Жив-Був цар Світозар. У нього, у царя, було два сини й красуня дочка. Двадцять років жила вона у світлому теремі; любувалися на неї цар із царицею, ще мамушки й сінні дівчата, але ніхто із князів і богатирів не бачив її особи. А царівна-врода називалася Василиса золота коса; нікуди вона з терема не ходила, вільним повітрям царівна не дихала; багато було у їй і вбрань кольорових і каменів дорогих, але царівна нудьгувала: задушливо їй у теремі, у тягар покривало! Волосся її густі, златошелковие, не покриті нічим, у косу зв'язані, упадали до п'ят, і царівну Василису стали люди величати: золота коса, непокрита врода. Але земля слухом повниться: багато царів пізнавали й послів надсилали цареві Світозару чолом бити, царівну у заміжжя просити. Цар не поспішав; тільки час прийшов, і відправив він гінців у усі землі зі звісткою, що буде царівна нареченого вибирати, щоб царі й царевичі з'їжджалися, сбирались до нього бенкетувати, а сам пішов у терем високий сказати Василисе Прекрасної. Царівні на серце весело; дивлячись із віконця косящатого, через ґрати золотий, на сад зелений, лучка кольорова, захотіла вона погуляти; попросила її відпустити у сад — з дівицями пограти. «Государ панотець! - вона говорила. - Я ще світла божия не бачила, по траві, по квітах не ходила, на твій царський палац не дивилася; дозволь мені з мамушками, із сінними дівчатами у саду проходитися».
Цар дозволив, і зійшла Василиса Прекрасна з високого терема на широкий двір. Відчинилися ворота тесови, опинилася вона на зеленому лузі перед крутою горою; по горі тієї росли дерева кучеряві, на лузі красувалися квіти разновидние. Царівна рвала квіточки лазоревие; відійшла вона небагато від мамушек — у молодому розумі обережності не було; особа її було відкрито, краса без покриву... Раптом піднявся сабоний вихор, якого не бачене, не чуване, людьми старими не запомнено; закрутило, завертіло, глядь — підхопив вихорь царівну, понеслася вона по повітрю! Мамки скрикнули, ойкнули, біжать, оступаються, у усі сторони метаються; але тільки й побачили, як помчав її вихорь! Та віднесло Василису золоту косу через багато земель великі, ріки глибокі, через три царства у четверте — у область змія лютого. Мамки біжать у палати, сльозами обливаються, паную у ноги кидаються: «Государ! Неповинні у лиху, а винні тобі; не накажи нас стратити, накажи слово мовити: вихорь відніс наше сонечко, Василису-Вроду золоту косу, і невідомо — куди». Усе розповіли, як було. Засмутився цар, розгнівався, а й у гніві бідних помилував.
Ось ранком князі й королевичі у царські палати наїхали й, бачачи сум, думу царську, запитали його: що случилося? «Гріх наді ною! - сказав їм цар. - Вихром віднесло мою дочку дорогу, Василису косу золоту, і не знаю — куди!» Розповів усі, як було. Пішов говір меж приїжджими, і князі й королевичі подумали, перемовилися, не від чи їх цар відрікається, видати дочка не вирішується? Кинулися у терем царівни — ніде не знайшли її. Цар їх обдарив, кожного зі скарбниці наділив; сіли вони на коней, він їх із честию проводив; світлі гості откланялись, по своїх землях роз'їхалися. Два царевичі молоді, брати відважні Василиси золотої коси, бачачи сльози батька-матері, стали просити батьків: «Відпусти ти нас, государ-батько, благослови, государиня-матінка, вашу дочку, а нашу сестру відшукувати!» — «Сини мої милі, діти рідні, — сказав цар невесело, — куди ж ви поїдете?» — «Поїдемо ми, панотець, скрізь — куди шлях лежить, куди птах летить, куди ока дивляться; либонь ми й знайдемо її!» Цар їх благословив, цариця у шлях спорядила; поплакали, розсталися. Їдуть два царевичі; чи близько шлях, чи далеко, довго ль у їзді, коротко чи — обоє не знають. Їдуть рік вони, їдуть два, проїхали три царства, і синіються-видніються гори високі, між гір степу піщані: те земля змія лютого. Та запитують царевичі зустрічних: не чи чули, не чи бачили, де царівна Василиса золота коса? Та від зустрічних у відповідь їм: «Ми її не знали; де вона — не чули». Давши відповідь, ідуть убік. Під'їжджають царевичі до великого міста; стоїть на дорозі престарезний старий — і кривій і кульгавий, і із ключкою й з торбою, просить милостині. Призупинилися царевичі, кинули йому гріш срібну й запитали його: не чи бачив він де, не чи чув чого про царівну Василисе золотий косі, непокритій вроді? «Ех, дружки, — відповідав старий, — знати, що ви із чужої землі. Наш правитель лютий змій заборонив міцно-преміцно тлумачити із чужоземцями; нам під страхом замовлено говорити, переказувати, як проніс повз місто вихор царівну прекрасну». Отут догадалися царевичі, що близько сестра їх рідна; завзятих коней підганяють, до палацу під'їжджають. А палац той золотий і стоїть на одному стовпі на срібному, а навіс над палацом самоцвітних каменів, сходи перламутрові, як крила у обидва боки розходяться-сходяться.
