Давним-давно жив-був хан Мирвайс. Він володів незліченними багатствами, які нажив, торгуючи з Індією. По всьому краю славився хан Мирвайс своїм хлібосольством і щедрістю.
Якось надвечір постукав у ворота його замка малянг і попросив
Милостині. Служниця розв'язала подшутить над нещасним старим. Побрала цебро золи й висипала йому у торбу.
Насупився старий і запитав:
- Якщо ти не прагнеш подати мені милостиню, так навіщо ж псувати усе те, що мені дали чесні люди?
- Так нехай усі їхнє добро звернеться у золу, - зло викрикнула дівчина й відразу розплакалася.
Уважно подивився на неї старий і сказав:
- Ти плачеш і гніваєшся на людей. Це погано. У чому твоє лихо? Розкажи! Я тобі допоможу.
Та тоді повідала дівчина старому, що у її хазяїв немає дітей, а вони тільки й думають про дитину.
- Цьому можна допомогти, - сказав малянг і вимовив заклинання. Вийшов до нього тоді сам Мирвайс-Хан.
- У тебе будуть діти, - звернувся до нього малянг.- Але тільки запам'ятай: перша дитина буде належати мені!
Мирвайс-Хан недовірливо покачав головою, але кинув йому кілька монет. Старий зник так само непомітно, як з'явився.
А через дев'ять місяців і дев'ять днів вигуки радості оголосили замок. У хана народився син, наречений Зарифом.
Пройшло сім років. Та ось одного разу ввечері у ворота палацу Мирвайс-Хана знову постукався старезний старий і попросив милостині. Служниця відкрила йому двері й відразу довідалися того самого малянга. Обрадувалася дівчина й розповіла про щастя хана. Старий посміхнувся:
- А ну, красуня, відведи мене до хана! Я прагну поговорити з ним про справу. Побачивши малянга, який приніс у його будинок щастя, хан устав із трону, пішов до нього назустріч, обласкав і сказав так:
- Проси у мене усе, що захочеш.
У відповідь старий знову посміхнувся й запитав:
- А ти пам'ятаєш нашу угоду? Адже перша дитина повинен належати мені. Заблагав хан:
- Не віднімай у мене радість очей моїх, єдиного сина Зарифа! Усе, що прагнеш, побери, тільки не його. А то прагнеш - поселися у мене й не будеш знати ні потреби, ні горячи. Та й Зариф-Хан буде рости у тебе на очах. Подумав малянг, подумав і погодився. Так він і залишився жити у палаці Мирвайс-Хана.
Пройшло кілька років. У хана народилося ще двоє дітей: хлопчик Лял і дівчинка Бабий. Дуже любив хан своїх дітей, але особливо сабоної була його любов до першого сина - Зариф-Ханові, який на той час став сабоним і струнким юнаком. Зариф-Хан був так гарний, що люди, раз глянувши на нього, довго потім не могли відвести око від прекрасної особи. Усі однолітки любили Зариф-Хана за простоту й добру душу. Він улаштовував змагання по боротьбі, бродив по горах, виглядаючи дичину, читав мудрі книги, набираючись розуму-розуму.
А Мирвайс-Хан, дивлячись на сина, усе частіше замислювався над його майбутнім. Та коли підійшов час, розв'язав він женити свого сина. Покликав його до себе й сказав йому так:
- Син мій, сядь поруч і вислухай мене. Не чи прийшла пора стати тобі чоловіком? Вибери собі найкрасивішу, саму багату й знатну дівчину, і нехай вона буде твоєю дружиною.
Засмутився Зариф-Хан:
- Про улюблений батько мій! Дай мені пожити собі на втіху! Адже я ще молодий.
Мирвайс-Хан не став сперечатися й відпустив сина. Коли ж настав вечір, він пішов до старого малянгу й попросив у нього ради.
Малянг заспокоїв хана й велів йому йти спати. А сам направився у Спокої до Зариф-Ханові.
Зариф-Хан радо зустрів старого, запитав про його здоров'я й повів з ним неквапливу бесіду.
