Жили колись за старих часів чоловік із дружиною й дочкою. Одного разу згубилася у них у лісі чорна вівця. Відправилися мати з батьком її шукати, а дочка вдома залишили. Розійшлися у різні сторони, ідуть по лісу й кличуть вівцю. Раптом назустріч дружині - Сюоятар. Говорить:
- Плюнь у мої піхви, обійди навколо мене три рази - найдеться твоя вівця. Жінка обрадувалася, плюнула у піхви, обійшла навколо Сюоятар три рази й сама перетворилася у чорну вівцю! А Сюоятар тою жінкою обернулася й кричить:
- Агов, чоловік скоріше сюди, я вже знайшла вівцю! Пішли додому, а чоловік нічого не зауважує. Привели вівцю, замкнули у хлів. Дочка відразу примітила - це не її мати. Хоч і схожа на неї, а ока неласкаве, злі. Пішла дівчина у хлів, на ягничку глянула - ока як у рідної матері! Заплакала вона, обійняла вівцю. Та й говорить:
- Ах, донечка, перетворила мене Сюоятар у вівцю, а сама моє місце
Зайняла. Напувай ти мене із чистого ковшика, годуй хоч скоринкою хліба. Не можу я пійло пити разом з вівцями!
Стала дочка частіше у хлів ходити, напуває мати із чистого посуду, поїсти їй приносить що-небудь ліпше. Сюоятар бачить, що вівця пійло не п'є, говорить чоловікові:
- Зовсім перестала ця чорна вівця їсти й пити, треба її вбити, не те здохне.
Дочка почула це, прибігла у хлів, кинулася матері на шию, плаче заливається:
- Прагнуть тебе, маменька, убити, так наказала Сюоятар батькові. А мати її утішає:
- Нічого не поробиш, донечка. А коли мене будуть різати, приходь із батьком у хлів, побери у хусточку три краплі моєї крові й закопай цю хусточку під вікном.
Поплакали вони разом, попрощалася дочка з матір'ю й пішла додому. Ранком батько зазбирався вівцю різати, нагострив ніж, а дочка слідом за ним у хлів. Заплакала, просить батька не вбивати вівцю. Батько й зглянувся, не вбив. Повернувся у хату, повісив ніж на цвях. На другий день Сюоятар разворчалась, відправляє чоловіка знову у хлів. Дочка знову побігла за батьком, просить його залишити вівцю у живі. Не міг батько встояти перед дочкою, так і повернувся у хату. Сюоятар злиться. На третій день відправляє чоловіка, карає, щоб не вертався, поки не вб'є вівцю. Знову побігла дочка слідом, заплакала, але нічого вже не допомогло. Зарізав батько вівцю. Підклала дочка хусточка, побрала три краплі материнської крові, закопала хустку під вікном, як мати карала. Та виросла на цім місці біла береза.
Тим часом народила Сюоятар дочка. Ще більше не злюбила вона пасербицю, з ранку до ночі змушує її працювати.
Жили вони так скільки-те часу. Одного разу цар розв'язав улаштувати у себе бенкет. Треба царевича женити, ось на бенкеті він і буде вибирати собі наречену. Слуги царські скликають людей:
- Люди добрі, приходите до царя на бал. Здоровіші нехай самі прийдуть, кульгаві - на коні приїдуть, сліпі - на човні припливуть.
Сюоятар заметушилася, зазбиралася на царський бал. Дочка свою чепурить, а пасербиці говорить:
- Тобі на бал не можна йти, роботи багато. Та й надягти-те тобі, замазурі, нема чого.
А сама розвернула пекти й карає, щоб до їхнього приходу пекти була на місці, як колись. Пішли вони, а дівчина не знає, як за справу прийнятися.
Пішла до того місця, де хусточка закопала, села під березою, плаче. Раптом почула вона голос матері:
- Що ти, моя донечка, так гірко плачеш?
- Ах, матінка, пішли усе на царський бенкет. Сюоятар розібрала грубку й покарала до їхнього приходу поставити на місце. Якщо не зроблю, так мене вб'ють. А як я грубку поставлю?
Мати й говорить:
- Відламай від берези гілку, удар хрест-навхрест, скажи: "З маминого благословеньица, стань, пекти, як колись стояла".
Дочка так і зробила. Приходить назад до берізки, радісна. А мати запитує у неї:
- Не чи хочеться тобі, донечка, на царський бенкет-бал?
- Як же не хочеться, так адже у мене ніякого одягу ні, тільки сарафан полотняний, що на мені.
Отут з'явився кінь: одне волосся золотий, інший срібний, а третьому й назви немає. Мати велить дочці у одному юшці умитися, у іншому одягтися і їхати на бал.