У той час Василиса Прекрасна дивиться у смутку у віконечко, крізь ґрати золоту, і від радості скрикнула — братів своїх удалечині розпізнала, немов серце сказало. Та царівна тихенько послала їх зустріти, у палац проводити; а змій лютий у отлучке був. Василиса Прекрасна береглася, боялася, щоб він не побачив їх. Як тільки ввійшли вони, застогнав стовп срібний, расходилися сходи, заблискали всі кровельки, увесь палац став повертати, по місцях передвигиваться. Царівна злякалася й братам говорить: «Змій летить, змій летить, того й палац колом повертає. Зникніть, брати!» Лише сказала, як змій лютий влетів, і він крикнув голосним голосом, свиснув молодецьким посвистом: «Хто отут жива людина?» — «Ми, змій лютий! - не торопіючи, відповідали царевичі. - З рідної землі за сестрою прийшли». - «А, це ви, молодці! - скрикнув змій, крабоми ляскаючи. - Нема чого б вам від мене пропадати, тут сестри шукати; ви брати їй рідні, богатирі, так невеликі!» Та змій підхопив на крило одного, ударив їм у інший і свиснув і гаркнув. До нього прибігла палацова варта, підхопила мертвих царевичів, кинула обох у глибокий рів! Залилася царівна сльозами, Василиса коса золота, ні їжі, ні питва не ухвалювала, на світло б дивитися не прагла; дня два й три проходить — їй не вмирати стати, умерти не решилася — жалко краси своєї, голоду послухала, на третій поїла. А сама думу думає, як би від змія позбутися, і стала вивідувати ласкою. «Змій лютий! - сказала вона. - Велика твоя сила, могутній твій політ, невже тобі супротивника немає!» — «Ще не пора! - мовив змій. - На роді миємо написане, що буде мені супротивник Іван-Горох, і народиться він від горошинки».
Змій у жарт сказав, супротивника не чекав. Сподівається сабоний на силу, а й жарт знаходить на правду. Тужила мати прекрасної Василиси, що немає звісточки про дітей; за царевною царевичі пропали. Ось пішла вона одного разу розгулятися у сад з бояринями. День був пекучий, пити цариця захотіла. У тому саду з пагорка вибігала струею ключова вода, а над нею був колодязь біломармуровий. Зачерпнувши золотим ковшем води чистої, як сльозинка, цариця пити поспішила й раптом проковтнула з водою горошинку. Розбухнула горошинка, і цариці тяжелешенько; горошинка росте так росте, а царицю всі тягчит так гнітить. Пройшло трохи часу — народила вона сина; дали йому імена Іван-Горох, і росте він не по роках, а по годинникові, гладенький, кругленький! Дивиться, посміхається, стрибає, вискочить, так у піску він катається, і усе прибуває у ньому сили, так що років у десять став могутній богатир. Почав він запитувати царя й царицю, чи багато було у нього братів і сестер, і довідався, як трапилося, що сестру вихор відніс — невідомо куди; два брати отпросились відшукувати сестру й безвісти пропали. «Панотець, матінка, — просився Іван-Горох, — і мене відпустите; братів і сестру відшукати благословите». - «Що ти, дитя моє! - у один голос сказали цар і цариця. - Ти ще зеленехонек-молодехонек; брати твої пішли так пропали, а ти як підеш — пропадеш!» — «Либонь не пропаду! - сказав Іван-Горох. - Я братів і сестри дошукатися прагну». Умовляли й просили сина милого цар із царицею, але він проситься, всплачет, заблагає; у шлях-дорогу спорядили, зі сльозами відпустили.