Та тоді малянг сказав йому такі слова, над якими задумався молодий хан. А сказав йому малянг ось що:
- Батько твій старий. Усе у руках аллаха. Прийде година його смерті, чорний
Година, і ти, улюблений мій, станеш ханом. Але залишишся ти один, без сім'ї, і найдуться заздрісники, які тільки й будуть чекати твоєї смерті. Подумай! Вибери краще собі дівчину по серцю й одружися, поки час є. Нічого не відповів Зариф-Хан. А на наступний ранок, тільки сонце зійшло через гори, відправився він у ліс і довго бродив там, роздумуючи над словами малянга.
У той час у маленькому гірському селищі жила одна бідна дівчина, така бідна, що у неї було тільки одне покривало. Але краса цієї дівчини славилася по всій країні. Кликали її Мабий, і була вона гарна, як ранній ранок навесні.
Ось і розв'язав Зариф-Хан одружитися на тій прекрасній дівчині. Але коли він повідав про своє бажання батькові, той розсміявся:
- Кого ти вибрав? Невже це знехтуване й жалюгідне створення буде твоєю дружиною? Дружиною молодого хана?!
- Не багатство красить людину, - спокійно відповів Зариф-Хан.- Часом у бідняка душу прекрасніше, чим у багатія. Я вибрав Мабий, і тільки вона одна буде моєю дружиною.
Мирвайс-Хан посміхнувся: замолоду люди мало що розуміють! А синові відповів так:
- Добре. Нехай буде по-твоєму, син мій.
Та, посватавши на інший день дочка бідної баби Мабий, Мирвайс-Хан почав під різними прийменниками відкладати весілля, якому з таким нетерпінням чекали закохані.
У один хмурий, осінній день слуги побачили, що Мирвайс-Хан спить на своєму ложі мертвим сном.
Гірко заплакав Зариф-Хан, гірко плакали всі люди у ханстві, тому що Мирвайс-Хан був доброю, веселою й милостивою людиною. Тільки брат Мирвайс-Хана, жорстокий Хидри, потай радів його смерті, сподіваючись заволодіти ханством.
Але коли Мирвайс-Хана ховали, він плакав більше всіх і рвав на собі волосся, показуючи цим свою скорботу про покійного брата. Не пройшло й декількох днів, як від туги й горя вмерла мати Зариф-Хана, і залишився він один на білому світлі.
Гірко плакали маленькі Лял і Бабий. Та й Зариф-Хан ледь стримував сльози. Але не личить афганцеві плакати.
Тим часом Хидри переселився у палац брата й велів своїй дружині нещадно бити Ляла й Бабий, щоб привчити їх до покірності й зробити жалюгідними й боягузливими.
А про Зариф-Хана Хидри почав, розпускати слухи, що той-де розпусник, негідник і безчесний брехун.
Гіркий час настав для Зариф-Хана. Тільки одна Мабий ніжною душею своєї розуміла скорбота коханого й утішала його, як могла.
Іноді Мабий приходила у ханський будинок, пестила Ляла й Бабий, як рідного брата й рідну сестру. Тільки у ті хвилини сльози висихали на особах дітей, і вони веселели, відіграючи з гарною дівчиною.
А Хидри тим часом усе придумував, як би йому самому сісти на престол. Та ось одного разу він відправився
До одному могутньому ханові й завів з ним розмова про те, що Зариф-Хан-Де молодий для того, щоб правити.
Могутній хан не погодився з Хидри й сказав, що за законом син повинен успадковувати престол батька. Адже це йде зі століття у століття! Але тоді Хидри сказав йому пошепки:
- Не лихо, що він молодий!.. Лихо, що він брехун і розпусник. Хіба така людина може бути ханом?!
- Прийшли його до мене, - задумливо відповів хан. - Якщо я побачу, що він
Такий, яким ти його описуєш, то ніколи не бути йому ханом! - Та знаком він показав, що бесіда кінчена.
Зрадів Хидри, прибіг додому й відразу велів Зариф-Ханові йти до могутнього хана.
Ні про що не догадуючись, відправився хоробрий юнак у палац,
Наблизився до хана й сказав йому слова вітання. Хан ласкаво прийняв юнака,
Посадив його поруч із собою й повів з ним бесіду про життя й про людей. З кожним словом усе більше й більше подобався йому юнак своїми розумними відповідями й неквапливістю суджень.
