Раніше у солдатах служили предовго адже. По двадцять п'ять років. Ну й ось, один солдат відслужив свою службу військову — двадцять п'ять років. Пішов він додому навпростець, щоб скоріше потрапити до своїх. Ішов, ішов він і зайшов до одній бабі у селі переночувати. Баба його пустила, звичайно. Солдат з дороги утомився, исть прагне. Та говорить бабі: «Бабуся! Дай мені чого-небудь поисть». - «Так що ж я, - говорить баба, - шолдатик, дам напуваєш - те, - а сама шепелявить отож.- Нічого у мене немає, - говорить, - шолдатик».
Солдат знає, колишній адже! Думає: треба бабу на хитрість брати. «Бабуся, у тебе сокира є який-небудь? Давай-но сокира неси. Будемо із сокири кашу варити».- « Сокира - Те, шолдатик, їж».
Пішла баба на вулицю. Приносить солдатові сокира. А саму її інтерес бере, як це солдат буде із сокири кашу варити? Солдат говорить: «Тепер давай, бабуся, чавун так води».
Ось баба дала йому чавун так води. Солдат бере сокира й кладе його у чавун. Та починає у грубці кип'ятити. Та посолив воду-те у чавунці. Кип'ятив-Кип'ятив солдат воду у чавунці: «Ну, бабуся, каша буде дуже гарна! Ось якби, - говорить, - сюди так крупи ще додати, бабуся». Баба пішла й принесла йому крупи, ну, там про-совою, чи що. Солдат висипав крупу у чавун усю. Побрав ложку, сам заважає так пробує: «Ех, бабуся! Та каша-те буде на славу!»
Ось як уже каша-те зварилася зовсім, солдат витягся чавун із грубки й говорить бабі: «Ех, і каша! Гарна! Не заважало б сюди ще додати маслечка небагато».
Баба пішла, принесла й масла солдатові. Солдат заправив кашу маслом і говорить бабі: «Ну, бабуся, сідай, будемо ись кашу із сокири».
Баба так це цікаво говорить: «Ось, шолдатик, я до штарошти дожила, а каші із сокири ще не едала! Треба буде спробувати».
Ну, підсіла баба за стіл і давай із солдатом є кашу. Солдат їсть кашу так усе похвалює: «Ось так каша! Ну й каша!» Та й баба теж говорить: «Зроду не їла такої каші із сокири!» Та й насправді каша-те гарна!
З'їв солдат кашу, сокиру витягся із чавуну, подякував бабі й пішов далі.
Ішов-Ішов солдат по болотах, по тайзі. Це всі додому-те навпростець. Довго так ішов. Дивиться: коштує сільце. Заходить у саму крайню хатинку. Дивиться: нікого немає у хаті. Коштує у передньому куті більша-превелика ікона — від стелі до підлоги. «Дай, - думає солдат, — я за ікону сховаюся. Що отут будуть робити й хто отут живе?» Чує солдат: хтось зайшов у хату. Він помаленьку так, помаленьку визирнув через ікону. Бачить, баба ввійшла. Та відразу підходить уводити, увести до ладу іконі. Та починає богу молитися. Уклони відбиває. Просить Миколу-Догідника, щоб дав бог здоров'я Авдотье-Невістці, Матрене-Дочки й синові Фомі й усієї - те, усій худобинам. А солдат за іконою коштує й говорить: «Добре, добре, матінка, я помолюся богу й за Авдотью, і за Матрену, і за сина Фому, та й за всю вашу скотинушку. Та гроші всі ваші збережу. Тільки скажи, матінка, де вони лежать!»- Микола-Догідник говорить бабі. «Гроші лежать на полатях, замотані у клубочку».
Помолилася баба Миколі-Догідникові, це на ікона-те. Та подякувала йому за те, що він з нею сам розмовляв. Та пішла з хати знову кудись. А сама рада не рада, що з богом самим розмовляла! Не могла дочекатися своїх ніяк з полів і розповісти їм усю цю історію.