Ось Іван-Горох на волі, викотився у чисте поле; їде він день, їде інший, до ночі у ліс темний у'їжджає. У лісі тому хатинка на курьих ніжках, від вітру валандається, сама перевертається. По старому прислів'ю, по мамкину сказанью — «Хатинка, хатинка, — мовив Іван, подувши на неї, — стань до лісу задом, до мене передом». Та ось повернулася до Івана хатинка, дивиться з віконця сива бабуся й мовить: «Кого бог несе?» Іван поклонився, запитати квапився: «Не чи бачила, бабуся, вихрячи залітного? У яку він сторону несе червоних дівиць?» — « Ох-Ох, молодець! - відповідала баба, покахикуючи, на Івана поглядаючи. - Мене теж налякав цей вихор, так що сто двадцять років я у хатинці сиджу, нікуди не виходжу: нерівно налетить так умчить! Адже це не вихорь, а змій лютий!» — « Як би дійти до нього?» — запитав Іван. «Що ти, моє світло, змій проковтне тебе». - «Либонь не проковтне!» — «Дивися, богатир, голови не врятувати; а якщо повернешся, дай слово зі зміїних палат води принести, которою сплеснешся — помолодієш!» — промовила вона, через силу ворушачи губами. «Добуду — принесу, бабуся! Слово даю». - «Вірю на совість твою. Іди ж ти прямо, куди сонце котиться; через рік дійдеш до Лисої гори, там запитай — де дорога у зміїне царство». - «Спасибі, бабуся!» — «Не на чому, панотець!» Ось Іван-Горох пішов убік, куди сонце котиться. Скоро казка позначається, не швидко справа робиться. Пройшов він три держави, дійшов і до зміїного царства. Перед міськими воротами побачив він жебрака — кульгавого, сліпого старого із ключкою, і, подавши милостиню, запитав його, немає чи у тому місті царівни, молодий Василиси коси золотий. « Є, так не велено казати!» — відповідав йому жебрак. Іван догадався, що сестра його там; добрий молодець змів, прибодрился й до палат пішов.
У той час Василиса-Врода золота коса дивиться у віконце, не чи летить змій лютий, і примітила здалеку богатиря молодого, знати про нього побажала, тихенько розвідати послала: з якої він землі, з якого він роду, не від чи панотця присланий, не від матінки ль рідної? Почувши, що прийшов Іван, брат меншої (а царівна його й у особу не знавала), Василиса до нього підбігла, зустріла брата зі сльозами. «Біжи скоріше, — закричала, — біжи, братик! Скоро змій буде, побачить — погубить!» — «Сестриця люб'язна! - відповідав їй Іван. - Не ти б говорила, не я б слухав. Не боюся я змія й усієї сили його». - «Так хіба ти — Горох, — запитала Василиса коса золота, — щоб злагодити з ним міг?» — «Перегоди, друг-сестриця, колись напайка мене; ішов я під спекою, приустал я з дороги, так хочеться пити». - «Що ж ти п'єш, братик?» — « По цебру меду солодкого, сестриця люб'язна!» Василиса коса золота веліла принести цебро меду солодкого, і Горох випив цебро за один раз, одним духом; попросив налити інше. Царівна наказати квапилася, а сама дивилася-дивувала. «Ну, братик, — сказала, — тебе я не знала, а тепер повірю, що ти Іван-Горох». - «Дай же присісти небагато — відпочити з дороги». Василиса веліла стілець міцний присунути, але стілець під Іваном ламається, у шматки розлітається; принесли інший стілець, увесь залізом окутий, і той затріщав і погнувся. «Ах, братик, — закричала царівна, — це стілець змія лютого». - «Ну, видне, я потяжеле!» — сказав Горох, посміхнувшись, устав і пішов на вулицю, з палат у кузню. Та там замовив він старому мудрецеві, придворному ковалеві, скувати ціпок залізний у п'ятсот пуд. Ковалі за роботу узялися-прийнялися, кують залізо, день