Приїжджає дівчина на царський двір, там слуги її зустрічають, коня прив'язують до золотого стовпа. Як увійшла вона у палати царські, так усе колом засвітилося, начебто сонечко через хмару визирнуло. Царевич як подивився на неї, так і око не може відвести. Увесь вечір навколо неї ходить, тільки з нею танцює, більше нікого не зауважує.
А дочки Сюоятар за столами не видне, не пустили її у палати. Сидить вона у передній хаті на крамниці близько грубки. Куховарка гарчить: "Ходять отут усякі, жебрають, не сидиться будинку!" Стала чавун діставати з печі рогачем, так черешком і вдарила дочка Сюоятар - у тієї шишка величезна підхопилася над оком, вона у сльози.
А дівчина вже додому зазбиралася. Захотілося царевичеві довідатися, хто вона така й звідки приїхала. Розв'язав він на хитрість піти: велів слугам дверний косяк дьогтем намазати" либонь що-небудь прилипне. Побігла дівчина - шапочка з голови й пристала до смоли. Побрав царевич шапочку. А дівчина вибігла у двір, підхопилася на коня й виїхала. Тільки її й бачили.
Повернулася додому, надягла свій полотняний сарафан, корів пригнала, забрала у хаті й забралася на піч. Приходить Сюоятар з дочкою, та око рукою прикриває, реве у весь голос. Дівчина запитує:
- Що з тобою, чого ти плачеш? А Сюоятар і говорить:
- Так ось дуже вже прудка, бігала із царевичем по царських палатах,
Відіграла й упала, ледве око не вибила собі. Ось і вискочила на чолі шишка. А хто на печі сидить, з тим нічого не трапляється.
Та розповідають вони, яка красуня на бал приїжджала. Дівчина говорить:
- Не я чи хоч це була?
- Ти, замазура, мовчи вуж там на печі, перебирай золу! Тебе й на поріг царський не пустять!
На другий день цар знову збирає бенкет, кличуть усіх? "Здоровіші - нехай самі прийдуть, кульгаві - на коні приїдуть, сліпі - на човні припливуть". Сюоятар з дочкою знову пішла. А перед відходом змішала вона ячмінь, овес і жито разом і покарало пасербиці усе зерно за вечір перебрати, та ще корів з пасовища пригнати.
Залишилася дівчина одна, пішла до берези, ридає. Мати запитує, тому дочка так гірко плаче. Дівчина у відповідь:
- Як мені не плакати, усе пішли на бенкет, а Сюоятар перемішала ячмінь, жито й овес і веліла за вечір усе перебрати. Де мені встигнути?
- Не плач, донечка, побери гілку з берези, удар три рази
Хрест-навхрест і скажи: "З маминого благословеньица, відділитеся, зернятка, як раніше були".
Побрала дівчина гілочку, зробила як мати карала, зерна й відділилися. Пішла вона знову до берези. Дала їй мати коня: одне волосся золотий, інший срібний, третьому й назви немає. Умилася дівчина у одному юшці, у іншому одяглася, стала краше колишнього й поїхала на бенкет. Приїжджає до царського палацу, а царевич уже чекає її, прив'язує коня до золотого стовпа, бере дівчину за руки й веде у палати, ні на крок від неї не відходить. А дочка Сюоятар знову на кухні сидить, кістки перебирає. Її й близько до царського стола не підпускають. Куховарка гарчить, у серцях штовхнула чавун прямо на ногу дочки Сюоятар. Та завила від болю.
Бенкет уже до кінця підходить, дівчині треба додому поспіти. А царевич скобу дверну дьогтем змазав, перстень отут і залишився. Дівчина підхопилася на коня й виїхала. Переодяглася, корів додому пригнала й залізла на піч. Сидить, чекає. Приходять усе з бенкету. Дочка Сюоятар кульгає.
- Що з тобою? - запитує пасербиця. Мати говорить:
- Бігала із царевичем, у жмурки відіграла, упала й ногу ушибла. А хто на грубці сидить, з тим нічого не трапляється.
Давай вони розповідати навперебій, що там було, як приїжджала дівчина небаченої краси, і ніхто не знає, хто вона й звідки.
- Не я чи хоч це була? - запитує дівчина.
- Ти, замазура! Сиди собі на печі, у золі, і помовчуй, - говорить мачуха.
Ну, добре. На третій день цар знову влаштовує бенкет. Хочеться царевичеві довідатися, що це за дівчина, і одружитися на ній. Сюоятар знову збирається з дочкою на бенкет. Цього разу налила вона у молоко води.
- Ми підемо на царський бенкет, а ти тим часом відокрем молоко від води. Та корів увечері прижени.