А солдат побачив, що баба-те пішла кудись. Потихеньку так потихеньку, вийшов через ікону так на полати. Знайшов там клубок із грішми, і дуй не стій від баби! Вона й не бачила, як він пішов, і не бачила, як він прийшов! Ну, ось так солдат і пішов від баби непомічений, із грішми.
Стало вечоріти. Люди усе їдуть із нулів додому. Дивиться баба: їде її сім'я з полів — старий там, ну, невістка, дочка, син. Не встигнула баба відчинити ворота й уже давай скоріше розповідати про те, як вона з богом розмовляла, що він, бог, з нею сам розмовляв і обіцявся дати здоров'я всім і зберегти усе. Та зберегти грош-те. «Тільки, - говорить баба, - бог запитав, де вони лежать. Я, - говорить, - йому сказала».
Старий слухав-слухав бабу так як зіскочить із воза-те до баби: «Ех, стара ти дурна! Що ти наробила! Це, - говорить, - сидів хто-небудь за іконою-те! Випитав
У тебе, де гроші лежать, ось і усе. А ти, - говорить, - думала, що з тобою сам бог розмовляв!»
Кинулися старий із сином на полати. А там грошей і дух простиг. Баба як довідалася, що грошей-те насправді ні, і давай на собі волосся рвати, кричати. Отож і не зберіг Микола-Догідник старухини гроші.
А солдат продовжує собі свій шлях далі. Ось іде, думає: «Ось як! Я тепер прийду додому із грішми!.. Ішов він усі навпростець. Праг скоріше прийти додому солдатів. Так вийшло далі. Ішов-Ішов солдат не по гарній дорозі — лісом і болотами. Утомився — гірше роботи який-небудь. «Ну, - думає солдат, - зараз зайду у яке-небудь сільце й відпочину там». Зайшов солдатів знову у сільце — у одну хатинку до баби. Просить солдатів у баби поїсти чого-небудь. А баба така попалася скуповуючи так хитра. «Немає у мене, - говорить, - нічого тобі, солдат, поись». А сама думає: « Ану ж бо, відгадає, немає солдат, що у мене у грубці є». Сама баба із солдатом розмовляє, а сама усе працює по господарстві, напуває корів, бігає те на вулицю з хати, то у хату знову з вулиці. Раз така справа, солдат бачить, що баба вийшла на вулицю: «Дай, - думає, - подивлюся, що у їй є у грубці». Дивиться, а там півень смажений, накритий сковородою, лежить. Бере він його та й у сумку собі поклав. А під сковороду підклав постіл старий.
Увійшла баба у хату й починає йому загадку загадувати: «Ось, - говорить баба, - скажи мені, солдатик, як живе генерал у місті Печенском Курухан Куруханович?» — « Ні, - говорить солдат, — жив, бабуся, Курухан Куруханович у місті Печенском, а тепер його перевели у місто Суминск. Так!» — «Ну, — баба думає, — обдурила солдата! Нічого він не вгадав».-«Ну, - солдат думає, - півень смажений у мене є. Тепер треба, - думає, - подаватися далі».
Та пішов від баби.
Приїжджають із полів додому сини, старий старухин, вона й говорить їм: «Ось, - говорить, — був у мене солдат сьогодні. Ну, я йому й заганула загадку! Угадає, думаю, чи ні він, що у мене у грубці є півень смажений чи ні? Я, - говорить, — запитую, як поживає у місті Печенском Курухан Куруханович. А він говорить, що його з міста Печенского перевели у місто Суминск, а на місце його поставили Лаптинского». Отут відразу старий говорить: «А подивися-но, цілий у тебе півень-те у грубці?»
Баба заглянула у піч, а там півня-те й немає! А лежить тільки постіл. «Ось як, - говорить старий, - ти обдурила солдата, що й півня не стало. Він-Те правду тобі сказав, що Курухан Куруханович переведений у Суминск, йому у сумку, а тобі поклав на місце півня — ось постіл!»
Та отож солдат пішов за село, бачить — нікого ні, сіл і давай їсти півня.
Ось таким шляхом і добрався солдат до свого села.