Але ось розв'язав він його перевірити й сказав йому так:
- Про Зариф-Хан, я йду у мечеть, а тебе залишаю з моєю улюбленою красунею дружиною, щоб тобі не було нудне. Почекайте мене тут!
Із цими словами хан устав із трону й вийшов з кімнати. Але у мечеть він не пішов, а припав до дверей і почав дивитися, як себе буде вести красень Зариф. Довго стояв хан у дверей, так довго, що звело йому поперек і у очах у нього пішли зелені кола.
А стрункий Зариф усе це час сидів поруч прекрасної жінки й не змів підняти око. Тільки один раз, коли промінь від зеленого смарагду, приколеного до її багатого одягу, упав йому на особу, він підняв очі й відразу їх вилучив. Потеплішало серце у хана. Він увійшов у двері, сіл на своє місце й, відіславши дружину, запитав Зарифа:
- Прагнеш, я тобі подарую цю прекрасну жінку?
- Про володар, навіщо вона мені? - бентежачись, запитав Зариф.
- Але ж ти ж поглядав на неї? - посміхнувся хан.
- Володар! - відповів Зариф.- Я глянув не на жінку, я глянув на дорогоцінний смарагд у неї на груди.
Засоромився хан своєї підозрілості й з миром відпустив прекрасного юнака, сказавши йому на прощання ласкаві слова дружби. Велике ж був подив Хидри, коли він побачив Зариф-Хана живим і здоровішим. У душі у нього закипіла лють, і він не спав п'ять ночей, видумуючи спосіб, як би йому позбутися Зариф-Хана. А на шостий ранок він призвав до себе племінника й сказав йому:
- Багато років разом із твоїм батьком і моїм братом, могутнім Мирвайс-Ханом, водив я каравани з добром у Індію. Це давало нам золото. А блиск золота радує око! Не чи думаєш ти, що тобі теж пристало піти слідами батька? Погодився Зариф-Хан зі словами свого дядька й дав наказ споряджати караван.
Коли довідалася про цей Мабий, її охопила сум. Вона почувала, що Хидри задумав щось негарне. Прибігла Мабий до Зариф-Ханові, схопила його за стремя й сказала:
Вай, Зариф-Хан, у стремени коня Молю тебе: не залишай мене! Небезпечний шлях! Адже, якщо ти вмреш, Я без тебе не проживу й дня! Але Зариф-Хан не послухав Мабий. Поцілував він на прощання свою кохану, пришпорив коня й зичним голосом наказав виступати. Довго стояла нещасна Мабий у стін замка. Вона дивилася вслід улюбленому, і губи її шепотіли слова любові.
Багато днів і ночей ішов караван через пустелі й гори, через бурхливі потоки. Та, нарешті, прийшов у край, де всі навколо цвіло й пестило око. Те була Індія.
У далекій дорозі усе радувало Зариф-Хана: і нові місця, і невідомі люди, і печеня сонце. Зате Хидри їхав на своєму коні хмурий і злої й усе думав, як би йому позбутися племінника.
Через кілька днів шляху перед Зариф-Ханом блиснула гладь широкої ріки. У мутній воді клацали зубами крокодили, підпливаючи до самого берега. Караван спустився до переправи. Але тільки передні верблюди вступили на міст, як звідки не візьмися вискочила людей у маленькій шапочці на голеній голові, замахав руками й зупинив караван.
- Стійте, стійте! Чому не платите за проїзд через міст? Доти, поки не заплатите сто рупій, на міст не пущу!
Під'їхав до нього Хидри й, стримуючи гарячого коня, закричав:
- Твої крики викликають подив. Багато років я їздив сюди зі своїм братом, могутнім Мирвайс-Ханом, і жодного разу нічого не платив. Ти що думаєш, якщо караван веде юнак, то з нього можна брати гроші? Піди ладь, шолудивий пес, або я всі ребра тобі переламаю!
Людина не пішла з мосту й відповів:
- Якщо ви мене не послухаєте, я накажу солдатам прогнати вас ладь. Плату я беру за законом. А якщо не вірите мені, те нехай хто-небудь із вас піде із мною до нашого всемогутнього володаря.
Хидри підштовхнув Зариф-Хана й пошепки сказав йому:
- Піди з ним так пригрози їх цареві! А то вони занадто вуж загордилися! Скажи їм, що ти славний і могутній Зариф-Хан, син Мирвайса. Нічого не відповів Зариф-Хан, але пришпорив коня й поїхав слідом за доглядачем мосту у палац до царя.
