Якось раз сподобалася одному ченцеві дружина селянина. Та ось навесні, коли селянин у поле розсаду висаджував, підійшов до нього чернець, постояв, помовчав, а потім говорить:
- Син мій, важко мабуть цілих три, а то й чотири місяці підряд у полі працювати, мозолі натирати. Куди вольготней нам, ченцям, живеться: читай собі молитви, бий у дзвін так мандруй, де прагнеш. Благодать! Живемо у високому храмі, до неба ближче, від землі далі, не те що ви, смертні!
Вислухав селянин ченця й думає: «Та насправді життя у ченців привільне», — і розв'язав теж у ченці податися. Відвертав додому, усі, як є, дружині розповів. Почува дружина, що заманулося чоловікові ченцем зробитися, давай його лаяти:
- Дурень ти старий! Адже настрадаешься, цілими днями будеш сидіти взаперті у монастирі. Так хіба всидиш ти без справи?! Воістину, побачив ти, як ченці коржа їдять, так не примітив, як вони постриг ухвалюють. Викинь із голови цю примху!
Думає селянин: «А дружина-те адже права», — і перехотілося йому у ченці йти.
На інший день знову пішов селянин у полі працювати. Скоро полудень. Зібрала дружина обід — чашку рисового супу з галушками, — чоловікові у поле віднесла. Сіли вони на межі, галушку за галушкою паличками із супу витягають, їдять.
А чернець отут як отут. Дивиться, як милуються селянин із дружиною, заздрість його розбирає. Пущі колишнього взиграла у ньому кров! Пройшов він раз, пройшов інший, а жінка й голови не повернула. Примітив селянин, що чернець на його гарну дружину поглядає, відразу зміркував, у чому справа, і розв'язав його провчити.
Поїли вони. Зібрала дружина чашки й палички у кошик, до будинку пішла. Підійшов отут чернець до селянинові, запитує:
- Ну, як? Підеш у ченці? Учора у нас із тобою про це розмова була.
Відповідає селянин:
- Я-Те не ладь, дружина не погоджується. Ось якби торговцем стати, тоді інша справа.
Зрадів чернець і говорить:
- Що ж, займися торгівлею!
- А гроші де побрати?
- Я тобі у борг дам, навіть відсотків не поберу. З першого виторгу повернеш. Найкраще відкрити дріб'язкову крамницю. Дуже прибуткова справа. Так що відправляйся скоріше за товарами.
Зрадів селянин і говорить:
- Коли й справді грошей даси, спасибі! А принесеш коли?
Бачить чернець, що його заповітне бажання того й дивися здійсниться, розв'язав не гаятися й говорить:
- Справа термінова. Я негайно за грішми збігаю!
Висадив селянин ще трохи кустиков розсади, додому відвертав.
Тільки поїв, входить чернець, двісті срібних юанів несе. Запросив його селянин сісти, велів дружині чай приготувати. Дружина відразу зміркувала, у чому отут справа, розв'язала допомогти чоловікові. Заварює чай, сама на ченця поглядає лукаво, а у того аж серце завмирає.
Говорить селянин:
- Поговорив я із дружиною, вона згодна. Завтра ж у шлях відправлюся, через місяць відвертаю, за всі тебе віддячу.
Відповідає чернець:
- Яка ще дяка! Що за церемонії!.. Адже ми друзі!
Посидів чернець недовго, розпрощався й пішов.
Зібрала дружина чоловіка у дорогу, на світанку вийшов він з будинку.
Чернець, тільки завечоріло, кинув усі справи, до дружини селянина пішов. Сидять вони, розмову ведуть, сміються. Чернець тільки й чекає випадку, щоб про почуття заговорити. Так ніяк не вирішиться. Уже дуже неприступний у жінки вид, аж «кістки розм'якшуються й м'язи слабшають», як це у прислів'ї говориться, слова у ковтку застряють. А жінка побрала раптом ченця за руку, наверх повела. Але тільки праг він її обійняти, хтось щосили у ворота застукав. Трясеться чернець від страху, відразу зміркував, що чоловік відвертав. Сховала жінка ченця у порожній ларь для рису, де нині терник тримали. Упилися колючки у жирного ченця, а він терпить, охнути боїться.
Тим часом жінка вниз спустилася, відімкнула ворота, разом із чоловіком наверх піднялася.
Говорить чоловік:
- Човен наша потонула, ось я й відвертав. Так додатково злодії напали, двісті юанів відібрали, які мені чернець дав. Не повезло! Уже краще мені як і раніше у полі працювати. Не знаю тільки, як з боргом бути? Ева! Придумав! Віддам-но я ченцеві у рахунок боргу цей ларь для рису!
Лягли чоловік із дружиною і як ні у чому не бувало заснули. Тільки зараз зміркував чернець, що вони задумали. Усю ніч у ларе промаяв, а ранком кликнув селянин двох монастирські служок, попросив їх віднести ченцеві ларь. Просмикнули служки тичина у кільце на кришці ларя, підняли його й, зігнувшись у три погибелі, потягли у храм. Несуть, а ларь на тичині розгойдується зі сторони убік. Підійшли до храму, раптом чують — усередині хтось кричить:
- Обережніше! Боляче! Про-ой-Ой! Відкрийте скоріше!
Негайно підняли служки кришку. Що за диво! У ларе настоятель сидить увесь у синцях так у синцях.