Жили-Минулого чоловік і дружина. Чоловіка кликали Юханнан, а дружину Марьям. Це були багаті люди, але багатство своє вони нажили нечесно. Вони змушували працювати на себе бідних людей, а за роботу їм не платили. Вони були дуже жадібними й нічим не ділилися з іншими. Але, незважаючи на це, подружжя вважало себе самими чесними людьми серед ассирийцев і прагли, щоб люди поважали їх, прославляли й поклонялися їм, як прадавнім ассірійським царям.
Та була у них тільки одна турбота - не раділи вони своєму положенню. При одному згадуванні про смерть серце у них розривалося на частині. Коли вони чули голоси плачучих, що й голосять по померлим, то тремтіли так сабоно, що згиналися до землі. Так великий був їхній страх перед смертю.
Вони часто рятувалися від страху у топких болотах, у дрімучих лісах і, проголодавшись, верталися у свій будинок. Примара смерті не залишала їх ні на хвилину. Люди продовжували вмирати, і їх продовжували оплакувати, а Юханнан і Марьям говорили: "Та потрібно було всевишньому створити цю страшну смерть?"
Одного разу у дні жалоби у сусідів Марьям говорить чоловікові: "Розуму не прикладу, що нам робити? Придумай який-небудь спосіб для нашого порятунку, я не можу тут більше залишатися. Мені шматок не лізе у рота. Коли я чую голосіння й ридання над небіжчиком, я сама вмираю від страху. Піємо з торбами, може бути, ми знайдемо таку країну, де будемо привільно жити й де я не буду чути про смерть"/Ось якими були багатії у прадавні часи. Вони не розуміли сенсу життя, у них не було мети у житті, вони лише задовольняли свої примхи й страсті й гнобили народ. Вони прагли знайти іншу країну, де б вони жили вічно, хоча нічого не зробили для того, щоб стати безсмертними. Якщо вони іноді й давали гроші священнослужителям, то тільки для того, щоб дістати хрест із води. Іноді багатії жертвували небагато грошей на будівництво церков, але робили вони це тільки через острах, що бог покарає їх за неправду, злодійство, розпусту й за утиски свого народу, який злидарював і відсталості.
Люди ці були покаранням для народу. Але добре, що це відбувалося тисячоріччя назад - у прадавні часи, а якби це відбувалося зараз, що б ми робили, про всевишній!
Але повернемося до наших багатіїв. Юханнан глибоко заду-мался над словами дружини й сказав: "Ти як у душу мені дивилася. Насправді, з божою допомогою відправимося бродити по миру, може бути, і знайдемо країну, де немає смерті". На інший день вони продали будинок, землі свої й, навантаживши сімдесят сім верблюдів золотом і коштовностями, відправилися на пошуки щасливої країни.
Ішли вони, ішли, не оглядалися, перетинали пустелі, моря, гори доти, поки не дійшли до блакитних гір. На своєму шляху вони зустрічали багато міст і сіл, але, як тільки зауважували цвинтар, мчалися ладь, як теля, ужалений ґедзем.
Нарешті, пройшовши величезну відстань, після довгих випробувань досяглися вони однієї країни. Обійшли вони всі околиці, але ніде не побачили кладбищ. і не зустріли ні однієї похоронної процесії. Зупинилися вони перед воротами великого міста, але й тут не було чутно жалобних пісень і голосінь по померлих. Та розв'язали вони тоді запитати одного ушанованого людини: " Про шановна людина! Будь так люб'язний, скажи нам, де у вас цвинтар?" Ушанована людина дуже здивувалася й відповів: "Що? Цвинтар? А що це таке? Мені здається, що ви з'явилися у нашій країні з інший світу. Ви запитуєте про такі речі, про яких ми й не чули".
"Але що ти говориш, про людей? - знову заговорив Юханнан.- Чому у вашій країні люди не вмирають? Не плачуть по них? Не ховають їх у землю? Мерці бувають дуже страшними, ока у них вилазять із орбіт, зуби вискалені, і якщо навіть грім гримне над головою, вони однаково не прокинуться". Ця ушанована людина ще більше здивувалася. " Ні, у нас немає таких страшних людей", - сказав він і пішов своєю дорогою.