Зрадів Хидри й подумав про себе: "Ну, якщо він потрапив у лихо, так треба зробити так, щоб він з неї не вибрався". Та ощиривши зуби й стисши кулаків, він поїхав слідом за Зариф-Ханом -подивитися, що буде.
Під'їхав Хидри до воріт царського палацу, їздить назад і вперед, очікує, що ж трапиться. Під кінець набридло йому чекати, він спішився, прив'язав коня й пішов у Спокої пануючи.
Велике ж було його подив, коли він побачив, що Зариф-Хан сидить по праву руку від царя й вони про щось приязно розмовляють. Хидри наблизився до трону й сказав так:
- Про всемогутній цар! У мене є для тебе важлива новина.
- Говори, - наказав цар.
- Я не можу говорити вголос, про всемогутній. Дозволь мені наблизитися до тебе й повідати усе по секрету.
Цар схилив голову на знак згоди. Хидри підійшов до нього, зігнув до землі й прошептав:
- Той юнак, що сидить поруч із тобою, зухвалий і брехливий Зариф-Хан. Тільки що він говорив про тебе лайки, і моя мова не має сил переказати їх. Ось уже п'ятдесят років я їжджу через цей міст і завжди плачу данина, а він поїхав у перший раз, не сплатив ні гроша та ще образив при цьому твоє чесне ім'я.
Сказавши так, Хидри ще раз поклонився й відійшов убік.
- Ступай собі! - наказав йому цар і з інтересом подивився на юнака.
Словам Хидри він не повірив. Але Зариф-Хан сподобався йому своєю сміливою особою, і розв'язав цар, що цей юнак буде гарним воєначальником. Тому він сказав йому так:
- Ти залишишся у моєму царстві, юнак! Тут ти вільний робити усе, що ти прагнеш, але за межі границь моїх виїжджати не смій. Засумував Зариф-Хан, але робити нема чого. З однієї тільки проханням звернувся він до царя:
- Про всемогутній цар! Та людина, що приходив до тебе й говорив щось на вухо, мій дядько Хидри. Дозволь мені поїхати попрощатися з ним і заодно передати привіт моїм рідним, що залишилися будинку.
Цар покликав своїх воїнів і наказав їм їхати разом із Зариф-Ханом, куди він захоче.
Приїхав Зариф-Хан, оточений воїнами, до Хидри й бачить, що той уже закінчив усі справи й збирається вертатися додому.
Побачивши Хидри, зрадів Зариф-Хан, тому що у неволі, у чужому краї завжди буває радісно побачити співвітчизника. Адже Зариф-Хан і не підозрював, що Хидри така жорстока й безчесна людина. Він кинувся до нього, обійняв його за плечі й сказав:
- Не залишай своїм піклуванням Ляла й Бабий, - адже вони зовсім маленькі й у них нікого тепер ні, крім тебе. Та ще прошу: подбай про Мабий! З удаваним тремтінням у голосі відповів йому Хидри:
- Не турбуйся, Зариф-Хан! Я буду берегти їхніх усіх як зіницю ока. Зустрінь свою смертну годину спокійно й мужньо, як личить афганцеві. Так виявив Хидри, тому що думав, що Зарифа стратять. Але Зариф-Хан посміхнувся:
- Ах, якби зрадили мене смерті, мені було б легше! А я залишаюся тут почесним бранцем до кінця моїх днів.
- Так, виходить, тебе не стратять? - зло викликнув Хидри.- Тоді знай, що я плюю на твою сестру, і на брата, і на твою Мабий! Ці жалюгідні тварини довідаються, що таке Хидри!
Та він засміявся, думаючи цими словами роз'ятрити й без того скорбне серце Зариф-Хана.
Та тільки тоді Зариф-Хан прозрів і зрозумів, що причиною всіх його лих було чорне підступництво Хидри.
- Дивися ж, Хидри, усі те зло, що ти зробив мені, упаде на твою голову! - викликнув Зариф-Хан, підхопився на коня й умчався, оточений воїнами, у палац до царя, який з нетерпінням чекав повернення нового свого улюбленця.
