Жив-Був стрілець і пішов раз на озеро, а Ілля-Пророк навів на озеро громову хмару, гримить. Укрився стрілець від грози у кущі й бачить, що людська голова з яоди те здасться, то сховається; як тільки молонья блисне — вона й під воду. Грім ударить у це місце, а вбити не вб'є (у воді-те). «Що це, - думає, - за людей? Дай-но я вистрілю». Випалив, і сплив на воду мрець. Стрілець злякався, що людину вбив, і била. Відбіг чи багато, чи мало, назустріч старий, сам Ілля йде. «Ти на озері, - запитує, - був?» — «Був».- «Ти людину вбив?» — «Ні».- « Ні, скажи, ти вбив?» — «Ні». Не зізнається, знаєш. «Так ти, - говорить Ілля, - не бійся. Це ти риса вбив, мені допоміг: я у нього метился, метился, не міг дохитриться громовою стрілою вбити. На-но ось побери мою рушницю, а своє мені дай. З нього як углядиш, так і бий!» Побрав стрілець рушницю й став з нього бити чого тільки не вглядить. Пана заздрість і побрала. «Продай так продай рушницю!» — « Ні, ні за які гроші!» — «Ну, давай па спор: якщо мене вб'єш (а пан чаклун був) — тоді твоє, а не вб'єш — моє». Ось і сіл пан на дзвіницю, де дзвона висять: «Стріляй!» Той випалив, плече панові расчиб. «Ну, - говорить, - ти не вбив мене! Давай рушницю!» Той не дає. «Я, - говорить, - у тебе потрапив».- «Ну, - говорить пан, - тепер у хрест вистріли, сшибешь чи?» А над хрестом два голуби так і у'ються. Ось стрілець приклався, бацнув і хрест расчиб, і голубів обох убив.
Отут Ілля його за ці справи сліпим зробив, а пан після того рушницю у стрільця собі побрав і сам став з нього бити.