Чоловік і дружина подивилися один на одного: "Нарешті ми досяглися мети, знайшли місце для себе. У цій країні люди не вмирають, і нам нема чого боятися". Марьям підставила навіть щоку для поцілунку, але Юханнан відвернувся. Він думав, що подружжя не цілувалося у цій країні.
Увійшли вони у місто, купили великий і гарний будинок, сталі співати й танцювати, як молоді. Дуже скоро вони забули своїх братів-ассирийцев.
Так проходили дні й роки у насолодах, - але їм не давала спокою одна думка. У цій країні вони не зустрічали людей, яким було б за сто років. Куди зникали всі старі, якщо тут не було цвинтарів?
Одного разу на одному весіллі Юханнан голосно запитав тих, хто старше: "Скажіть, шановні люди. У вашій країні немає смерті, але де ж ваші старі, тут адже немає людей, яким більше ста років?" Усі голосно засміялися над його питанням, засміялася й наречена із зав'язаним ротом. Нарешті одна літня розумна людина, якій не було ще сімдесяти, відповів: "Дорогою гість, ми насправді не знаємо, що таке смерть. Тільки іноді наші люди чують голос через гори, що говорить: "Агов, людей, вставай, підемо. Тоді ця людина встає і йде на заклик цього голосу, а куди він іде, ніхто з нас не знає". "Та це усе?" - запитав Юханнан. " Так, це усе", - відповіла літня людина. Та усе продовжували співати й веселитися.
Юханнан повернувся додому радісний і розповів усі Марьям. " Як добре, - сказала дружина, - нехай цей голос кричить собі, ми однаково не підемо туди, куди він кличе,
Нехай собі виє за горами". "Ти права, дружина. Танцюй, співай, пий вино,
Тепер-те вже ми не вмремо". Та вони продовжували веселитися.
Пройшло ще кілька років, і одного разу, коли Юханнану було майже сто років, він почув через гори голос, що кличе його: "Юханнан, вставай, підемо!" Юханнан як був нагишом, босоніж, так і пішов на заклик цього голосу. "Ти куди? - закричала дружина.- А як же я? Я залишуся зовсім одна, подумай про мене, не ходи". "Не можу, - відповів Юханнан.- Величезна сила не дає зупинитися, тягне мене". Із цими словами він зник назавжди.
Та залишилася Марьям сама-самісінька, убита горем, у чужій країні. Зібрала усе своє багатство й, сидячи близько нього, стала згадувати дорогі її серцю особи знайомих і рідних, джерела із крижаною водою, сади, яскраве сонце, весілля у своїй країні. Але вона боялася смерті й через це не прагла вертатися на батьківщину. Але раптом вона почула голос, він лунав здалеку, потім ставав усі ближче й ближче. Вона жахливо злякалася, стала ховатися у купі грошей, плачучи й притискаючи їх до грудей, стала просити у них захисту. Але усе було даремне. Голос продовжував кликати її: "Марьям! Вставай, підемо, Марьям! Вставай, підемо". Вона намагалася бігти ладь, але голос через двері притягав її. Вона ледь трималася на ногах. "Я не піду за цим проклятим голосом. Що буде з моїм багатством?" - кричала вона. Але голос своєї силою як би обплутував її невидимими ланцюгами. Марьям знову кидалася до купи грошей, просячи у них захисту. Вона навіть сховалася у них, там вона стала гризти й ковтати дорогоцінні камені, але голос усе звучав через закриті двері й притягав її до себе: " До тебе я звертаюся! Вставай, підемо!"У Марьям уже не було більше сил пручатися, вона піднялася й що було сили стала кликати земляків, просячи у них прощення за всі зло, яке вона ним заподіяла. Але голос не дав їй домовити, він захопив її за собою.
Так безславно вмерли Юханнан і Марьям, самі багаті люди серед ассирийцев. Вони ніколи не вмерли б у пам'яті народу, якби не покинули свою країну, а своє багатство вжили б на користь народу.