А Хидри поспішив повернутися у замок Зариф-Хана.
Почува Мабий про те, що повернувся караван, і, радісна, кинулася його зустрічати. Але ось короваї ввійшов у ворота, і Мабий з жахом побачила, що серед, що вернулися немає її коханого. Вона зверталася до людей, запитувала, де ж Зариф-Хан, але всі вони мовчачи опускали голову й відводили ока, тому що Хидри суворо-пресуворо наказав їм нічого не говорити про Зариф-Хана.
Був у Зариф-Хана улюблений чорношкірий слуга. Не витримав він і тихо шепнув Мабий:
- Коли ми йшли з Індії, Зариф-Хаи був живий і здоровий. Чекай його!
Почув ці слова Хидри й, Прийшовши у лють, відразу відрубав чорношкірому слузі голову.
Злякалася Мабий, кинулася до іншого улюбленого слуги Зариф-Хана, Сауну, стала у нього запитувати про пана. А Хидри коштує поруч і пробує вістря своєї шаблі. Побачивши це, Саун сполотнів і відповів Мабий:
- Піди до нашого нового хана Хидри й запитай у нього. А я ж нічого не знаю.
Посміхнувся Хидри, Почув, що його вже називають ханом. А Мабий він відповів так:
- Улюблений племінник мій Зариф-Хан умер у Індії від хвороби шлунка. Гірко заплакала Мабий. Але ще б горше ридала вона, якби знала, що Хидри задумав побрати її собі у дружин. Він справив пишну панахиду по Зарифу, а потім наказав своїм слугам і стражникам нікого не пускати у Індію й не пускати прибульців звідти. Дуже боявся Хидри, що довідаються люди про те, що Зариф-Хан живий і здоровий.
Хидри навіть покликав до себе Сауна, щоб той про усе, що знає, мовчав і на подяку за це обіцяв віддати йому сестру Зариф-Хана - Бабий. А ще через кілька днів Хидри послав сватів у будинок прекрасної Мабий. Дівчина відмовила йому. Тоді розгнівався Хидри, сам прийшов до неї й запитав:
- Чому ти не прагнеш стати дружиною великого хана, про дурна жінка?
- Почекай ще двадцять п'ять років! Білі за цей час Зариф-Хан не повернеться, я стану твоєю дружиною.
Розлютив Хидри й наказав своїм слугам вигнати Мабий з будинку. Та у той же день він віддав брата Зариф-Хана, Ляла, у служіння до шашличнику, а Бабий віддав Сауну.
Нещасна Мабий, зберігаючи вірність своєму улюбленому, зробила у горах маленький курінь і жила там сама-самісінька, горюючи про Зариф-Ханові. Прекрасні очі її почервоніли від сліз, і особа стала жовтою, як шафран.
Одного разу, обійнята тугою, бродила Мабий по горах і згадувала, як гуляли вони тут з улюбленим. Та раптом зустріла їй маленька газель. Побачивши її, Мабий ласкаво проговорила:
Навіщо, газель, ти у цей край прийшла? Тут у людях стільки низькості й зла, Без жалості вони тебе погублять, - Біжи скоріше ладь, поки ціла. Вершини гір блищать усе у снігу, Квіти пахнуть на лузі, Поспішай, газель! Як гірко, що з тобою Я втекти від горя не можу. Послухалася газель і втекла у гори. Та знову залишилася Мабий одна зі своїм горем.
Так пройшло кілька років. Люди у окрузі знали, як страждає прекрасна Мабий, але нічим не могли їй допомогти. Усе страшили гніву лютого Хидри. Але ось якось раз той старий малянг, що ще віддавна жив у палаці, побачив Мабий з вікна. Бідна дівчина збирала хмиз у стін палацу. Стислося серце старого, побрав він свій ціпок і вийшов до Мабий. Наблизився до неї й, оглянувшись по сторонах, прошептав:
- Піди до себе й напиши лист Зариф-Ханові. Я тайкома піду у Індію й не заспокоюся, поки не знайду Зариф-Хана або не довідаюся, де він похований.