Пішли вони. Дівчина залишилася одна, пригорюнилась, пішла на могилу матері: плаче-голосить, свою гірку частку оплакує. Мати знову й запитує:
- Що, донечка, голосиш, чому тебе скривдили? Розповіла вона матері, яку роботу залишила їй Сюоятар. Мати говорить:
- Відламай гілочку від берези, удар три рази хрест-навхрест, скажи: "З маминого благословеньица, відділитеся молоко й вода, як колись були". Та приходь сюди.
Побрала дівчина гілку, ударила хрест-навхрест, як мати її навчила. Молоко від води й відділилося. Приходить назад до берези. Мати дає їй коня, краше колишнього. У одному юшці дівчина умилася, у іншому одяглася й поїхала на бал. Царевич зустрічає її, веде у палати, за стіл саджає, не відходить від неї. А дочка Сюоятар знову на своєму колишньому місці сидить, злиться, що її не пускають у палати. Куховарки й слуги гарчать на неї: "Плутається отут у ногах, заважає". Одна куховарка схопила її за руку, відіпхнула убік, руку їй і вивихнула. Та знову у сльози.
А дівчина на бенкеті веселиться, усі нею любуються, і царевич більше всіх. Побила вона свій час, знову швиденько у двері - і втекла. А поріг був дьогтем вимазаний - черевичок до нього й прилип.
Хочеться царевичеві знайти красуню, де б вона не була. Наступного дня він зібрав усіх дівчат, щоб примірити шапку, перстень і черевичок; якої вони підійдуть, ту він і побере за себе заміж. А Сюоятар дуже хочеться свою
Дочка за царевича віддати. Обтесала вона у їй голову, щоб шапочка довелася впору, обстругала палець, щоб перстень надягти, обстругала ногу, щоб черевик підійшов - усі й підійшло. Бачить царевич - не та це дівчина, така погануля, так що робити. Слово царське міцне, обіцяв - треба побрати. Поїхав царевич до себе додому з нареченою. Пливуть на човні. А дівчина корів на березі пасе й наспівує:
Везе царевич наречену: Нога у неї обтесана, Палець у неї обструганний, А голова, як курик1. Царевич запитує:
- Про що там дівчина співає? А наречена відповідає:
- Так це пастушка. Вона з коровами переговорюється, себе забавляє. Проїхали небагато, дівчина йде по берегу, знову співає:
Везе царевич наречену:
Нога у неї обтесана, Палець у неї обструганний, Голова, як курйк! Прагне царевич під'їхати до берега, запитати у пастушки, про що вона співає, так наречена не пускає:
- Нема чого слухати пісні пастушки. Вона корів догоджає, себе забавляє, робити їй більше нема чого.
Знову їдуть, а пісня знову з берега доноситься:
Везе царевич наречену: Нога у неї обтесана, Палець у неї обструганний, А голова, як курйк!
Не послухався царевич нареченої, під'їхав до берега, дівчина йому всі й розповіла. Він як зніме шапку з нареченої - так і є, голова вся у крові, нога у крові й палець теж.
Примірив на дівчину-пастушкові - їй усі впору. Побрав її царевич у дружин, а дочка Сюоятар кинув у воду.
Але Сюоятар нічого про це не знає. Думає - її дочка і є дружина царя. Ось народила дружина царевича дитину. Сюоятар пішла відвідати онука й дочка. Пливе на човні, дивиться, гарна квітка у озері виріс. Під'їхала вона ближче й прагла зірвати його для онука. А там голос такої тихий: "Що ти, мати, робиш, ледве серце моє не вирвала".
Довідалася Сюоятар усю правду, пожвавила вона дочка й поїхала далі.
Приходить у будинок царевича, нічого не говорить. Перетопила лазню й там звернула дружину царевича у блакитну важенку, олениху, і відпустила по вільному світлі бігати, а свою дочку у палац привела. Бачить царевич - щось сталося із дружиною, начебто й не вона це. Так нічого не говорить. А дитина день і ніч плаче, ніхто вгамувати його не може - голодний, молока-те немає.
Жили-Пожили. А у царя був пастух, корів пас. Сидить він якось на пеньку, у свій ріжок відіграє. Звідки не візьмися - підбігає до нього блакитна важенка й говорить:
Чи Плаче моя ластівка, чи Стогне моя зоренька? чи Сумний мій пан?
Я дружина царевича, Сюоятар перетворила мене у важенку. Відповідає пастух: Плаче твоя ластівка, Стогне твоя зоренька, Та сумний твій пан. Важенка просить пастуха:
- Принеси ти завтра дитину у ліс. Я прийду сюди й буду годувати й пестити його, поки інші олені у озері купаються... А якщо не будуть давати, так ти скажи: "Раз не можете будинку утішити дитину, дайте мені його у ліс. Там під дзенькіт дзвіночків, під шерех галузей, під шепіт листочків дитина, дивишся, і заспокоїться".