і ніч молотами гримлять, тільки іскри летять; через сорок годин був ціпок готовий. П'ятдесят людей несуть — ледь тягнуть, а Іван-Горох побрав однієї рукою кинув ціпок нагору — посохнув полетів, як гроза загримів, вище хмари здійнявся, з виду зник. Увесь народ ладь біжить, від страху тремтить, думаючи: коли посохнув на місто впаде, стіни прошибить, людей передавить, а у море впаде — море расхлестнет, місто затопить. Але Іван-Горох спокійно у палати пішов, так тільки сказати велів, коли посохнув назад полетить. Побіг із площі народ, дивляться з-під воріт, дивляться з вікон, не чи летить ціпок? Чекають година, чекають інший, на третій затремтіли, сказати прибігли, що посохнув летить. Тоді Горох вискочив на площу, руку підставив, на лету підхопив, сам не нагнувся, а посохнув на долоні зігнувся; Іван посохнув побрав, на коліні поправив, розігнув і пішов у палац.
Раптом почувся страшний свист — мчиться змій лютий, кінь його вихорь стрелою летить, полум'ям пишет; на вид змій — богатир, а голова зміїна. Коли він летить, ще за десять верст увесь палац почне повертати, з місця на місце пересуватися; а отут палац із місця не рушає. Видне, сідок є! Змій задумався, присвиснув, загаркав; кінь-вихорь труснув черною гривою, розмахнув широкі крила, здійнявся, зашумів; змій підлітає до палацу, а палац із місць не рушає. «Ого! - заревів змій лютий. - Видне, є супротивник; не Горох чи у гостях у мене?» Скоро прийшов богатир. «Я посаджу тебе на долоню одною рукою, прихлопну другою — костей не знайдуть!» — «Побачимо!» — мовив Горох-Горох-іван-горох; із ціпком виходить, а змій з вихру кричить: «Розходися, Горох, не катайся!» — «Лютий змій, роз'їдься!» — Іван відповідав, посохнув підняв. Змій розлетівся вдарити Івана, взоткнуть на спис — промахнувся; Горох відскочив — не шатнувся. «Тепер я тебе!» — зашумів Горох, пустив у змія посохнув і так приголомшив, що змія у шматки розірвав, розметав, а посохнув землю пробив, пішов через два у третє царство. Народ шапки нагору покидав, Івана царем величав; але Іван отут, приметя коваля-мудреця, у нагороду, що посохнув скоро спрацював, старого підкликав і народу сказав: «Ось вам голова! Слухайте його, на добро радея, як колись на зло слухали ви лютого змія». Іван добув і жваво - мертвої води, сприснув братів; піднялися молодці, протирають ока, самі думають: «Довго спали ми; бог звістка, що зробилося!» — « Без мене й століття б ви спали, брати милі, други рідні!» — сказав їм Горох-Горох-іван-горох, притискаючи до запопадливого серця. Не забув він побрати й зміїної водиці; корабель спорядив по ріці лебединої з Василисой-Вродою, золотою косою поплив у землі свої через три царства у четверте; не забув і бабусі у хатинці, дав їй умитися зміїною водицею: обернулася вона молодицею, запекла-затанцювала, за Горохом бігла, у шляху проводжала. Батько й мати Івана зустрічали з радістю, із честю; гінців розіслали у усі землі зі звісткою, що вернулася дочка їх рідна, Василиса коса золота. У місті дзенькіт, по вухах дзвоніння, труби гудуть, бубни стукають, самопали гримлять. Василиса нареченого дочекалася, а царевичеві наречена найшлася. Чотири вінці замовили, два весілля бенкетували, на веселощі з радощів бенкет горою, мед рікою! Діди дідів там були, мед пили, і до нас дійшло, по вусах текло, у рота не потрапило; тільки ведено стало, що Іван по смерті батька прийняв царський вінець, правил зі славою державою, і у пологи пологів славилося ім'я пануючи Гороху.