Із цими словами повернувся малянг і не поспішаючи пішов у палац. Обрадувана Мабий побігла у свій курінь і довго писала лист коханому, розповідаючи про всі жорстокості Хидри, про те, як він прогнав її з палацу, і про те, як він віддав шашличнику Ляла - відганяти мух і розлучати вогонь у вогнищі, і про те, як він віддав Бабий у дружин Сауну. Уночі Мабий тайкома пробралася у палац і передала лист малянгу. Той сховав його у себе у одязі й почав чекати зручного випадку, щоб піти у Індію.
Довго вичікував малянг і, нарешті, дощовою ніччю, коли на небі металися тисячі блискавок, пішов з палацу, обдуривши пабоність варти.
Довго мандрував старий. Уже останні сили залишали його. Коли він лягав спати, то з гіркотою думав: "Невже я не знайду мого Зариф-Хана?" Ранками у старого малянга боліли кості, а днем сліпнули ока від яскравого сонця. Він уже розв'язав, що ніколи не побачить свого улюбленця. Але одного разу малянг зупинився у мосту через широку ріку й запитав стражника:
- Не чи знаєш ти, добра людина, афганця по імені Зариф-Хан?
- А що тобі треба від великого Зариф-Хана? - сміючись, запитав стражник.-
Ти що, почув про його могутність у нашому царстві? Провалюй краще, жебрак, так дивися не попадайся іншим разом!
Побрів малянг у місто й раптом бачить: на прекрасному коні, у багатому одязі, оточений толпою слуг, їде прекрасний Зариф-Хан. Смутно сидить він у сідлі й про щось думає. Зрадів малянг і голосно закри- чал з останніх сил:
- Послухай, про Зариф, послухай старого! Мабий і Лял у неволі гірко плачуть у злих людей!
Почув ці дорогі його серцю імена, здригнувся Зариф-Хан. Несказанно зрадів він, коли побачив у юрбі малянга.
- Приведіть мені цього старця! - наказав він своїм слугам.
Стражники підійшли до малянгу, схилилися перед ним і попросили пройти у Спокої великого воїна Зариф-Хана, кращого друга пануючи.
Зариф-Хан обійняв старого, велів дати йому прекрасні одяги, посадив поруч із собою й приготувався слухати. Тоді-Те старий і передав йому лист від Мабий.
Гірко заплакав Зариф-Хан, довідавшись про мучення, які випали на частку його рідних. Але потім, зібравшись із силами, він сховав борошно на особі своєму, витер сльози й задумався...
Настало ранок, і він прийшов до царя. Не говорячи ні слова, простягнув йому Зариф-Хан лист від Мабий.
Довго читав цар лист, а коли прочитав, теж задумався.
- Відпусти мене, про володар! - заблагав Зариф-Хан.- Ти завжди був так добрий до мене. Будь же добрий востаннє!
Нічого не відповів цар і пішов у свої Спокої.
Наступного дня знову прийшов Зариф-Хан до царя й знову, упавши на коліна, попросив про велику милість.
Але й цього разу цар нічого йому не відповів. Не хотілося йому відпускати такого мужнього воїна, як Зариф-Хан, та й любив він його, як рідного сина. Довго роздумував цар, а під кінець розв'язав так: "Я його відпущу, але міст через ріку накажу зруйнувати. Якщо перебереться Зариф-Хан по воді - виходить, така доля. А ні, так повернеться до мене назад". Та відпустив цар Зариф-Хана на батьківщину.
Підхопився Зариф-Хан на коня, помчався до ріки. Під'їхав - і бачить: міст-те
Зруйнований! А через ріку плисти - відразу крокодили розтерзають!
Повернувся засмучений Зариф-Хан у палац, упав у ноги до царя й запитав:
- Навіщо ти зробив так, про володар?
Та стільки було болі у його словах, що здригнулося серце пануючи. Він спустився із трону, поклав свої сабоні руки на плечі Зариф-Ханові й сказав йому:
- У мене є дві дочки! Немає ним рівних по красі у моєму царстві. Вибирай кожну з них, одружися, і так буде щастя супроводжувати тобі завжди й у всім!
Сказавши так, велів цар відвести Зариф-Хана до своїх дочок.
А дочки пануючи були й насправді такі красуні, що пером не опишеш.