Надвечір біжить череда оленів - повз пробігли, біжить друга череда - теж повз, третя череда побігла - і блакитна важенка з ними втекла.
Наступного дня пастух говорить царевичеві:
- Дайте мені дитину у ліс, я понянчу його там, раз він у вас увесь час плаче.
- Удома не можемо заспокоїти, де вже тобі, - говорять йому.
- А ви дайте, там під дзенькіт дзвіночків, під шерех галузей, під шепіт листочків, може, дитя й заспокоїться.
Дали йому, либонь і справді утішить. Приносить пастух дитини у ліс і кличе:
Важенка, голубонька, Іди дитятко годувати, Свою ягідку напувати! Вона у Сюоятар не їсть, У злої відьми не п'є, З ріжка не ссе! Важенка прибігла, скинула із себе оленячу шкіру, перетворилася у жінку, побрала дитину на руки, годує його грудьми, а сама й плаче й сміється від радості. Нагодувала, дитина заспокоїлася, заснув. Цілий день мати няньчилася, відіграла з ним, пестила його.
Увечері віддала дитину пастухові, сказала, щоб і завтра приніс. Накинула на себе шкіру й побігла за третьою чередою оленів. Дитина будинку всю ніч проспав спокійно, не плакав. Царевич здивувався, задумався.
Ранком пастух знову просить дитину:
- Дайте мені його у ліс на день. Там під дзенькіт дзвіночків, під шерех галузей, під шепіт листочків дитя й заспокоїться.
Сюоятар не прагла давати дитину, так царевич її не послухався, дозволив. Знову приходить пастух на те саме місце, кличе важенку: Важенка, голубонька, Іди дитятко годувати, Свою ягідку напувати! Вона у Сюоятар не їсть, У злої відьми не п'є, З ріжка не ссе! Прибігає важенка, скидає шкіру, берет своє дитя на руки, годує його, заколисує, пісеньки співає. Цілий день провела з дитиною. Жалко їй іти, так треба. Віддала дитинчати пастухові й говорить:
- Принеси його ще завтра, востаннє. А потім вуж я прийти не
Зможу, іде наша череда у інші краї, за далекі моря, - сама надягла шкіру й побігла череда доганяти.
Пастух приніс дитину додому, дитина ніч спить без просипу, не плаче, не турбується. Царевич уже не на жарт стривожився: отут щось не добре! Розв'язав він сходити до бабусі-удові, що вона скаже, вона адже усе знає. Приходить до неї й говорить:
- Ось у мене дитина усе плакав, плакав, нічим угамувати не могли, а як став пастух брати його у ліс, так дві ночі спить, голосу не подає. Що за чудо?
- Ось що, царевич, - говорить бабуся, - не мудро, що дитина заспокоїлася, - уже два дні він ссе материнське молоко. Адже твою дружину Сюоятар перетворила на блакитну важенку, а дружиною у тебе її дочка. Ось важенка-мати й годує дитину
У лісі. Ти завтра знову дай дитину пастухові, сам іди за ним слідом і сховайся. Важенка прибіжить, скине шкіру, стане дитини годувати. А ти у цей час шкіру спали. Як тільки шкіру спалиш, дружина зробиться мертвої, але ти не лякайся. Там праворуч є скеля, під скелею два джерельця - у одному мертва, у іншому живаючи вода. Ти принеси цієї води, побризкай спочатку мертвою водою, потім живий, вона й оживе. Тільки так ти врятуєш свою дружину, не те вона усе життя буде важенкой.
На третій день царевич із радістю віддав дитину пастухові, а сам пішов за ним слідом. Приходить пастух у ліс, кличе:
Важенка, голубонька, Іди дитятко годувати, Свою ягідку напувати! Вона у
Сюоятар не їсть, У злої відьми не п'є, З ріжка не ссе! Дивиться царевич - біжить важенка, щосили несеться. Прибігла, скинула шкіру, побрала дитину на руки, села на пеньок і почала годувати й пестити його. Царевич так і обмер - точно, його дружина! Підкрався він, побрав шкіру й кинув у багаття. Жінка почуває - гаром пахне:
- Хто мою шкіру спалив, той мене погубив! - і впала мертва. Царевич побіг до скелі, зачерпнув з одного джерельця мертвої, з іншого живої води. Побризкав мертвою водою, потім живий - ожила дружина, устала, обрадувалася, так ненадовго.
- Навіщо ти мене врятував, однаково Сюоятар погубить!
- Не погубить, їй недовго жити залишилося!
Привів він дружину з дитиною додому. А Сюоятар з дочкою у смоляній ямі спалили, як робили за старих часів.
Та став царевич жити щасливо зі своєю дружиною й дитиною.