.
Від'їхавши неабияку відстань, він кинув волячі шкіри й погнав ослицю у напрямку до будинку. Незабаром довкола нього зібралися всі жителі села.
"Дивитеся, - говорили вони, - Джохи привіз сумку, набиту грішми".
"Звідки у тебе гроші?" - запитували його.
Він відповів: "Я привіз у Мосул дві волячі шкіри й продав кожну за дві тисячі піастрів. Якби я небагато притримав свій товар, то виручив би й по п'ять тисяч піастрів за шкіру".
Односільчани Джохи були більшими простаками й усьому вірили. Почувши його оповідання, вони зарізали всіх своїх биків, корів, мулів - словом, уся худоба - і зняли з них шкіри.
"Ви, однак, не повинні їх засолювати, - сказав Джохи.- Якщо ви посиплете їх сіллю, ви за них нічого не одержите".
Вони послухалися його й відправилися у Мосул із сирими шкірами. Але не встигнули вони досягтися міста, як шкіри почали гнити, і купці давали лише по сім-десять піастрів за шкіру.
Довго роздумували простодушні власники шкір, що з ними робити, і зрештою змушені були продати їх за безцінь. Вертаючись додому, вони говорили: "Ми поб'ємо до смерті цього шахрая Джохи".
Зачувши, що його чекає розправа, Джохи забрався на дах, і як тільки на обрії здалися фігури односільчан, утік із села.
Повернувшись додому, простаки стали розпитувати про Джохи.
"Його давно й сліду нема", - відповідали їм.
Розлютовані селяни кинулися за ним у погоню.
Утікши із села, Джохи зустрів пастуха.
"Дай мені твій одяг, а я тобі дам свою", - запропонував йому Джохи.
Наївний пастух охоче погодився: одяг у Джохи була нова й ошатна, він не ходив у лахмітті. Та вони відразу помінялися одягом.
Углядівши пастуха, люди у сутінках прийняли його за Джохи й потягли до озера топити. Та коли він втопив, радості їх не було границь.
Вертаючись додому, люди говорили: "Так тобі й треба, хижий шакал і син шакала! Через тебе ми начисто розорилися".
Пізно вночі вони повернулися у свої будинки.
Наступного дня Джохи погнав череду овець до села. Наблизившись до неї, він пішов уперед, вівці ж ішли позаду.
Коли простаки побачили Джохи, вони дуже здивувалися.
"Дивитеся, це Джохи! - говорили вони.- Учора ми його утопили у озері, а сьогодні він уже повернувся, так не один, а із цілим гуртом овець".
Люди зібралися навколо Джохи й стали його розпитувати: "Звідки у тебе ці вівці? ПРО, якби ви мене ще раз кинули у озеро, то я пригнав би тільки баранів, і не таких, як ці вівці, а самих жирних і породистих, які водяться тільки у підводному царстві. Ви мене вилучили у мілководному місці, тому я зміг витягтися тільки овець".
Та поспішили всі простаки до озера й кинулися у безодню, а їх дружини з дітьми залишилися на березі, щоб допомогти чоловікам тягти худобин з води. Захлинаючись, ті видавали звуки: "Бак, бак".
"Що вони говорять?" - запитували родичи у Джохи.
"Вони запитують, чи брати їм баранів з рогами або безрогих", - відповів він.
Родичи сказали: "Нехай беруть і тих, і інших".
Вони довго чекали на березі. Чекали година, інший, третій, але ніхто не сплив.
"Що вони там роблять?" - запитували люди у Джохи.
"Не знаю, - відповів він.-Інші адже так жадібні, що не заспокояться, поки не роздобудуть для себе по тисячі овець. Мабуть, підемо додому. Через свою жадібність вони можуть потонути".
Але родичка не йшла. Вони чекали на березі до заходу сонця. Однак на поверхні води ніхто не з'являвся.
"Хіба не говорив я вам, що через свою жадібність вони можуть потонути!" - викликнув Джохи.
Посипавши голову попелом у знак жалоби, дружини й діти повернулися додому. Так через крутійство Джохи й своєї зайвої довірливості загинули усе чоловіка цього села.