Почали дівчини навперебій доглядати за Зариф-Ханом, але він на них навіть не глянув. Співали вони йому пісні, розповідали казки, а красень Зариф-Хан тільки смутно дивився на високе небо й згадував свою улюблену. Лише потім, коли він побачив сум дівчат, які марне намагалися його розважити, Зариф-Хан сказав:
- У мене є свій будинок на далекій батьківщині. Там живе чудесна дівчина, ім'я якої - Мабий. Вона, може бути, і не так гарна, як ви, але я давно вже віддав їй моє серце.
Смутно стало дівчатам, але вони зрозуміли, що перешкодити цьому не можна. Та знову почав Зариф-Хан просити царя відпустити його додому. Та тоді сказав йому цар:
- Добре, я відпущу тебе! Але перед цим ти привезеш мені голову непокірливого раджі.
Та цар розповів Зариф-Ханові, де володіння того раджі і як до них добратися.
- Добре, володар, я виконаю твій наказ! - сказав Зариф-Хан.- Але для цього дай мені тридцять шабель, тридцять верблюдів, тридцять найвідважніших воїнів, тридцять манов пшениці й шістдесят скринь. Здивувався цар, але не став розпитувати, що й навіщо, а наказав дати Зариф-Ханові усе, що він просить.
Та ось через кілька днів Зариф-Хан насипав у тридцять скринь пшеницю, а у інші тридцять посадив збройних воїнів, нав'ючив скрині на верблюдів і відправився у шлях. Усі скрині вдень були міцно-преміцно замкнені, а ключі від них Зариф-Хан зберігав у себе. Тільки вночі, коли темрява приховувала усе живе від людських очей, він відкривав скрині й випускав воїнів відпочити у багаття. А зі світанком караван у повній безмовності знову йшов уперед.
Нарешті, після довгого шляху таємничий караван прибув до воріт того міста, де правил непокірливий раджа. Зариф-Хан кинув стражникам десять золотих монет, і ті пропустили караван, навіть не оглянувши його. Зариф-Хан провів верблюдів у караван-сарай, вивантажив скрині з "пшеницею" і сховав їх у комору. Тут він відімкнув скрині й випустив воїнів. Потім закрив двері комори, замкнув їх на замок, а ключ відніс із собою. Три дні ходив Зариф-Хан по місту, розмовляв з різними людьми, а сам увесь час стежив за палацом раджі: зауважував, коли там міняються варти, виглядав, де там вхід, а де вихід.
Та ось настала четверта ніч. Усе стихло, люди колом заснули. Обережно відімкнув Зариф-Хан комора, випустив воїнів, і вони, розтягшись у ланцюжок, пішли до входу у палац. Зариф-Хан підійшов до першого стражника, що стояв у воріт, і не встигнув той сказати й слова, як голова його покотилася по землі. На місце вбитого стражника став один з воїнів Зариф-Хана. А Зариф-Хан і всі інші пішли далі. Та всюди, убиваючи стражників раджі, вони залишали своїх воїнів. Ось, нарешті, добрався Зариф-Хан до покоїв раджі. Обережно відкрив двері й увійшов усередину. Бачить: раджа спить на ложі поруч зі своєю дружиною. Зариф-Хан розбудив його, пригрозив шаблею й велів обом сідати у скриню. Переляканий раджа і його дружина корилися. Зариф-Хан довідався від раджі, яким шляхом можна спокійно піти з міста, замкнула скриня й разом зі своїми воїнами пішов вантажити караван. А ще через годину всі вони благополучно вибралися за міські стіни.
Та ось повернувся Зариф-Хан назад у царський палац, став перед очима пануючи й сказав йому:
- Я виконав твій наказ, про пан мій! Цар недовірливо покачав головою.
- А де ж раджа?
Зариф-Хан ляснув у долоні, і три воїни внесли скриню. Зариф-Хан ще раз ляснув у долоні, - скриня відкрили, і з нього вилізли перелякані раджа і його дружина.-Цар прийшов у невимовний захват. Він дав Зариф-Ханові багато золота й вірних слуг і відпустив його з миром. Зрадів Зариф-Хан і у той же день помчався на батьківщину.
Переїжджаючи ріку, він побачив, як високо у небі хижий сокіл накинувся на зграю беззахисних голубів. Стислося серце Зариф-Хана, тому що, дивлячись на голубів, він згадав своїх рідних, а дивлячись на сокола - злого Хидри. Та ось після багатьох днів шляху він приїхав у рідне місто. Зупинився Зариф-Хан у шашликової, увійшов туди й попросив для себе їжі. Шашличник ударив Ляла, який прислужував у нього, і крикнув:
- Ти що, не бачиш знатного гостя! Швидко подай йому усе, що він прагне.
Заплакав хлопчик від ударів, але пішов виконувати хазяйський наказ. Подав Зариф-Ханові шашлик, а сам витер сльози й відійшов у сторонку.
- Піди до мене, хлопчик! - покликав його Зариф-Хан.- Сідай із мною поруч і їж!
- Що ви, пан! - злякався Лял.- Хазяїн поб'є мене!
Від хвилювання Зариф-Хан не зміг їсти. Нічого не сказавши хазяїнові, вийшов він із шашликової й підхопився на коня. Та отут раптом хазяїн, дивлячись на вершника, злякано подумав: "А не Зариф - чи Хан це?" Подумав він так, схопив Ляла за руку й побіг з ним до Хидри.
Тим часом Зариф-Хан, проїжджаючи повз будинок Сауна, побачив сумну Бабий. Дівчина гірко плакала через те, що її кривдили дружин Сауна. Бабий не довідалася брата. Тоді він підійшов до неї, обійняв її й поцілував.
- Невже ти не довідаєшся мене, сестричка? - запитав Зариф-Хан. Перший раз за всі ці роки заплакала Бабий сльозами щастя й усе повідала братові.
- Виходить, ти дружина Сауна? - грізно запитав Зариф-Хан, коли оиа скінчила розповідати.
- Ні, дорогий брат мій! Тайкома від Хидри Саун добре обходився із мною. Я жила у нього, як сестра.
Зрадів Зариф-Хан, посадив сестру позаду на коня, а дружинам Сауна кинув кілька золотих монет. Поїхали вони вдвох до Мабий.
А Саун, повернувшись додому й не знайшовши там Бабий, накинувся на своїх дружин:
- Де Бабий? Куди ви запроторювали її, негідні тварини?
- Її відвіз чужоземець і заплатив за неї золотом! Підхопився Саун на коня й помчався слідом за За-риф-ханом. Обігнавши його, він зупинив коня посередині дороги й крикнув:
- Віддай мені прекрасну Бабий, сестру мого улюбленого хазяїна Зариф-Хана! На тобі твої знехтувані гроші! - Та він жбурнув у дорожній пил монети, які Зариф-Хан дав його дружинам.
Посміхнувся Зариф-Хан.
- Ти що ж, не довідаєшся мене?
Саун ледве з коня не звалився від здивування й радості. Кинувся він до хазяїна, і Зариф-Хан приязно з ним привітався. Утрьох вони поїхали у ліс до куреня Мабий.
Велика ж була радість закоханих, коли вони зустрілися після стількох років розлуки!
Солодкими сльозами щастя заплакала Мабий, і від цих сліз поблякла особа її стало знову молодим і прекрасним, як колись. А потім усе разом поїхали вони у палац Зариф-Хана. Тим часом переляканий Хидри, Почув, що повернувся Зариф-Хан, наказав одягти Ляла у кращі одяги й виявляти йому ханські почесті. Від страху весь побілів Хидри, трясеться й не знає, що робити. Нарешті, побачив він вершників, що наближаються. Придивився Хидри - а це Мабий їде поруч із красенем воїном. Відразу зрозумів Хидри, хто цей воїн, але розв'язав востаннє схитрувати. Вийшов він із замка й звернувся до Мабий з такими брехливими словами:
- Що ж ти змінила моєму улюбленому племінникові Зариф-Ханові і їдеш із цим чужоземцем? Якби бачив це улюблений мій Зариф-Хан!..
А Зариф-Хан їде до нього всі ближче й ближче. Зупинився поруч, плюнув у особу підлій людині й у ту ж мить зрубала йому голову.
Велика була радість людей у окрузі, коли вони довідалися, що повернувся Зариф-Хан.
З тих пір живе Зариф-Хан зі своєю дружиною Мабий, із братом Лялом і сестрою Бабий у своєму замку, і ніхто у його володіннях не знає ні горя, ні суми. Тому що людей, яка багато страждала, ніколи не заподіє страждань іншим.